Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 20

— Не може бути, що це божа воля, — сказав він.

Коліньї відрубав:

— Яка божа воля, принце, ви дізнаєтесь, коли скінчиться похід. Та хай там як, а господь ще береже мене для святого діла, — бо сьогодні варта знову схопила вбивцю, що підіслали до мене Гізи.

Відтоді він вирішив тримати цього юного критика якнайдалі від себе. Перед боєм при Монконтурі, де адміралові знову судилося зазнати поразки, він відіслав обох принців задля їхньої безпеки в тил, хоча один шаленів, а другий обливався гіркими слізьми. Потім знову приїхала Жанна д'Альбре, відбулась рада. Протестантське військо після нової поразки стало на три тисячі солдатів менше, і йому не лишалось нічого іншого, як відступити на південь, замість того щоб менша його частина приєдналась до нього на півночі.

Жанна, як завжди, привезла з собою пасторів. Вона довго розмовляла наодинці з Коліньї, і після тих розмов уже зневірений старий воїн знову відчув себе переможцем. Бо найголовніша перемога — та, що її ми носимо в собі, а дійсна перемога в бою ступає її слідами; Жанна вірила в це. Потім пастори завели псалми, і військо, як і його полководець, знов відчуло надію на бога й силу.

Після цього зробили швидкий перехід, і обидві частини розділеного війська справді з'єдналися. А тоді протестанти пройшли через усю країну на північ аж до Неверського графства. Тепер вони знов загрожували Парижу. Двір зразу заворушився. Протестантське військо ще просувалося вперед, а вельможна пані Катерина вже почала переговори з вельможною пані Жанною. Наступ ще тривав, а вже підписали мир[38], і тоді військо зупинилось. Мирна угода обіцяла свободу віри.

Анрі бачив, що мати щаслива, й тішився разом з нею. Він і сам був щасливий — поки не замислювався. Та в поході він заслаб, мусив лишитись в одному місті й мав там досить вільного часу, щоб пригадати всі страхіття війни й назавжди закарбувати їх у своїй пам'яті. Може, він і занедужав через оті злочинства протестантського війська — так, як колись захворів начебто на віспу тільки через те, що його силували перейти в католицтво.

Анрі не приховував від адмірала своїх болісних сумнівів. Він сказав:

— Пане адмірале, ви й справді гадаєте, що свободу віри можна встановити самими угодами та едиктами? Ви великий полководець, ви зуміли врятувати військо від ворога й загрожували королю Франції в його власній столиці. Одначе народ у провінціях, де ми посіяли розрух, і далі говорить про заколотників, що звуться гугенотами, і не дасть нам спокійно молитись богу там, де ми вбивали й грабували.

Коліньї-переможець відповів так:

— Принце, ви ще дуже молодий, а крім того, ви лежали хворий, поки ми пробивалися вперед. Люди дуже швидко все забувають, і тільки бог знатиме, що нам доводилось робити в ім'я його правди.

Анрі в те не повірив. А якщо воно й так, подумав він, то тим гірше, коли бог, як і я, мав перед очима такі видовища: нещасних людей, що їх підвішували над вогнем, щоб вони зізнались, де заховані гроші. Та щоб не сказати зайвого, він уклонився переможцеві й вийшов.

Родинна сцена

Після цього недовгий час Жанні й Анрі здавалося, що вони живуть у мирному світі без лукавства й ненависті. Вона правила своєю маленькою державою, а він — великою провінцією Гієннь. Їй уже не потрібно було нікого карати, бо її піддані стали знов добрими протестантами. А він був якнайсумліннішим намісником короля Франції. Він і справді не розумів, чого це йому доконче слід бути ворогом королівського дому; материні повчання не проникли так глибоко в його душу. Треба, щоб юнак умів і забувати про шанолюбство. На дев'ятнадцятому році життя він кілька місяців твердив: «Я вже досить зробив на своєму віку! Жінки такі гарні, і впадати за ними — куди цікавіше діло, ніж війна, віра й боротьба за трон!»

Він мав на увазі молодих жінок у ту пору, коли вони схожі скоріше на богинь, ніж на людей, — таке прекрасне їхнє тіло. Щоразу, коли він спізнавав їх і переконувався, що вони створені з плоті й крові, вони все ж лишалися для нього істотами з іншого світу, бо його уява й жадання відразу перетворювали їх знов у богинь. Та й дуже часто він їх міняв, і вони не встигали розчарувати його. Тому він ще не знав, що в їхньому чудесному тілі здебільшого живуть не такі високі почуття, як у нього, а розрахунок і ревнощі. Поки одна його зненавидить, він міг уже їздити по десять годин верхи до другої, щоб дістати від неї нагороду за таке завзяття. А та друга дожидала його, і очі її сяяли, а на обличчі була вічна любов. Він падав їй — кожній з них — до ніг, і цілував краєчок її сукні, добившися до мети після довгої, шаленої гонитви. Очі йому туманили сльози, і крізь той туман жінка здавалася ще вродливішою.

Та поки Анрі жив для молодих жінок, його долею цікавились, без його відома, і деякі старші дами. Перша була пані Катрін. Одного ранку в Луврі прийшов до неї в спочивальню її син, король Карл Дев'ятий. Вайлуватий молодик був у самій сорочці, так поспішав. Ще не причинивши за собою дверей, він гукнув:

— Мамо, таки правда!

— Твоя сестра впустила його?

— Марго спить із Гізом, — обурено підтвердив Карл.

— А я тобі що казала? От хвойда, — пані Катрін висловилась цілком недвозначно, як вимагала ситуація.

— Оце тобі дяка за добре виховання! — гримів Карл. — Латину знає, така вчена, що й за обідом читає! Танцює павану, хоче, щоб її поети оспівували! — Він не міг спинитися: — Позолочена карета, у коней на головах султани завширшки як моя гепа. Але я знаю, що вона виробляє, я за нею стежив. Вона з одинадцяти років почала тягатися.

— Ти ж її й зводив з кавалерами, — докинула пані Катрін. Але Карл ніби не чув. Він знав усіх сестриних коханців і тепер упереміш із прокльонами перелічував їх. Потім відразу стих, утомившись від власної люті,— тілистому Карлові вадило таке хвилювання. Обличчя його побагровіло, він, важко хекаючи, впав на материне ліжко, аж подушки підлетіли вгору, і тільки пробурчав іще:

— Та що мені до того? Однаково її не переробиш, вона й далі буде тягатися, як не з Гізом, то ще з кимось. Начхав я на неї.

Мати дивилась на нього й думала: «Ще ж кілька років тому він мав такі тонкі риси, був мов намальований. А тепер більше схожий на різника, ніж на короля. Кого я народила? Та це не я винна, то Валуа. Кров тих лицарів-варварів озивається з домовини, і ось виріс іще один за їхньою подобою!» Так думала дочка флорентійців Медічі, бо предки, що значились у її не надто довгому родоводі, жили у вигідних покоях, а не в стайнях чи військових таборах.

Вона промовила своїм монотонним голосом:

— Коли твоя сестриця таке виробляє, мені скоро, мабуть, доведеться віддати її за Анрі Гіза. Як він стане нашим зятем, хто тоді буде сильніший, бідний мій синку, ти чи він?

— Я! — ревнув Карл. — Я король!

— З ласки божої? — спитала мати. — Час би вже тобі зрозуміти хоч одне: кожен король повинен і сам допомагати ласці божій, а то недовго він накоролює. Ти, сину, поки що король тільки тому, що жива я, твоя мати.

Ці слова вона промовила тоном, знайомим йому змалку: він звик підводитись, коли вона так говорила. Тому він схопився з ліжка в самій сорочці, крізь яку випиналися жирні груди й живіт, і випростався перед невеличкою літньою жінкою, готовий вислухати її волю.

— Я не хочу, щоб Марго вийшла за Гіза, — рішуче сказала вона. — Їхній рід занадто сильний. Я одружу її з простим юнаком, що служитиме нам.

— Із ким же це?

— Він має бути з доброго, але не дуже впливового роду, і щоб його не знали в Парижі. А головне — я хочу, щоб він був у мене під рукою. Кого можна дістати, той не страшний. Ворогів своїх треба тримати у своєму домі.

— Невже ти маєш на думці…

— Я проваджу переговори з його матір'ю, щоб вона прислала його до нас, і тоді він буде в моїх руках.

— Але ж він єретик! Віддати мою сестру за єретика — таж про це ніколи й не думали навсправжки!