Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 53

— Тихо, величносте! Швидше сюди, поки нас тут не застукали! — Він потяг пана геть, шарпонув якісь двері, а зсередини тихенько причинив їх. — Тепер кричіть! За дверима не почують, я знаю. Мерзенний злочин, як і все, що тут робиться, — сказав протестант переконано. А що пан його не кричав, тільки стояв, мов скам'янілий, то він повів далі сам: — Ми б такого не зробили. Он яка вродлива панна, і люб'язна, й з доброю душею. Я знаю пастора, що потай навчав її євангелія. Вона перейшла б до істинної віри.

— А ти знаєш, як її звали?

— Ні. Може, Катрін, може, Флерета. Бідна дворяночка — як я бідний дворянин.

«Я не знав її імені, а тепер не можу вже й спитати про нього. Мушу виплакати біль і злість у душі, назовні не повинне прорватись ніщо. Вона вмерла за мене і вмерла з любові. А я що пообіцяв сьогодні вранці королеві Наваррській, своїй дружині? Що від'їду до війська, у Фландрію, — і вже забув про те».

— Ми сьогодні ж таки їдемо до Фландрії,— сказав від уголос.

— Оце мудрі слова, величносте. В бою я можу нападати, можу й утікати. А тут — ні. Тут раптом звернете за ріг, і в вас перед ногами лежить шмат рядюги, а ви мусите переступити через неї й мовчати.

Д'Арманьяк казав іще чимало, лаштуючи дерев'яний кадуб, у якому мав скупатись Анрі. Коли той почав роздягатись, на підлогу впав згорнений папірець. То ось що тоді зашелестіло! Це Марго дала йому на дорогу — святого-захисника; подивімося ж, якого.

То виявилося зображення розтятого людського тіла — малюнок з анатомічного атласу. Біля кожного органа збоку написано його латинську назву — рукою вченої принцеси, і її ж таки рукою домальовано маленький кинджал, спрямований вістрям до розтину в тілі, якраз у найзручніше місце, також позначене латинською назвою.

То ось яка думка принцеси Валуа, і вона хотіла його остерегти. «А якби я тоді вже знав цю пересторогу? Чи я б вихопив кинджал раніш від Гіза?»

— Ні,— промовив Анрі вголос.

Слуга здивовано звів на нього очі.

Сон

А їй приснився сон.

У тому сні Марго була самою богинею Венерою і в подобі мармурової статуї стерегла лабіринт із високого живоплоту, тінь від якого холодила їй білу спину. Вона виразно відчувала той холодок, бо мармур був наділений чуттями і в ньому жила свідомість. Позад неї, обабіч альтани — так вона знала, — стояли два воїни, заради її ласки ладні вбити один одного, хоча жоден з них і на палець не підіймав свого оголеного меча. Бо обидва вони теж були статуї, як і вона, — ув'язнені в кам'яну оболонку і прикуті до постаментів. Тим часом досить було б їй тільки подумати, і той, кого вона не хотіла, впав би й розбився.

Сліпими кам'яними очима вона бачила краєвид, у якому все — і срібна річка, і осяяні береги, і палаци, і статуї,— дивилось тільки на неї, на пані Венеру. Замість людей повсюди, близько й далеко, стояли статуї, і вони говорили, тільки без голосу. «Від тебе залежить, що станеться. Вирішуй, поки ще видно. Ще світить на тебе з високості божественне сонце, зігріває твої гладенькі стегна й проникає в тебе, аж твоє серце починає битись. А як згасне день, охолонеш і ти, а з теплом утратиш і снагу. Темрява оживить лихі сили, і вони звершать те страхітливе, якого ти не хотіла. Ти була тільки марнолюбна, не гаряча й не холодна, пані Венеро, бо почуття твої мляві, а свідомість слабка. Наважся! Наважся!» — закричали всі статуї відразу, вже не безгучно, а якимсь ніби пташиним щебетом — авжеж, різкими голосами маленьких пташок «з островів». А тоді враз усе заніміло й настала порожнеча — і в творіннях, і в думках.

Цілий всесвіт ніби раптом застиг на місці, і в тій грізній застиглості пролунав ще нечуваний голос, могутній, але не гучний, бо заглушений безмірною далеччю. Марго вві сні мусила зібрати всю свою силу й думати так напружено, як ніколи не думала наяву, і нарешті вона розпізнала, що діється. Перед нею була лоджія посередині великого палацу, і в тій лоджії стояв бог. Він чекав і поки що не озивався, давав їй час отямитися, щоб вона не вмерла, його вгледівши. Він мав подобу статуї, шати на ньому лежали по-старовинному рівними бганками, і навіть сильний вітер не ворушив їх.

Лоджія була в фасаді Лувру, хоч наяву Марго там такої не бачила. А водночас ця знайома будівля відповідала тому образові палацу, що його ми все життя носимо в темних глибинах душі й згадуємо як спомин з нашої найпершої, найпрекраснішої подорожі: нам уже не судилося побачити його своїми очима, і ми не знайдемо його ніде. А тут він стояв, осяйний, у всій нетлінній розкішності, створений руками великих майстрів, і звався — Сінай[63]. Така була його назва. А посередині його стояв бог, кам'яний, важкий, хоч і не вищий за людину середнього зросту; та ось він зводить повіки, і мене проймає блаженний трепет, і я вже ладна вигукнути: «Так, господи!» — хоча ще й не чула, яка його воля. Бо я сама знаю ту волю. «Не убий». І ось його коротка, кучерява, чорна-пречорна борода ворухнулась. У губи йому вливається кров, вони стають темно-червоні, і він кличе мене. «Принцесо Валуа!» — кличе господь. Я здригаюсь, я не можу озватися з ляку, бо дозволила собі вві сні марити, ніби я богиня Венера. А то була тільки маячня. Лиш оце ось дійсність, лиш це свята істина. «Пані Маргарито!» — кличе господь. Так, господи!

Отак вона озвалась. Правда, вже не своїм низьким, лунким голосом: той голос перейшов до бога, він промовляв ним, лиш багато гучніше. А сама вона тільки жебоніла перед богом. Проте бог почув її і прийняв її відповідь. Щоб вона як слід його зрозуміла, він заговорив грецькою. Грецькою він сказав:

— Не убий!

Рятунок

Вона відразу прокинулась, відразу й одяглась, і подалася до матері. Королева Наваррська взяла з собою свою охорону, щоб добитися зустрічі, коли треба буде, силоміць. Одначе її ніхто не затримав, і вона, звичайно, зрозуміла чому. Її брат Карл Дев'ятий саме був у пані Катрін, та ще й розгніваний до нестями. Він лаявся й кляв, кричав, що тільки він один король і має владу наказувати, а не якісь там змовники, що збираються в закапелках підземель.

Його крик докучав пані Катрін, якій треба було подумати. Крім того, вона боялась за свою безпеку: дочка, як ніхто інший, могла це бачити з її застиглого, мов маска, обличчя. Мати радо привітала донечку й показала рукою на її звичайний стільчик. Хоч яка була Марго в усьому іншому, вона завжди лишалась маминою донею і дуже любила посидіти в неї біля спідниці, заривши пальці в коси й читаючи великі томи в шкіряних оправах: їх у неї лежало на колінах по кілька зразу. За звичкою вона й тепер узяла книжки зі столу й гортала їх, та очі її не дивились на сторінки, а перебігали з матері на брата.

А Карла Дев'ятого глибоко спантеличило те, що весь його незв'язний крик анітрохи не впливав на стару, яка лиш мовчки дивилась на нього. І він вирішив говорити грізніше й недвозначніше. Він витяг шию, рудуваті його вуса звисли вниз, а руки теліпались, проте були стиснені в кулаки. А кутиками очей він назирав, якої небезпеки йому ще сподіватись від матері.

— Ти добре спала, мамо?

— Твоє свято було надто гамірне, сину.

— І все ж ти встала дуже рано, а з тобою ще дехто, зокрема мій брат Анжу. Мене вже сповіщено. Ви замишляєте щось проти мене, й ваші заміри небезпечні для держави, інакше навіщо б вам ховатися в такому місці, схожому на пекло, як дивитися згори.

— Це тільки так здається, сину, коли стоїш на драбині.

— Ти не відмагаєшся, мамо, і добре робиш, бо та людина, що вас там застукала, може підтвердити все тобі в очі.

— Навряд.

А син почув: «Ти дурень». Дочка зрозуміла: «Її вже нема на світі». Марго на хвильку схилилась над фоліантом, а Карла знов охопила нестяма. Він загорлав, що накаже заарештувати свого брата д'Анжу. Рідна мати, мовляв, зазіхає на його життя й хоче посадити на трон іншого.