Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 17

Зразу після того її родич Конде спробував учинити не більш не менш як напад на короля Франції та його двір. Королева-мати гадала, що сигналом до нових заворушень на півночі й на півдні була втеча її доброї приятельки Жанни, і, як завжди, коли їй ставало скрутно, вдалась до переговорів. Вона послала до Жанни одного пронозливого пана з гучним ім'ям; та хоч як солодко розводився той, Жанна знала, що її просто хочуть знову заманити в свої руки.

Тому вона просто зажадала, щоб її сина зробили справжнім намісником у Гієнні, великій провінції з головним містом Бордо; бо досі Анрі лише мав титул намісника. А що Катерина й тепер не погодилась на це, все стало зрозуміле. Відразу Коліньї й Конде спільно розпочали нову військову кампанію. А Жанна мала таку підозру, що тепер вороги спробують силоміць захопити самого принца Анрі. Особливо кардинала Лотарінгського вона вважала здатним на що завгодно. Він був небезпечніший, ніж королівський дім, бо Валуа вже мали в руках владу, а Гізи тільки жадали її. Жанна д'Альбре по собі знала, що це означає.

Тому вона вирішила перебратись туди, де позиції протестантів були найміцніші,— до Сентонжу, що лежить понад узбережжям океану північніше від Бордо. Анрі охопило радісне хвилювання, та його матір не покидали сумніви.

— Чого ти плачеш, матусю?

— Бо я не знаю, де добро, а де зло. Адже сатана завжди стоїть на перешкоді добру, і хоч би як я вчинила, однаково мушу боятися, що це він мене підбив.

— Ні. Бовуа мені каже, що я вже великий і можу піти на війну.

— А хто такий твій Бовуа? Хіба сатана ніколи не промовля його вустами?

— Цей раз він користується вустами пана де ла Мот-Фенелона. — Так звали посланця Катерини. — Я добре вмію розпізнавати голос лукавого! — вигукнув Анрі.

На це Жанна не відказала нічого. Вона була надто щаслива, що хоча б її чотирнадцятирічний син іще вміє відрізнити добро від зла. Коли Жанна дивилась у його сповнене рішучості личко, тоді вона зневажала своє оточення — тих, що не радили їй розривати з двором, бо самі вони були тільки світські люди або й слабодухи. В такі хвилини вона не боялася й нашіптувань сатани і сама перемагала його в своїй душі. Її син уже доріс до того, щоб узяти зброю, ось що було головне!

Вона тільки спитала, щоб розвіяти всі сумніви:

— А за що ж ти, сину, битимешся?

— За що? — здивовано перепитав він, бо з радощів зовсім забув про те, запалившися думкою, що нарешті піде в бій.

Жанна не стала допитуватися далі, вона подумала: «Дарма, колись зрозуміє, за що. Підступність ворогів, а ще дужче — підступність долі навчить його. І щоразу йому додаватиме снаги те, що він бореться за істинну віру. Та й кров же повинна озватись: адже Конде, його дядько, ближчий родич, ніж будь-хто з католицьких князів. Крім того, все королівство жадає, щоб наша перемога принесла йому мир, — додала Жанна, згадавши й про честь. — Але головне, — міркувала вона далі,— це служити богові. Все життя мого синочка буде як суцільна брила, і споїть його в одне ціле віра».

Ось як прикро помилялась королева Жанна щодо свого веселого забіяки. Вона не хотіла й знати про ноги принцеси Марго, хоч сама бачила, як він цікавився ними, коли її добра приятелька Катерина показала їй ту сценку з вікна. Забула вона й про те, що в монастирській школі він врешті-решт усе ж таки зрікся своєї віри й пішов до обідні. Звичайно, деякий час він мужньо опирався, але що може вдіяти дитина, коли за неї так узялися всі. Та що вдіяв би тут навіть дорослий, коли він хоче мати друзів і тішитися життям, а не стати мучеником? Одначе королева Жанна належала до тих людей, що їх не можуть навчити ніякі знегоди, ніякі підступи ворогів. Зате ці люди, навіть старіючи, ще здатні любити й вірити.

Анрі знав свою матір краще, ніж вона його, а тому дуже рідко просив у неї грошей. Він полюбляв азартно грати, часто бенкетував, а кошти добував, посилаючи різним людям боргові розписки. Дехто повертав таку розписку назад, а дехто присилав під неї грошей; від матері Анрі все це приховував. Тільки війна могла сплатити його борги, і юнак добре розумів це. Отже, він мав не лише високі та некорисливі підстави жадати усобної війни. Він був тоді такий самий, як і всі голодні гугеноти. Проте це було добре й для справи, якій він служив, бо ж тим завзятіше й переконливіше він говорив і діяв.

Жанна вирушила з ним у дорогу; та ще не доїхали вони до протестантської фортеці Лa-Рошель, як їх знову загаяв той самий посланець французького короля. Він спитав принца Наваррського, чого йому так захотілося у Ла-Рошель, до свого дядька Конде.

— А щоб не втрачатися на вбрання, — вмить відповів Анрі.— Нам, принцам крові, треба загинути всім разом, тоді жодному не доведеться носити жалобу по інших.

Той пан Фенелон, видно, мав Анрі за дурника, а то б не пробував намовити його проти матері. Не називаючи її імені, він заговорив про паліїв усобної пожежі.

— Відро води — й усій пожежі кінець! — ураз вигукнув Анрі.

— Як це?

— Нехай кардинал Лотарінгський видудлить те відро й лусне!

Коли придворний пан і цього не зрозумів, то він був дурніший за п'ятнадцятирічного підлітка. Зате Жанна примічала синові дотепні відповіді. Вона так утішалася сином, що не дуже поспішала до Ла-Рошелі й трохи не попала в лабети Монлюкові, якого знов послали в погоню за нею. Одначе мати з сином щасливо дістались до укріпленого міста над океаном, і велика, неповторна була то радість — нарешті побачити довкола себе самих тільки друзів. Від тієї радості в них блищали очі — і коли вони сміялись, і коли плакали. Коліньї, Конде й усі, хто був уже там і тривожився за них, відсвяткували зустріч не менш розчулено.

Це дуже багато — місто, де вас оточують зичливість і безпека, коли ви проїхали цілу країну ненависті й переслідувань! Зразу розвіюється недовіра, можна забути про обережність, і людині, що втекла від небезпеки, на перший час досить того, що вона на волі, спокійно дихає. Ви не боїтеся виповідати все, що вас мучило й злостило, а інші дивляться на вас і говорять ніби вашими устами. Ви разом, серед своїх, довкола вас тільки люди, яких ви не мусите зневажати. Визволи нас від лукавого! Проведи крізь усі небезпеки тих, кого я люблю! І ось вони вже тут.

Анрі стояв над морем. Навіть у нічній темряві йому можна було, нікого не боячись, ходити до гавані й на бастіони. Море котило могутні хвилі, вони доганяли одна одну, хлюпали піною, і рев їхній був голосом далечі, що його не знала, а вітер приносив подих іншого світу. Його матуся в хвилину такого захвату, коли серце аж калатає, сказала б, що це промовляє бог. А її сина Анрі п'янила думка, що ці водяні гори не перестануть котитись і ревти, аж поки розіб'ються об незнаний берег нової частини світу, Америки. Мабуть, вона пустельна, безлюдна й вільна; тобто, думав він, вільна від зла, від ненависті, від примусу вірити в те чи в те і або страждати за свою віру, або ж мати владу. Так, ночами, над безкраїм морем, стоячи на камінні, мокрому від бризок, юний син ставав зовсім схожий на свою любу матусю, і те, що він називав Америкою, було, власне, царство боже… Іноді серед невиразних швидкоплинних хмар на мить проблискували зорі; отак само ще невиразна, мов хмара, душа п'ятнадцятирічного юнака іноді на мить осявалася світлом. Згодом вона вже не буде здатна до такого; земля під ногами в нього робитиметься дедалі реальнішою й твердішою, і він триматиметься за неї всіма чуттями й помислами.

Ціна боротьби

Принд Наваррський квапив старших нарешті вдарити на ворога. Він не бажав ні порад, ні промов. Представникам міста, що вийшли його вітати, він відповів:

— Я не вмію так гарно говорити, як ви, але я зроблю щось краще — я щось зроблю!

Нарешті він побачить ворога, нарешті помститься за все й покаже, чого він варт, нарешті він натішиться!

— Матусю, це ж волає до небес! Французький король відібрав у тебе всі твої володіння, а його військо захоплює наш край. Я хочу битись! Ти знов питатимеш, за кого? За тебе!