Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 131

— Куди мені податися? — спитала пана де Варенна.

І з паном де Варенном сталося те саме, що й з патером Бенуа: він порадив найкраще, як на його думку, і потім так ніколи й не зрозумів до кінця, чому воно обернулось найгіршим. Правда, дещо згодом стало йому ясніше, ніж бідоласі священикові. Варенн весь час знав про агента Бончані. Нe те щоб той сам коли сказав йому: «Привези її туди». До нього, безперечно, з'являлись посередники та підшіптувачі невідомо від кого, але він не звертав на них ніякої уваги. З цього випливало, що то були якісь повсякденні знайомі, і вони й самі, певно, не здогадувалися, хто їх підсилає. Коли він порадив Габрієлі той дім, де вона, мовляв, знайде такий спокій, як ніде більш, йому не згадалося жодне обличчя, жоден голос. Він поки що й не усвідомлював, що, радячи їй поїхати до того дому, скорявся підступним нашіптуванням. Він збагнув це, аж коли все минулося. А тоді Варенн уже мав поважні підстави не відкривати правди нікому, — якщо, звісно, він сам був цілком певен за ту правду.

Габрієль звеліла, щоб її віднесли до того дому. Вона була і сонна, і водночас збуджена, в голові у неї снувалися гарячкові думки: «Цей дім не для мене, я не повинна туди входити, Сагон мене остерегла. Навіть із королем, а сама й поготів. Тітки Сурді в місті нема. Моя челядь розійшлася, всі відбувають покуту. Король теж відбуває покуту, і я ніяк не можу обминути цей дім. Я ніколи не думала, що ввійду туди, але тепер не маю вибору й скоряюсь».

В паланкіні з нею сиділа мадемуазель де Гіз, убрана так самісінько, як вона, — наче її сестра. Обличчя в цієї панни було вже зів'яле, її любовна кар'єра наближалась до кінця, і тепер вона всі свої надії покладала на одруження з Аннібалом, братом майбутньої королеви. Габрієль вона, звичайно, ненавиділа — як ненавиділа кожну жінку, котра мала ще шанси на щастя. Вона твердо поклала собі супроводити герцогиню де Бофор повсюди, тим паче що вона єдина з усіх принцес лишилася при ній; король їй за це віддячить. Дорогою вона розповідала всякі плітки, їй було байдуже, що Габрієль не слухає.

А там, куди прямував цей паланкін, його нетерпляче дожидало троє. Перший був сам господар дому, решта двоє — з супротивних стихій, непримиренні вороги один одному. За кілька днів перед тим до Цамета в контору прийшла якась проява, що її він залюбки наказав би викинути геть; її бридота була зловісна й відверто свідчила про злочинну душу. Проте старезна чорнолиця проява шепнула кілька слів, і швець відразу завів її до порожньої кімнати. Ввійшла вона старою і згорбленою; та щойно їй показали на стілець, вона скористалась ним не так, як усі люди, а лягла на нього животом і просунулась тулубом попід ним, головою вперед, не торкаючись підлоги. Це вона зробила з дивовижною легкістю, а за мить уже сиділа на стільці як звичайно, мовби нічого й не було.

Цамет зрозумів, що ця проява зовсім не ветха; навпаки, її спритність видалась фінансистові демонічною. Які жахливі слова шепнула вона! Переляканий Цамет почав говорити про чорні зморшки, про два нарости на лобі, схожі на роги. Як же приховати так виразно накарбовані прикмети! З таким обличчям, із якого можна наперед вичитати задумане чорне діло, навряд чи можливо виконати його перед очима в усіх. Щодо цього проява заспокоїла Цамета — чи, краще сказати, відняла в нього останню надію. Вона пообіцяла, що в належну годину з'явиться в подобі осяйного янгола. А тоді, згорбившись по-старечому, пішла.

Третій був паж Гійом де Сабле: він не спускав Біцакассера з очей від тої хвилини, коли чаклун з'явився в комірчині на горищі Луврського палацу. Тоді він зразу міг би знешкодити лихого ворога, але так би він ніколи не довідався, яка небезпека загрожувала. Гійом теж володів мистецтвом робитись інакшим, наприклад, маленьким і тихеньким, наче мишка. Біцакассер ні разу не помітив, що за ним хтось стежить, бачить усі його перетворення, що той хтось був присутній навіть у кабінеті агента Бончані, коли ті двоє готували отруту.

Невдовзі після того, як убивця Габрієлі пішов від шевця, до Цамета ввійшов юний Сабле й також шепнув йому кілька слів. Почувши їх, Цамет затрусився, відчинив ту саму порожню кімнату, ретельно замкнув за собою двері й зразу приклав руки до грудей, щоб заприсягтись у своїй безневинності. Пан де Сабле пильно подивився на нього й упевнився, що Цамет справді не супротивник йому, а скоріше спільник — наскільки дозволить страх. Юний Гійом іще зберіг ту душевну свіжість, що може доходити аж до віри в людсько серце. «Яка це людина, коли вона не погрузла до кінця в гріхах, може ненавидіти чарівну Габрієль!» — так мислив він.

Сабле спитав відкупника податків, чи той зичить добра герцогині де Бофор, і Цамет відповів «так», а по обличчю в нього текли великі краплі.

— Мене в це вплутали, і це найтяжча випроба за все моє життя, — признався він. — Це не вона інтригувала проти мене через державний борг, насправді то був пан де Роні, але він усе спихає па неї, бо ненавидить її.— Цамет ухопився за лоба, він забув, що говорить із вісімнадцятирічним юнаком, хай і дворянином. Далі він белькотів уже щось незрозуміле, але Гійом усе бачив і розумів. Він сказав:

— Вона гідна нашої любові, і ми її врятуємо.

— Слава Ісусу Христу! — вигукнув Цамет. — Пане мій, будьте ласкаві, підіть до мого економа, щоб він найняв вас між челядь на той день, коли з'явиться висока гостя. Той демон зробить так само.

— Будьте певні, що я не менший демон, — сміливо запевнив Гійом. Помітивши, що Цамет розглядає родимку в нього на щоці, він випередив можливе заперечення: він теж уміє змінюватися. Що ж, це добре; на цьому вони попрощалися.

І ось настав очікуваний день: з'явився паланкін, його поставили на кам'яні плити в саду, і швець Цамет, аж сяючи від такої високої честі, торкається всіма пальцями землі,— ще трошки, і він поцілував би ту землю. Пан де Монбазон, що командував охоронцями, розставляє солдатів по садибі. Обох дам із паном де Варенном господар веде в дім. Зручні сходи, велика зала — тут ми колись вечеряли і грали в карти. Який веселий був тоді король, хоча збирався на війну! «Які ми були щасливі», — думає Габрієль, спогадуючи минулі години, дарма що й тоді її гнітив страх. Вона повертається до дійсності. Оце сюди вона має ввійти? Це ж та сама кімната, якої вона тоді так боялась. Пустий страх, як здавалося тоді. А тепер виявляється, що він був не пустий. Нога не кориться їй. Але Габрієль входить.

Вона спочивала до вечері. Мадемуазель де Гіз не покидала її. Пан де Варенн поставив вартових коло дверей і аж тоді дозволив собі сісти за картярський стіл. Він знайшов партнерів, багатих, як і він сам, хоча кавалерів і дам, рівних йому становищем, тут не було. На місце двірського товариства, що роз'їхалось, насунули люди звичайно скромнішої ваги. Звістка, що герцогиня де Бофор у Цамета, швидко розлетілась по місту. Новобагатьки з'їжджались у каретах, бідні дворяни теж прокрадались туди, ухиляючись від бризок з-під коліс, і всі разом наповнили фінансистів дім ущерть. Одні були раді задля свого реноме програти тут гроші, інші — готові виграти ті гроші в них. І всі однаково палали бажанням привітати майбутню королеву.

Пан де Варенн не хотів відриватись від гри, тому всі докучали господареві, щоб він пропустив їх до її кімнати. Цього йому ще бракувало до всіх його турбот! Цамет насварився, що витурить усіх, як не сидітимуть чемненько за своїми картами. Обличчя в нього було землисте, він раз у раз утирав його, і страх за життя своєї високої гості не давав йому й на хвильку зупинитися. Власною особою він наглядав, коли привезли замовлені припаси, і серед них кошик із птицею, з якого вирвалася чорна курка — несподівано перелетіла над сходами й трохи не потривожила вишуканого товариства. Та її випередив і спіймав один кухарчук. Курка була чорна, а спритний хлопець — ясний, мов світанок. Він був не тільки весь у білому без жодної плямки, як годилось у такий святковий день, а голова його була наче позичена в янгола й насаджена на тулуб простого челядника. Саме коли Цамет споглядав цю загадку, хтось торкнув його ззаду, і голос його економа промовив: