Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 121

— Якби ж то я знала! — Сагон рада була б заломити руки, але вони в неї тіпались.

— Хто хоче вбити мене? — спитала Габрієль.

Сагон, умить скам'янівши, втупилась у неї.

Габрієль:

— Пан де Роні?

Сагон мовчки похитала головою.

Габрієль:

— Я б однаково вам не повірила. Люди герцога Тосканського? І як саме?

Сагон:

— Скрізь якісь шастають і шепочуться, вся Європа в це вірить, стільки таємних посланців від усіх дворів з'являються в Парижі й зразу щезають. Сердечними справами короля Франції заклопотані і папа, й імператор, але це ви й самі знаєте.

Габрієль:

— Що ж ви мені принесли нового?

Сагон — майже нечутно:

— Цамет. У його домі це буцімто вирішено.

— За картярським столом, звичайно, — сказала Габрієль. — І хто ж при тому був?

Сагон міною й жестами показала, що її відомості і навіть сила на цьому вичерпались.

— Уникайте того дому! До шевця Цамета вам не можна приходити навіть із королем, — зашепотіла вона ще таємничіше. — А без нього й поготів.

Вона хотіла вже встати, але зразу не спромоглась, і ця миттєва кволість дала їй час на те, щоб зважити своє власне становище: Сагон умить зрозуміла, що тепер не тільки сама Габрієль мусить боятися за своє життя.

— Я сказала забагато, — перелякано видихнула вона, схопилася, затулила руками обличчя й заридала. — Тепер я в ваших руках.

— Ніхто ж не здогадується, що ви тут, — сказала Габрієль.

Але Сагон заперечила:

— Невже ви гадаєте, ніби за вашим домом не стежать? Адже легата тут заскочили.

Це вона сказала знов із звичним розрахунком, а тому підняла тонкі пальці від очей і пильно стежила за виразом співрозмовниці. Насправді легата ніхто не заскочив. «Та коли я це вивідаю й зможу підтвердити чутки, тоді мої відвідини будуть виправдані, а я врятована».

Але Габрієль відповіла:

— Легат? Я ще з літа його не бачила.

«Чортова брехуха, — подумала Сагон. — Ну що ж, умри, герцогине де Свиньйон», — подумала вона в запізнілому гніві на саму себе через свою помилку. І тим улесливіше попрощалася, ще раз висловивши своє каяття, — і тепер уже й пояснила його. На початку, коли каяття було щире, вона цього не зуміла.

— Я завжди любила вас, пані. Тільки любов збила мене з пуття й змусила чинити так, ніби я вас ненавиджу.

Вона заглибилась у страшенно складні пояснення, весь час удаючи глибоке душевне збентеження, а поки говорила, господиня довела її до таємного виходу, яким збиралась випустити гостю. Там Габрієль сказала:

— Можете заспокоїтись, пані. Таємницю вашого візиту я заберу з собою в могилу.

Тоді Сагон аж похлинулась — по-перше, тому, що її розкусили, а по-друге, через ту незвичайну простоту, що з нею ця жінка, над якою нависла така тяжка загроза, говорила про свою могилу, і то без елегійних нарікань та істеричних зойків.

До краю спантеличена цим, Сагон спіткнулась і перескочила через поріг обома ногами зразу.

А Габрієль запросила до себе пана де Фронтенака, давнього сподвижника короля, — він мав честь командувати невеликим загоном її охоронців. Вона без передмови спитала:

— Де тепер той чоловік?

— За дві години дороги. Але він пробереться до міста аж завтра ввечері. Тільки накажіть, ласкава пані, і я схоплю його ще цієї ночі.

— Зачекайте, — відказала Габрієль.

Але вояк заперечив:

— Не варто чекати що довше. Ми ще з жодним із убивць короля стільки по воловодились. За цим я наказав стежити крок по кроку, підколи він переступив кордон королівства. Ми могли б його вже десять разів спіймати, цього фламандця, його в будь-якому перевдязі легко розпізнати.

— А як же ви його висвідчите? Треба, щоб його схопили в Луврі, коли тут буде юрба і в неї замішається король, а з ним і я.

Фронтенак остеріг:

— Наш єдиний доказ — його довгий ніж. А нагода його вихопити — це якраз у натовпі, в штовханині.

— Коли ви його схопите, — твердо принадила Габрієль, — то нишком підкиньте йому оцього ось листа. Брюссельський легат дав йому наказ тільки усно. Але треба, щоб на ньому знайшли той наказ чорним по білому, щоб король повірив нам, що хтось наважився на таке.

— Та воно й важко повірити, — зауважив вояк, сам дивуючись. — Миропомазана величність, переможець і великий король… Та хоч би з яким правом він вважав себе недоторканним і в безпеці, ви, пані, не спускайте його з очей. Наказуйте — я корюся.

Така була справа, якою саме клопоталась Габрієль — так клопоталася, що забула й про власну безпеку. І все відбулось так, як вона й передбачала. Король і герцогиня де Бофор десь перед полуднем їхали на конях через Луврський міст; це не звичайна їхня дорога, але один хоче побачити, що станеться, а друга це знає. Попід склепінням брами вони звертають до старого подвір'я, званого Луврським колодязем, довкола нього — всякі контори. Людей, що кажуть, ніби мають у тих конторах якісь справи, варта при брамі пропускає вільно. Коли там з'явилась герцогиня, багато людей кинулись до неї, вигукуючи прокльони, яких їх навчили. Вона завернула коня й від'їхала від короля, юрба посунула за нею, й король опинився на вільному місці. Зостався тільки ще один чоловік, і його вмить скрутили, коли він за п'ять кроків від короля вихопив ножа.

— Величносте! — сказав пан де Фронтенак. — Цього разу ви завдячуєте своє життя тільки герцогині.— Давній сподвижник був дуже схвильований. Жоден придворний не показав би цього. Король зсів з коня. Блідий від гніву, кинувся він бігти до вартівні під брамою, де солдати насилу обороняли від нападників його любу владарку; сукня на ній була вже порвана. Передніх із юрби король наказав повішати. Габрієль попросила:

— Величносте! Як віддяку за ваше врятування, я прошу вас: даруйте цим людям життя. Бо це все одурені. Ваш народ думає інакше.

Анрі не відповів. Він не гаяв часу на втішання чи подяки.

— На коня, пані! — гукнув він, навіть не підставивши руки їй під ногу. І поруч із нею погнав коня через міст, у зовнішню браму. Всій варті наказано супроводити його, але, хоч як бігли солдати, вони відстали від двох верхівців, і тільки пан Фронтенак, що теж був на коні, з голою шпагою в руці, встигав за ними.

До дому герцогині поїхали не зразу: король повертав коня в найлюдніші вулиці й гнав його ще швидше, не зважаючи на людей, і ті мусили розбігатися з підвищеної середини бруку. Хто правував повозом і не встигав швидко звернути, того офіцер квапив ударом і окриком: «Дорогу королю!» Всі бачили, що король блідий від гніву, і питали один одного: «Що сталося?» Жінки помічали на герцогині де Бофор розірвану сукню, і вже з уст в уста побігла поголоска — швидше, ніж спроможен утікати король.

Тільки-но він проїздив, услід йому вже лихословили:

— Оце ж він утікає з нею, бо його хотіли вбити за любовні шури-мури.

— І її разом з ним, — зразу додавав хтось.

— Чи ж то до лиця такий кінець королю, що звався великим?

— Він її кохає,— заперечували молоді жінки. — Ви не розумієте його, бо ви самі дрібні люди й нікчемні чоловіки, — казали старіші, з обличчями, зв'яленими турботою про хліб щоденний, і руками, вузлуватими від праці.

Молоді хлопці, випнувши груди, твердили:

— Дарма, він таки поставить на своєму! І ми всі, бувши ним, так би повелися.

Один священик повторював у різних місцях:

— А все-таки вельможна герцогиня сьогодні зробила більше. — І багатозначно кивав головою, але щоразу щезав раніше, ніж його встигали спитати, що ж саме. Папський легат якнайсуворіше наказав йому стерегтися, щоб його не впізнали.

Та ці слова не змушували людей притихнути й замислитись. Настрій юрби легко міняється навіть серед гамору. Коли король, його кохана й офіцер варти поверталися тією самою вулицею, зовсім не втікши світ за очі й не ведучи за собою підмогу, ніхто вже й словом не згадував про втечу. Ні, той-таки люд посунув услід за ними, декотрі навіть випередили їх, а двоє вхопили за поводи коней, що йшли тепер ступою. Отак супроводив люд свого короля й ту жінку, яку хотів мати своєю королевою, до широкого нового в'їзду в Луврський палац.