Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 4

Зупинимось, хоча б коротко, на характеристиці основних подій, які стали змістом першої частини дилогії — «Молодих літ короля Генріха IV», та на постатях дійових осіб бурхливої історичної драми того часу. В тритомній «Історії Франції», випущеній видавництвом «Наука» в 1972 році, про добу Генріха Бурбона пишеться, що цей період часто приводив істориків до діаметрально протилежних оцінок — і релігійних воєн взагалі, і гугенотського руху зокрема. Відомий буржуазний вчений минулого століття Мішле розглядав ці події з погляду радикальних політичних діячів як визрівання прогресивних буржуазних ідей, а гугенотів вважав «славними захисниками свободи, що подають через низку віків руку героям Французької революції». В книзі «Феодальна аристократія і кальвіністи у Франції», що вийшла 1871 року в Києві, історик Лучицький вбачав у гугенотському русі, взятому в цілому, типовий вияв феодальної реакції, спрямованої проти абсолютизму і централізму. В тогочасних умовах абсолютизм і централізм були прогресивним явищем, і сучасні радянські дослідники схиляються до думки, що рацію мав скоріше Лучицький, аніж Мішле. Хоч які були б окремі діячі у таборі гугенотів, наприклад, такі чесні, некорисливі і прямолінійні, як адмірал Коліньї, хоч які були б ті безіменні селяни-протестанти, що приєдналися до гугенотської армії із зброєю в руках захищати свої домівки, плоди своєї праці від католицьких солдатів-грабіжників, — об'єктивно вони відстоювали справу, яка йшла проти історичного поступу, підтримувала відцентрові тенденції великих аристократів, котрі прагнули бути повновладними володарями окремих частин Франції. За своїм соціальним складом французька реформація, як вказується в «Історії Франції», була буржуазною, частково плебейською, але ніколи не стала селянською, вона не мала достатньої сили для збройного виступу. А ті, хто виступав із зброєю в руках, хто виявляв активність і організаційний талант — то були дворяни, що дбали про свої інтереси і лише тимчасово зв'язували свою діяльність із кальвіністським рухом. Якщо порівняти реформацію французьку з реформацією в сусідній Німеччині, де революційні селяни виступали під знаменами антифеодальної боротьби, то стає ще більш зрозумілою слабкість і обмеженість першої. Те саме можна сказати, й порівнюючи французький рух з національно-визвольною боротьбою народу Нідерландів, яка за своїм характером була справжньою буржуазною революцією. Якщо взяти до уваги вищесказане, стає зрозуміло, що абсолютна королівська влада на цьому конкретному історичному етапі була єдиного альтернативою феодальній роздробленості, нескінченним чварам між окремими багатими і сильними феодалами, які не припиняли громадянської війни, а війна руйнувала ремесло і торгівлю, знесилювала народ, робила Францію залежною від іспанських Габсбургів або англійського королівського дому. Надзвичайно несприятливим для країни було те, що більш як три десятиліття коло керма влади стояли представники династії Валуа, нездарні і жорстокі володарі, які не мали ні енергії, ні сили міцно тримати це кермо у своїх руках. Чотири сини Катерини Медічі, королеви-отруйниці, боролися за королівський трон. Перший з них, Франціск II, зійшов на нього у п'ятнадцять років, а помер у шістнадцять. За його панування країною правила його мати і могутні Гізи. Ця аристократична сім'я претендувала і після смерті Франціска на провідну роль у державі. Другий син Катерини Медічі, Карл IX, робив спроби позбутися залежності від своїх могутніх і підступних родичів, але його плутана, нещира й безініціативна політика призвела лише до загострення становища всередині держави. Карл IX помер у 1574 році. Його молодший брат, герцог Анжуйський, під іменем Генріха III королював 15 років, з 1574 по 1589. Це був найжорстокіший і найпідступніший з усіх дітей королеви. Він привів країну на грань катастрофи. Розпуста й аморальність його оточення, безмежні розкоші, в яких жив він сам і його двір, викликали обурення простих людей, що платили на все це з кожним роком все більше й більше податків. Наприкінці свого правління Генріх III опинився проти більшості нації. Дійшовши до відчаю, він наказав зарізати свого тезка Генріха Гіза, що весь час загрожував королівській владі. Але терористичні акти, такі як убивство Гіза та його брата, не могли не викликати загального обурення. Похорон Гіза перетворився на справжній бунт, учасники якого вигукували лозунги проти династії Валуа. Через кілька місяців після вбивства братів Гізів монах Жак Клеман пробрався у табір короля і заколов останнього Валуа кинджалом. Четвертий брат, герцог Алансонський, помер ще раніше. Таким чином, єдиним, хто міг претендувати на французький королівський трон, залишився Генріх Наваррський.

З дитячих років син Антуана Бурбона і королеви Наваррської Жанни жив при королівському дворі у Парижі. Катерина Медічі завжди хотіла мати під своїм наглядом людину, в якій південні гугеноти вбачали свого вождя. Генріх кілька разів тікав з Парижа, але щоразу мусив повертатись у свою «позолочену клітку». Перший раз він надовго застряв у Луврському палаці, коли вісімнадцятилітнім юнаком одружився з дочкою Катерини Медічі красунею Маргаритою Валуа. Весільне свято було замислене як своєрідна пастка для Генріха і дворян-кальвіністів з його оточення. Через кілька днів після пишного весілля паризькі католики піднялися вночі на калатання дзвонів усіх церков і перебили тисячі гугенотів, яких вони захопили зненацька, так що більшість узагалі не могла чинити опір. Ця страшна різанина увійшла в історію під назвою Варфоломіївської ночі, як одна з найпохмуріших її сторінок. Генріх і його найближчий соратник Конде врятувались лише завдяки тому, що перейшли у католицтво. Відтоді для Генріха почалися страшні роки приниження і покори. Про все це і розповідає дуже докладно Генріх Манн у своєму романі.

Образ Генріха Наваррського — найбільша удача письменника. Генріх показаний завжди в русі, в процесі становлення його характеру й світогляду. Ми бачимо його сміливим хлопчиком, який у рідній Наваррі живе життям вільним і щасливим, бавиться з дітьми простих селян, він такий самий засмаглий, мужній і вправний, як ці маленькі горяни. Те, що життя змалечку привчало Генріха переборювати труднощі, те, що з нього ніколи не виховували випещеного аристократичного нащадка, загартувало хлопця, допомогло йому витримати такі випробування, в яких інший, мабуть, опустив би руки. Спілкування з простими людьми, їжу яких він їв, біля багать яких він сидів, наблизило Генріха до тієї частини гугенотів, що була носієм найдемократичніших ідей та ідеалів.

Історичний Генріх IV відрізнявся від образу, створеного Г. Майном. Він був жорстокий у боротьбі за владу, брав участь у придушенні селянських заворушень, виступав як речник інтересів середнього і дрібного дворянства. Але хоча письменник, безперечно, ідеалізує свого героя, загалом він не відходить від історичної правди, показуючи його як вождя, що мріяв про силу і славу Франції й розумів, що для цього потрібний мир всередині держави, припинення релігійної ворожнечі; мир і спокій забезпечать економічний розвиток країни, добробут її громадян. Хоч Генріх і був зв'язаний з одним класом, він спромігся зрозуміти справжні інтереси нації загалом. По суті, найжорстокішу війну він вів проти сепаратистських тенденцій, проти сваволі великих феодалів, що були так само байдужі до питань релігії, як і сам Генріх, і розпалювали полум'я громадянської війни в своїх політичних інтересах. Реальний Генріх IV не був постаттю ідеальною, але не випадково саме він увійшов в історію, а також у фольклор як «добрий», «народний» монарх. Про нього співали пісні, складали легенди і казки. В романі Ромена Роллана «Кола Брюньйон», до йдеться про події вже після смерті Генріха IV, ремісник Кола з любов'ю згадує покійного короля і каже про нього такі слова: «Король сірий, капелюх сірий, вбрання сіре (крізь дірки лікті світяться), верхи на сивому коні, волосся сиве, очі сірі — все сіре, і на грудях, і на спині, а щире золото всередині».