Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 15

Серце його забилося ще дужче. «Ні! — подумав він. — Перемогти або вмерти». Цей девіз, «Aut vincere aut mori», він написав навіть на квиточку лотереї, і пані Катрін спитала його, що це означає. Та Анрі відповів, що він не знає.

Дивний гість

Анрі вже минав одинадцятий рік, коли його взяли у велику подорож короля Карла Дев'ятого по Франції. Королева-мати вирішила, що час уже всьому королівству побачити її сина і першого принца крові, Анрі Наваррського, теж треба показати скрізь у Карловому почті — нехай люди бачать, що він, протестант, усе-таки лише васал короля. І хто ж знову перекреслив усі плани хитрої гладухи? Чи принаймні гадав, ніби перекреслив? Жанна д'Альбре. Вона несподівано з'явилась на сцені: приїхала до міста, де саме зупинився двір, приїхала як незалежна володарка, з трьома сотнями кінноти й аж з вісьмома пасторами.

Прибувши, вона трохи помолилась удвох із сином, а тоді зразу напустилась на пані Катрін із докорами та вимогами. Вона, мовляв, залишила сина в приятельки як запоруку згоди, а натомість Монлюк заборонив у Беарні проповіді, та ще й гіршого доводиться чекати — зустрічі Катерини з Філіппом Другим Іспанським[22], лихим демоном усього півдня і найзапеклішим ворогом протестантської віри. Жанна д'Альбре жадала правди, Жанна домагалася своїх прав.

Та навряд чи хто вмів бути байдужішим до угод, ніж Катерина Медічі, коли ті угоди вже не давали користі. Вона тільки, за своєю звичкою, засміялась сама до себе і сказала: «Люба моя приятелько, ви приїхали, ви у мене, чого ж мені ще бажати!»

І справді, це було дуже до речі, бо Філіпп передав їй, що треба прибрати королеву Наваррську з її володінь, перш ніж він відрядить своїх послів на цей бік Піренеїв. І тому Жанна не домоглася нічого; дали їй трохи грошей на прожиток для її кінної охорони та пасторів і відпровадили знов до Вандомського графства, як два роки тому. А королівський двір рушив далі на південь.

Жанна не могла собі пробачити, що так ускочила в пастку. Одної ночі, коли двір спинився в містечку, де замок був малий і не міг умістити численного товариства, її сина поклали спати в заїзді, на першому поверсі. Серед ночі він схопився: брязнула розбита шибка, і хтось гепнувся на підлогу. Анрі з усієї сили навалився на чужого, поки той ще не підвівся, і закричав на ґвалт. Надбігли люди зі свічками, і невідомого добряче потовкли. Та побачивши того чоловіка при світлі, Анрі впізнав його й збентежився. Він умить збагнув, хто цього чоловіка послав і навіщо. Проте він остерігся зізнаватись будь-кому, що це матуся хотіла його викрасти. І його вихователь Бовуа теж не прохопився й словом. Обидва тільки часом зажурено перезирались, і старший докірливо хитав головою, а менший понурював очі.

У Провансі є містечко Салон; там у ті часи жив один вельми цікавий чоловік, і Анрі Наваррський познайомився з ним. Якось рано-вранці, коли одинадцятирічний хлопець стояв серед кімнати голісінький, а слуга подавав йому сорочку, раптом увійшов Бовуа, а з ним той чоловік. «Чого це Бовуа хоче? — подумав Анрі.— Чи він лікаря привів? Так я ж не хворий».

А той чоловік питає:

— Де ж принц?

Стоїть за п'ять кроків і не бачить його, голісінького! Бовуа не відповів, він чекає шанобливо — навіть з острахом, можна б сказати, якби Бовуа міг почувати острах. Слуга з сорочкою в руках відійшов у куток. Хлопець відчуває себе якимсь дивно самотнім, оголеним, його видно всього, з усіма вадами, з усім поганим, що є в ньому. Він починає вже побоюватись, чи не скінчиться все тим, що його відшмагають. О ти, старий чоловіче, такий худий, сивий як голуб, із запалими щоками, побач мене нарешті й іди собі!

Та старий давно його бачить, вивчає всю постать і маленьке личко; тільки ніхто цього не знає, бо погляд його затуманений і дивиться ніби здаля, а не з відстані п'ять кроків. До того ж він не стоїть на місці — то відступає, то підступає, штовхає Бовуа, мурмоче перепрошення, взагалі безперестану щось мурмоче і аж надто пізно згадує, що треба вклонитись. Уклоняючись, незграбно махає своїм великим капелюхом і впускає його з руки — під ноги принцові. І тоді Анрі робить щось таке, що не личить його титулові. Сам не знаючи навіщо, він піднімає капелюха й подає його старому, хоча то щонайбільше лікар, та й на лікаря надто незграбний.

І ось вони стоять уже один перед одним, кощавий незнайомець дивиться на хлопця згори вниз, а той із зусиллям задирає голову, та марно — невловимий погляд цього дивака ніби спускає завісу перед його обличчям і шиєю, лишається тільки тулуб без голови, а замість неї якийсь туман. Хлопець боїться, але тепер уже не різки.

А чоловік більш не мурмоче, він думає: «Що мені сказати?» Він відчуває: «Це дитина. Це щось іще не завершене, не окреслене, воно, хоч яке кволе, має більше сили і влади, ніж усі, хто вже багато прожив. Воно несе в собі життя, і тим воно велике. Справжня велич — тільки в ньому. Яке сміливе обличчя!» Так думається йому в ту мить, коли Анрі найдужче боїться.

— Це він! — вимовляє чоловік уголос і обертається до Бовуа, що терпляче стоїть і чекає.— Якщо бог сподобить вас дожити до того, вашим володарем буде колись король Франції і Наварри.

Це все, що він сказав уголос. Навіть не подумавши вклонитися ще раз, чоловік іде до дверей. Пан де Бовуа відчиняє їх перед ним.

— Дякую вам, — каже Бовуа. — До побачення, пане Нострадамусе[23].

Та Анрі відчуває: цей чоловік не з тих, із ким можна ще раз побачитись. І саме через це він його запам'ятає назавжди.

Зустріч

Та й крім цього випадку, в ті дні до Анрі доходили всілякі чутки й пророцтва; забути, що діялось тоді, було просто неможливо. Куди б не прибув принц Наваррський зі своїми супутниками-нротестантами, скрізь одновірці зустрічали його надзвичайно таємниче, і обличчя в них були стривожені.

— Не їдьте далі, пане. Лишайтеся серед нас, ми поляжемо всі до одного, але не віддамо вас ворогам.

І таке він чув усюди.

Один сивоголовий гугенот, якого принесли до Анрі онуки, підняв тремтячу руку, благословляючи його, й промовив глухим старечим голосом:

— Хвала богові, що дав мені побачити вас. Коли нас усіх вимордують, ви, пане, помститеся за нас і доведете нашу віру до перемоги.

Тоді з усіх боків знову посипались умовляння, щоб Анрі, ради всього святого, не їхав далі.

Пізніше Бовуа відповів на допитування Анрі:

— Не давайте себе залякати! Нехай собі ці люди бояться: це зробить їх ревнішими у вірі. Вони передбачають найгірше, бо королева-мати збирається незабаром зустрітися з іспанцями. Але ж ми знаємо пані Катрін. Їй більше до душі хитрощі, ніж велика різанина.

— А що, коли той іспанський диявол накаже їй учинити різанину? — зауважив Анрі, навіть не чекаючи відповіді, такий він був — і назавжди мав лишитися — певний, що Габсбурги — вороги смертельні.

Бовуа спробував пояснити хлопцеві, що Катерина, мабуть, не має на думці нічого більше, як тільки виправдатись перед великим католицьким монархом за те, що не завжди посилала військо проти своїх протестантів, а часом намагалася спіймати їх на гачок поступливістю. В найгіршому разі, вона може попросити у Філіппа допомоги, бо інакше, мовляв, їй несила приборкати своїх підданих-реформатів.

Усе марно — ці міркування не доходили до Анрі, уява його була сповнена жахливих картин. Її весь час живило безнастанне перешіптування, стурбовані обличчя, повні тривоги голоси, які супроводили його всю дорогу. В кінці її мало статися те, що він передчував цілим своїм єством. Він не знав, що то таке, але невідоме стояло попереду, і хоч воно й не наставало в дійсності, Анрі був готовий до того, що побачить і почує його.

Отак він у почті більших вельмож доїхав до міста Байона, вже неподалік від Беарну, його батьківщини. Там він міг сподіватися всього, адже це, якраз це місця, де він жив із батьком і матір'ю ще зовсім малим. Спокійна, як знайомі змалечку звуки її назви, протікала через місто річка Адур, а на густо-синьому небі ясніли залиті сонцем вершини гір — то були його рідні Піренеї. Проте Анрі, що колись так сумував за ними, тепер ані разу не подумав про те, щоб утекти туди.