Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 42

— Ти принаймні був чесним супротивником у боях, і я тебе здебільшого перемагав.

— Тільки завдяки твоїм листам, д'Анжу. Вони були такі пишномовні, ніби їх писав іспанець. Я втікав від твого стилю. Навіть більше — мене від них нападала гарячка, і я не міг битися. А якби ти мене справді переміг, я б не сидів тут, поруч твоєї сестри.

Тоді Анжу заговорив тихіше й навіть трохи боязко, хоча хміль ще не вивітрився з нього:

— Наварро, диви, у мене на щоках кров. Та це пусте. Мій брат д'Алансон ненавидить мене, як може ненавидіти лиш той, кому ще дуже довго чекати своєї черги. А ще жахливіше ненавидить мене, свого найближчого наступника, мій другий брат, король. Наша мати воліла б бачити на троні мене, а Карл знає, як небезпечно перечити їй. І від страху він шаленіє. Випиймо, Наварро! Ми чесно схрещували мечі, і тобі я можу довірити родинні таємниці. Вчора я зайшов до свого брата-короля, аж він бігає по кімнаті, мов дикий звір, з голим кинджалом у руці. Як зиркне на мене скоса — ти ж знаєш той його погляд. Ну, думаю, пропав, як руда миша. Тільки-но він відвернувся, я зразу шасть у двері, тихенько-тихесенько, і можеш мені повірити, що, виходячи, вклонився не так низько, як увіходячи.

— Та я вірю, всьому вірю, — запевнив Анрі, маючи на увазі й те, що його матір отруєно. Потім додав: — Ви така сімейка, що її принад краще стерегтися. Я, бач, не встерігся.

Він обернувся, і серце у нього аж тьохнуло, таке сліпуче здалось йому обличчя нареченої — а то ж було обличчя дочки страшного роду!

Марго тим часом і далі розмовляла двозначно й учено — байдуже з ким. Анрі обсипало жаром, він хотів був уже зчепитися з Конде й д'Алансоном, та зненацька помітив у її вбранні барви свого дому. Вона домовилась з приятелькою вигаптувати на сукнях, хоч і не дуже помітний, візерунок у кольорах Бурбонів — біло-синьо-червоний. «Вона пам'ятала про дім Бурбонів, вона давно жадала мене, як і я її, вона носить мої барви, а коли відмовлялась одружитися зі мною, то це були тільки хитрощі, щоб закохати мене в себе ще дужче! Марго мене кохає!»

Від тієї думки він так схвилювався, що сказав їй: «Ходімо звідси!» — й хотів уже вивести її кудись, щоб лишитися з нею наодинці. Та вона вдала, ніби не почула. А його сестра Катрін нахилилась до нього й шепнула:

— Не забувай, що ми в Луврі!

І він зразу отямився й хутко озирнувся круг себе: «Парадна зала, на різьбленій стелі стільки позолоти, що її називають «золотою палатою». Вікна на два боки. З півдня, з-за Сени, вже насувається лілово-сіре смеркання: от як довго ми бенкетуємо! А західним вікном ллється в позолочену залу золоте проміння вечірнього сонця, воно горить і іскриться довкола одного короля — п'яного — і другого — закоханого, цебто мене. Глянь-но на Катрін! Сестра повертає до мене своє розважливе личко, і хоч це не обличчя нашої матусі, та промовляє воно до мене так само. Твоя правда, сестро, це Лувр, і тут ми не маємо жодного друга, тут ми з тобою самотні».

Маргарита Валуа знов обдарувала його звуками свого голосу й знов зворушила його серце — однаково, скромні чи нескромні були її слова. Та, на жаль, він уже не міг не чути сварки в передній залі. Там давно лунали крик і погрози, перекриваючи цимбали й литаври, і щомиті міг початися справжній бій. Анрі враз те збагнув; Маргарита Валуа вже нічого не могла заслонити від нього — ні своїм голосом, ні сліпучою вродою, ні сильними пахощами. Йому враз відкрилося, що все це спокуса й мана, а з передпокою волала до нього дійсність, щоб він виконав свій обов'язок. Його матір отруєно — о, ця думка, від якої спиняється серце! А за спиною в нього, за стіною «золотої палати», майже зразу покої вбивці. А посередині, між тією, що чигає там, і ворогами в передпокої, що ось-ось можуть напасти на його людей, сидить він — закоханий. Закоханий у Маргариту Валуа, і стара королева підглядає крізь дірку в стіні.

«Сестро, хоч ти дивись на мене ясними й поважними очима! Адже я й сам у глибині душі зберігаю розважність, хоч і бенкетую тут із п'яницями та вбивцями. Це правда: наше становище ніяк не може остудити моєї пристрасті до принцеси Маргарити — на вигляд вона шляхетна, як і її портрет, ну, а що в неї в серці насправді, про це я дізнаюся згодом у її обіймах, та й то навряд! Ти знаєш, сестро, що я не хочу покидати цього двору? Через Марго я люблю його, разом з усіма загрозами й небезпеками. Наша мати казала, що він зіпсутий ще дужче, ніж вона гадала, і хотіла, щоб я жив із дружиною десь далеко, мирним сільським життям. Але, як я відчуваю, цього не буде. При цьому дворі, казала королева Жанна, жінки самі набиваються чоловікам. І справді, Шарлотта де Сов не гаяла часу, то чого ж і я маю маніжитись? І все ж своє життя я віддав би тільки за принцесу Маргариту Валуа. Сестро! Може, ти ще раз нагадаєш мені про нашу матір? У мене серце замліло!»

Немовби він вимовив ті слова вголос, Катерина Бурбон справді нахилилась до брата й сказала:

— Пам'ятай про нашу матір!

Вісімнадцятирічний юнак, якого шарпали відразу всі бурі життя, все ж таки відповів у глибокій згоді з сестрою:

— Я пам'ятаю про неї.

Тим часом із передньої зали вернувся його кузен Конде.

— Я твоїм ім'ям відіслав наших, — заявив він.

Анрі схопився:

— Як ти посмів! Хіба нам годиться відступати?

— Ну, то накажи їм, хай повбивають придворних. Тільки вже всіх до одного. Накажи зараз, іще не пізно.

Чути було тупіт ніг; але й відходячи, протестанти вигукували погрози, спинялись і оберталися з викликом, хоча й мусили поступитися за наказом свого короля.

Конде охопила лють:

— Я не від того! Як різанина, я не зостанусь позаду! Ну? Чого мовчиш?

Анрі не відповідав. Він добре усвідомлював те, про що розпалений кузен забув: починати довелося б із Карла Дев'ятого та його братів. І не можна буде в Луврі лишити живим жодного, хто не здасться, а потім треба взятись за Париж. Яка жахлива маячня! Це «золота палата» її навіяла, а ще скоріше — стара душогубка біля своєї дірки в стіні. Карл Дев'ятий по-тваринному тупо дивився в передпокій, а його брати стояли біля дверей і ще під'юджували супротивників. Анрі пропхався між ними до передпокою й нагримав на своїх. Вони якусь хвильку ще вагались, поки більшість отямилася; тоді, стримуючи гнівні слова, що рвалися з уст, відійшли в другий кінець великої святкової зали, де густішав присмерк. Там вони затихли зовсім.

А втім, уже з'явилися слуги зі смолоскипами, а за ними — вродливі панночки; не та жменька, що виступала в парку, ні, цілий полк відразу. Та й це ще були не всі почесні фрейліни, що їх тримала пані Катрін як своє військо. Вони враз кидались туди, де виникала загроза, і цих диких гугенотів теж, певне, хотіли приборкати. Засвічуйте свічки, слуги! Чотири ряди люстр, по п'ять у кожному, бо дівчата підмальовані якраз для такого світла. Розбійники, що звуться гугенотами, вибовкають усе, що мають на думці й що збираються робити, а згодом усе те до слова знатиме пані Катрін.

— Стережіться! — гостро кинув Анрі Агріппі д'Обіньє, і той передав його наказ далі.

— Мир, панове! — враз безтурботно й весело гукнув король Наваррський до придворних у передній залі, бо, вони стояли напоготові, ніби чекали нападу. — При дамах мої шкіряні колети зробляться як шовкові,— умисне додав він так, ніби глузував зі своїх вірних прибічників — і цим так припав до вподоби придворним, що такий собі пан де Морвер аж поцілував його в руку. І Анрі не відсмикнув тієї руки, хоч його аж морозом усипало.

Коли він повернувся до «золотої палати», Карла Дев'ятого вже відносили до спочивальні — найближчого з покоїв королівської родини. А в найдальшому Анрі вдень вів розмову з старою Катериною про те, чи не отруїла вона його матері. І туди тепер подалась принцеса Маргарита — що ж дивного, Катеринина рідна дочка! Її брати й панна де Сов також пішли. Біля спустошеного бенкетного столу й переміненого королівського крісла дожидали Анрі тільки сестра та кузен. Катрін звела очі на брата, але мовчала, поки не зачинилися двері, та й тоді заговорила пошепки. А він замислився й нічого не відповів, тільки моргнув очима. Тоді вона взяла кузена під руку, і обоє вийшли поперед Анрі в передпокій, звернули в правий куток і потайними малими сходами спустились у подвір'я.