Терпкість вишні - Сова Ізабелла - Страница 33

— Тату, зачини двері! — гукнула Мілька, чи не так голосно, як і її мама. — Сорому не маєш!

— Що? И-и-и-и? — прокректав тато. — То причиніть їх самі і не підслуховуйте, бо я не можу зосередитися!

— Втікаймо, — вирішила Мілена, — бо я зараз помру від конфузу.

— Але мені це і справді не заважає, — запевнила я. — Родинна атмосфера.

Ми збігли сходами і клусом погнали до костелу. Дорогою я загубила дві волошки й пухнасте курчатко, на щастя, Мілька зауважила, коли вони падали із серветки. Ми встигли в останню мить. Підбігли до головного проходу. Мілька відслонила вміст кошика, я зробила те ж саме.

— Нарешті кошик такий, як треба, — похвалив ксьондз, зиркаючи на рожеву Мільчину кофтинку. І замахав кропилом, рясно скроплюючи нас свяченою водою.

— Нарешті посвятили, як треба, — відповіла взаємністю Мілька, витираючи щоки. — Бувало, що до мене не долітала навіть дрібна краплинка. Добре, — обернулася вона до мене. — На хвилю спинимося перед Гробом Господнім, а потім підемо до хреста.

Ми заклякли проти пінопластового грота, облямованого фанерними брилами. На подіумі, який правив за прискалок, спочивала худюща постать, туго оповита фланелевими пелюшками, похляпаними червоною гуашшю. Одна рука безсило звисала, страхаючи кривавими ранами.

— Вона виглядає, як справжня долоня, — шепнула я до Мілени.

— Вона з воску. Спеціальне замовлення, — поінформувала мене Мілька. — Наш парох полюбляє сильні ефекти. Завтра на цій брилі повісять копію плащаниці. Теж справляє незабутнє враження, особливо на дітлашню. То що, ходімо до хреста?

Ми пішли. Терпляче вистояли в довжезній черзі. Тут-таки перед нами чекала дрібна сухенька бабуся. Ми допомогли їй заклякнути. Старенька старанно вицілувала Христові ноги. Коли нарешті дійшла до серця, дістала напад дуже мокрого кашлю.

А насамкінець чхнула, рясно зрошуючи чоло й обличчя скульптури.

— Тому я ніколи не торкаюся фігури, — таємничим шепотом повідомила мені Мілька. — Хоч часом мені кортить поцілувати її в самі уста.

— Мабуть, ти і справді любиш притягати погляди.

— Наразі я ще не зважилась. Але в моїй голові кружляють такі думки. Психолог застерігав, що це може бути початком неврозу нав’язливого стану. Добре, моя черга. — Мілька наблизилася до хреста.

За кілька хвилин ми сиділи на одній із задніх лавок.

— Хочеш іще побути? Помолитися? — допитувалася Мілька. — Спробувати добутися до духівника?

— Ні, я сповідалася ще у вівторок.

— А я, як завжди, запізнилася. Що ж поробиш, — махнула вона рукою. — Піду після свят, принаймні не чекатиму сім годин.

— Я чекала п’ять.

— Щаслива. Добре, повертаймося.

Зненацька вона вхопила мене за рукав:

— Ти диви, Філіпп. Ну, той хлопчина з потяга. Що домовився з кондуктором. Вишне, як я виглядаю?

— Як завжди, — знизала я плечима. — Тільки що заколола волосся.

— А на обличчі?

— Ну а як ти можеш виглядати? Адже я не можу сказати, що в тебе розмастилася помада.

— Але загалом! — утратила терпець Мілена.

— Загалом усе о’кей. Адже ти бачила гримасу ксьондза.

— Він просто не є естетом. Інша річ — отець Адам. — Вона нервово розглянулась. — Чи я повинна до нього підійти?

— Звичайно, якщо він тобі подобається… Він саме стоїть у черзі на сповідь. Якщо поквапишся, то станеш одразу за ним.

— Ти дійдеш додому сама?

Я кивнула.

— То візьми мій кошик, добре?

Я взяла кошики в обидві руки і смиренно подріботіла додому. Тривалий час кружляла довкола будинку, якомога довше відтягаючи зустріч із Мільчиними батьками. Недолугі розмови. Ніякову тишу.

— Вишенько?! Чого ти там сидиш сама на тій лавці?! Ходи нагору! — крикнула Мільчина мама, вихилившись через вікно до пояса.

Я пішла.

— А де Міленка? — запитала вона, відчиняючи хиткі двері.

— Вона хоче висповідатися, — відказала я, ставлячи кошики на піддзеркальник.

— Тільки не тут! — гукнула вона мені просто до вуха. — Це ж бутафорія, склепана Рисеком! Я вже не можу дочекатися, коли вона розвалиться.

— Вже скоро. Задня ніжка ледве тримається, — втішив її автор конструкції, обкладений чотирилапими від ніг аж до буйної чуприни. — Ну, прошу дуже. Мілька на сповіді. Здається, вона вперше встигне до обливаного понеділка.

— Може і не встигнути. Вона шістдесята в черзі.

— Котра?! Таж я мушу щось занести їй до костелу! Бо вона помре там з голоду!

— Не треба. Вона взяла собі з кошика булку й кусень хрону.

— Хрону? — верескнула мама, аж мені забриніло у вухах. — Та дівчина анітрохи про себе не дбає! Вона заробить виразку, якщо ще досі її не має!

— Але Мілька просила, щоб їй нічого не заносили, — сказала я. — Якщо вона зголодніє, то вийде з черги. Так вона сказала.

— Ти чула, Ядвіго? Вона прийде. Краще заопікуємося Вишнею, бо вона почне шкодувати, що до нас приїхала.

— Справді! То, може… — на хвилю замислилася мама. — Може, я покажу тобі Міленину кімнату?!

— А та вчорашня?

— Ви спали у спальні! — пояснила вона. — А ми у великій кімнаті! Коли приїжджає Мілена, ми завжди переселяємося, бо в неї немає ліжка! Воно не вміщається на чотирьох квадратних метрах!

— Ага, — встигла сказати я, бо мама почала презентацію Мільчиної кімнати.

— Оце саме і є її кімната, а заразом доказ того, що в Рисека руки ростуть не з того місця!

— Ну, — погодився Мільчин тато, анітрохи не зачеплений критичним підходом до його персони. — Золотою ручкою я не є.

— М’яко кажучи! — підсумувала мама. — Дивися, Вишне, на ті панелі!

Я подивилася. Півметровий відрізок нерівно покритих лаком дощок.

— Цікаво, навіщо комусь потрібні сорок п’ять сантиметрів панелей?! — розмірковувала мама, певно, не вперше у своєму житті.

— Як то навіщо? Для краси, ясна річ.

— Ну так, я забула! — усміхнулася мама й повернулася до презентації. — А тепер подивися на той столик!

Столик як столик. Таких повно в старих школах, бібліотеках і конторах. А на столику — високий бронзовий дзбан, на дзбані прямокутний шматок скла, який править за підставку під акваріум.

— Як ти гадаєш, що відчувала б ця риба, — показала вона на несвідомого загрози меченосця, який саме пожирав клаптик великодньої шинки, — що вона відчувала б, якби знала, на чому стоїть її акваріум?

— Я зі страху, певно, вискочила б на килим, — зізналась я.

— Ви думаєте, що наш світ стабільніший, ніж цей акваріум? — розсміявся Рисек.

— Не лякай молодь, досить і того, що вони чують про себе з телевізора! — гукнула мама.

— Ну власне, — притакнула я. — Усі трактують нас як сарану.

— Або грибок на нігтях, — додав тато. — А тим часом, це ж не ваша провина, що двадцять років тому людям часто вимикали світло. Настругали дітлахів і тепер верещать, що насувається цунамі. Що є загроза для ринку праці.

— Шкода про це й говорити! — зітхнула Мільчина мама. — Ліпше змінимо тему, бо в мене відкриваються всі ножі в кишені!

— То, може, покажи Вишні кухонні полички, — запропонував Рисек. — Теж моя робота.

— Власне, ходи й дивуйся!

Я ввійшла до кухні, де, крім мийки, газової плити й столика для семирічних малюків, були ще тільки дві полиці. Якщо можна так назвати нестругані дошки, що трималися на пластикових шнурах для білизни, почеплених до кривих цвяхів.

— Вони принаймні висять на цвяхах, бо поличка в спальні тримається на сірниках, огорнутих ватою. Я тільки й чекаю, коли вона завалиться!

І вона завалилася. Нині вночі, коли всі дев’ятеро (ну хіба за винятком меченосця) спали важким кам’яним сном. Десь біля другої сірники, що підримували полицю, вирішили, що не дадуть собі ради з додатковим тягарем у формі Мільчиного будильника, і тріснули, падаючи на паркет. Разом із ними впала полиця і все, що на ній лежало, а саме п’ять кілограмів книжок у твердих палітурках, а також уже згадуваний будильник, який, зустрівшись із підлогою, активізував свій дзвінок.

— Що це? Що трапилося? — верескнула Мілька, рефлекторно ховаючи зап’ястки.