Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 40

Марго була зовсім самотня зі своїми передчуттями й муками сумління. Всіх, навіть її коханого Анрі, цілком захопило саме видовище церемонії. Правда, незабаром і принцесі Валуа довелося грати свою роль у тому видовищі, і воно, як усе зовнішнє, легко заглушило її внутрішній голос. А її Анрі тим часом не ловив гав. За винятком обличчя у вікні, він примічав усе — і таки справді королівську пишноту, і учасників церемонії, і навіть простолюд, який на свій лад брав участь у балеті. Так назвав Анрі сам для себе цю велику церемонію, бо хоч у ньому й не зродилось передчуття, зате при ньому лишався здоровий глузд, що його не могла пригнітити ніяка зовнішня пишнота. І тому всі обличчя, що він бачив перед собою, здавались йому замовленими — замовленими, приставленими й оплаченими.

А водночас він наслідував кожен рух Карла Валуа, так само підіймав ногу і, гойднувши нею вперед, ставив майже на те саме місце — щоб іти якомога довше й урочистіше. Поруч нього — власне, трохи позаду, — йшов його кузен Конде, а більше з його роду при ньому не було нікого. Щоразу, як навпроти них король Франції та його брати гостинно простягали руку, або прикладали її до грудей, або піднімали капелюх, Анрі з кузеном поспішали зробити те саме, — обидва, як годиться, в розкішних шатах, але серед свого почту чи не єдині вони були так прибрані. Обидві групи рухались назустріч одна одній, під музику виконуючи щось ніби алегоричний танець, який мовою символів оповідав, що король — обранець божий і що влада його священна. Та що ближче вони сходились, то дужче впадали в очі подробиці, які порушували гармонію цілого — і, звичайно, викликали тим розчарування. Надто обличчя зі своїми замовленими виразами навіювали чимраз більший сумнів.

«Отой де Нансей, видно, не друг мені. Треба стерегтися! Він капітан королівської охорони. Я вже відчуваю, що колись іще, мабуть, побачу його обличчя без оцієї шанобливої усмішки на замовлення. Тепер, як і завжди, головне — навіяти їм таку пошану, щоб не потрібен був і балет. Це все обличчя людей, що нічого не забули й не пробачили нам, як і ми їм. А ота друга усмішка — того, здається, звуть де Морвер[56]?»

— Кузене, отой он зветься де Морвер?

«Те, що в нього на обличчі, теж називається усмішкою, але я певен, що він радніший убивати, ніж танцювати! Цього де Морвера я собі запам'ятаю».

Одначе навіть найпереконливіші відкриття можуть стертись і на якийсь час забутись, якщо до них випадково домішається особисте збентеження — скажімо, від почуття власної кумедності. А так воно й вийшло, коли Анрі нарешті розглядів зблизька глузливий вираз на обличчях у тих, котрі стояли позаду й думали, ніби їх не видно. Анрі вмить збагнув, що дає Карловим придворним певність своєї переваги: вбогий вигляд гугенотського почту. Він весь час потай боявся, що те вбозтво помітять, і тому зібрав біля себе найкраще одягнених із своїх дворян. Та їх було небагато, і, зійшовшись ближче з Карловою групою, вони вже не могли прикрити того, що ховалося позаду: людей у витертих шкіряних колетах і запорошених чоботях. Вони з'явились сюди так, як були з дороги, коли їх після довгого чекання перед брамою нарешті впустили до ненависного Лувру — не всіх, звісно, а тільки невелику частину. Замовлених виразів не було на їхніх обличчях, засмаглих і обвітрених, на відміну від пещених облич королівських придворних, і замість солодкої ґречності на них відбивалося суворе благочестя. З того боку — суєтний блиск і церемонність, із цього — неприхована бідність, що прийшла вимагати. Ці люди воювали, щоб жити, а декотрі — й задля вищого життя, яке вони називали інколи вірою, а інколи свободою.

Вперше, відколи Анрі прийшов сюди, йому зробилося весело. Він ладен був голосно зареготати — і, мабуть, з більшим правом, ніж оті придворні, які щирили зуби ззаду. Але натомість він спершу набундючився перед Карлом Дев'ятим, а тоді вклонився йому в ноги і правою рукою півколом помахнув перед самою землею. Те саме він повторив праворуч і ліворуч від короля Франції і був би зробив ще й ззаду, та Карл ухопив жартуна в обійми й по-братньому поцілував у обидві щоки, водночас непомітно штурхнувши кулаком під ребра. Обидва добре знали, що це була за сценка: така сама пародія на шанобу, як та, що втнув колись семирічний хлопчик перед дванадцятирічним.

— Ти такий блазень, як і був, — шепнув Карл на вухо Анрі. А потім урочисто відрекомендував йому своїх братів, немовби Анрі з одним із них не протирав штанів на шкільній лаві й не стикався згодом на бойовищі, а з обома — не витівав усяких штук. А тим часом у фасаді Лувру забряжчало, причиняючись, одне вікно, бо мети цієї комедії було досягнуто, ця витівка вдалася. «Тепер у цього сільського юнака лишиться враження, що він попадає в трохи чудну, але взагалі не лиху родину», — так подумала стара жінка, на свій лад не позбавлена гумору.

Тепер у оркестрі стихли всі інструменти, а гучніш заграли арфи — то був знак для дам. А щоб вони не проґавили того знаку, перший дворянин короля де Міосен ще й махнув їм рукою. І дами зразу рушили з місця: попереду обидві принцеси, що тримали одна одну за самі кінчики високо піднесених рожевих пальців, та й ногами наче ледь торкалися землі. Разом зі своїм почтом-квітником із юних фрейлін підійшовши до обох королів, пишні принцеси повільно стали перед ними на коліна — чи то вдали, що стають, бо все тут робилось тільки як натяк, так само й цілування руки королю Франції, витонченість рухів якого здавалась у ту мить майже неповторною. Він удав, ніби піднімає свою сестру, а потім підвів її до її володаря — короля Наваррського. Цього разу він уже не сказав: «Ось тобі моя гладуха Марго».

Сам Карл узяв під руку юну Катрін Бурбон. З нею він рушив поперед процесії, що під звуки врочистої танцювальної музики обійшла довкола всього парку й спинилась аж перед пташарнею. Там можна було побачити всіляких невиданих птахів «з островів»; на сонці пір'я їхнє блищало й мінилось не гірш, ніж убори на принцесах. Ту пташарню, велике диво, неодмінно треба було показати гостям. І вона таки справила неабияке враження.

— Ти ба! — вигукнув один гугенот. — Оцього птаха, що говорить по-людському, я взяв би з собою, якщо тільки він уміє правити обідню.

Його товариші гучно зареготали. Католики не сміялися.

Ці птахи «з островів» не лише вміли говорити; багато їх, особливо найменші й найбарвистіші, кричали так різко, що за їхнім криком нічого не було чути, навіть веселого гомону людської юрми від муру. Бо простолюд із Сени помалу все ж подолав той мур, і чимало цікавих сиділо на ньому зверху й голосним криком вітало королівську виставу. Але панство, дами й птахи були недалеко, і тому варта почала ретельніше зганяти зухвальців. Одного хлопця, що видимо збирався сплигнути з муру в парк, штовхнули назад, і вже не ратищем, а вістрям алебарди. Тихо зойкнувши, він упав за мур і зник з очей; мало хто бачив і чув ту пригоду. Анрі й Марго її помітили.

— Перша кров! — сказав Анрі до Марго.

Вона зробилась біліша навіть за білило в неї на щоках і збентежено промимрила:

— Добра прикмета.

Анрі голосно гукнув:

— Усе це птаство нагадує мені про смажених курей і про те, що декотрі з нас давно не їли.

Його зголоднілий почет схвально загомонів. Та придворні французького короля покірно ждали, поки тому спаде на думку закінчити церемонію.

Нарешті товариство розділилось. Обидва королі, принцеси, принци, серед них і Конде, та фрейліна Шарлотта де Сов піднялись нагору малими сходами — славнозвісними малими сходами для таємних відвідувачів, фаворитів і арештованих. А почет — великими сходами для всіх.

Королівський бенкет

Нагорі в замку було вже накрито столи — для королів один у парадній залі, а для придворних — декілька в її передпокої. Вродливі панночки з принцесиного почту кудись зникли, та цього майже ніхто не помітив, поки всі думали про їжу. Аж згодом, коли запанує веселіший настрій, вони мали повернутися цілим роєм.