Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 69

Та ось один ревний католик, що працював самотужки, вельми сумлінно горлаючи: «Tue! Tue!», — вивів із завулка якогось чоловіка. Анрі хоче крикнути — нема голосу. Хоче кинутись кудись, знайти зброю, вистрелити з вікна. Ох, марна річ: на світі є тільки жертви й кати. «Старий товстун, мій учитель Бовуа, не примусив тягти себе чи штовхати, він статечно йде за горлаєм. Він філософ і вважає життя чогось вартим лиш доти, доки воно розумне. Пане де Бовуа, що ви робите? Стаєте на коліна в своєму широкому плащі, спокійний і сповнений мудрості. Молитовно складаєте руки й терпляче дожидаєте, поки кат нагострить меча. Пане де Бовуа, мій добрий учителю!»

Анрі впав додолу, обличчям на руки, й не побачив, як чисто зрубано голову старому товстунові. Не знав він і про те, що з найближчого будинку вибігла якась жінка з посудиною в руках, підставила її під струмінь крові, що вдарив із шиї, й напилася тієї крові.

Коли Анрі отямився, двері до подружнього покою були замкнені. Замкнула їх Марго.

Moralite

Trop tard, vous etes envoute. Les avertissements venant de toutes parts n'y font plus rien. Les confidences du roi votre beau frere restent sans echo et les inqietudes de votre bien-aimee n'arrivent pas a vous alarmer. Vous vous abandonnez a votre amour tandis que les assassins eux memes ne voient qu'en frissonnant de peur, autant que de haine, approcher la nuit sanglante. Enfin vous la rencontrez, cette nuit-la, comme vous auriez fait d'une belle inconnue: et pourtant deja M, l'Amiral avait succombe, presque sous vos yeux. N'est-ce pas que vous saviez tout, et depuis longtemps, mais que vous n'aviez jamais voulu ecouter votre conscience? Votre aveuglement ressemblait en quelque sorte a cette nouvelle demence sujette a caution de Charles IX. Il l'a choisie comme refuge. De votre cote vous vous etiez refuse a l'evidence pour etablir votre alibi d'avance. A quoi bon, puisque alors vous deviez tomber de haut et qu'il vous faudra expier d'autant plus durement d'avoir voulu etre heureux sans regarder en arriere.

Висновок

Запізно: вас уже здолали чари. Перестороги, що надходять з усіх боків, марні. Зізнання короля — вашого шуряка — лишаються без відгуку, і страхи вашої коханої не можуть стривожити вас. Ви віддаєтеся коханню, тим часом як убивці, аж тремтячи і від страху, й від ненависті, тільки й дожидають наближення кривавої ночі. І нарешті ви зустрічаєте її, ту ніч, мов якусь незнайому красуню, а тим часом пан адмірал уже загинув — майже перед вашими очима. Чи не правда, що ви все знали, і то вже давно, але нізащо не хотіли послухатися голосу власного сумління? Ця ваша сліпота була трохи подібна до отієї непевної недуги Карла Дев'ятого — його шаленства. Але Карл обрав собі таку недугу, щоб ховатися за неї. А ви заплющували очі на якнайочевидніше, щоб наперед забезпечити собі алібі. Та яке з цього пуття, коли вам потім довелось упасти немов з неба й тим дорожче заплатити за те, що ви хотіли бути щасливим, не оглядаючись назад.

V. ШКОЛА НЕЩАСТЯ

Я не знав, що таке пекло

Та думка, з якою Анрі впав додолу, перша зринула у нього в голові, коли він опритомнів.

— Мій добрий учителю, — промовив він, наче звертаючись до живої людини, що мала б йому допомогти. І почув відповідь: «Я живу в наглухо зачиненому домі, а на моїх дверях люди пишуть усякі злостиві назвиська».

Ці слова, справді вимовлені колись, пролунали в його мозку так виразно, що він аж озирнувся. Він був сам, подружній покій замкнено, довкола залягла тиша. Дзвони мовчали, кровожерне виття разом із сонцем відкотилося з майдану перед палацом, і робота, що кипіла там, скінчилася. Ніщо не ворушилось, крім трупів, повішених на доробленій шибениці,— вони ледь погойдувались. Велика купа голих мерців була зовсім нерухома. Тільки собаки тинялися біля неї й лизали рани. А живі люди десь поховалися — ті люди, котрі недавно так завзято й радо показували, на що вони здатні. Навіть вікна своїх жител вони позакривали віконницями.

Друга думка, що зринула в Анрі, коли він прокинувся, була така: «Моєї бідної матусі нема на світі, а вона мене остерігала». Він відійшов у найдальший куток кімнати й почув її голос, як щойно голос свого вчителя. Вона сказала: «Розпусний двір, лиха королева…» І голос матері, тон її мови були такі, наче вона зверталась до дитини, ще наївної дитини, задовго перед цими подіями. Той м'який, давно змовклий голос ще дужче краяв йому серце, бо все провіщене збулось насправді, й було воно ще жахливіше, ще моторошніше, ніж могла собі уявити бідна королева Жанна, поки жила на світі.

«Ти вмерла від отрути, моя люба матусю. Ти це знаєш? А пана адмірала згодом убито; чи ти про це довідалась? Замордовано й Ларошфуко, останнього твого посланця до мене. Багато тих, хто служив тобі, вже мертві; трупами лежать наші дворяни. Ми вскочили в пастку, хоч ти остерігала мене, матусю. Але я не послухався ні тебе, ні старого, хитрого Бовуа, ні…»

— Господи, скількох іще! — промовив він уголос. Бо знехтувані перестороги тепер разом наринули на нього — такі численні, такі навальні, що всі перемішались, і він ухопився за голову. «Марго — і Марго остерігала мене отим анатомічним малюнком. Бідолашна фрейліна, що її труп, такий маленький, лежав під рядюжкою! Д'Ельбеф — біля брами, коли він відтягував мене назад серед тисняви, ще не було пізно втекти! Сам Карл Дев'ятий: «Наварро, помстися за мене!» Морней: «Коліньї зостається, бо його чекає домовина, а тебе чекає шлюбне ложе». Морвер: від нього аж пашіло кровожерністю! Д'Анжу: круг того витали темні духи! Гіз — вихоплений кинджал, раптово скинута личина! Пані Катрін: адже її оповивала, з нею всюди весь час ходила, достигаючи, таємниця цієї ночі! А я думав бути щасливим — щасливим під її поглядами. Бо я не знав, що таке пекло».

Ось який вирок насунувся на нього й знову підкосив його. «Я не знав, що таке пекло». З цією думкою він без жодного звуку впав упоперек ліжка, притиснувся до нього грудьми й головою — і скорився вирокові, що пролунав у нього в грудях і в голові. «Я справляв весілля, а тим часом усі аж стогнали, насилу стримуючи жадобу крові. Поділившись на гурти, всі тислися до стін, щоб не кинутись передчасно одні на одних. А я дав відвести себе на шлюбне ложе. Моя мати, королева, була першою жертвою. Всі ми приречені були на те, щоб піти за нею, про це свідчили призвістки, криваві чудеса. А я дав відвести себе на шлюбне ложе й святкував шлюб аж до цієї моторошної ночі. Бо я не знав, що таке пекло. Всі інші весь час пам'ятають про нього, тільки я ні, і це моя найбільша хиба. Це моя величезна провина. Я поводився так, ніби людей можна стримати люб'язністю, жартами, легковажною доброзичливістю. Та це тільки я такий — і я не знав, що таке пекло».

Усе це вирувало у нього в голові, а тіло його час від часу тіпалось, наче він хотів підхопитись і не наважувався. Уперше так сталось, коли йому згадалися слова й вираз обличчя сестри: «Любий брате! Я вас запевняю, що наша мати знала правду. Перше ніж умерти від отрути, вона веліла, щоб ви приїхали як сильніший або зовсім не приїздили. Геть із Парижа, брате! Пошліть гінців по всій країні! Прибудьте на своє весілля з військом!» В душі його лунали ці слова, вимовлені зворушливим голоском Катрін, з високими нотками ляку на кінці слів. По суті, то був його власний голос, і ця пересторога була сильніша за всі інші. Ті зачіпали його тільки зовні, а з цією єдиною він був згоден, бо сам у глибині душі думав так.

Його всього аж затрусило від каяття, і він мусив триматись за ліжко руками й зубами. «Я не знав, що таке пекло. Де був мій розум? Чи я так захопився Марго, що не міг із нею розлучитись? Ні, не в тому річ. Якби так, то я просто міг би викрасти її й утекти геть від цього двору. Але я не хотів його покидати, бо мені було цікаво, що тут небезпека, що тут треба відваги, мене лоскотав страх — і я бавився, мов дитина, замість спрямувати погляд у пекло». І ще раз його струснула душевна мука, аж захиталося ліжко.