Терпкість вишні - Сова Ізабелла - Страница 26

Сьогодні я почувалася настільки стерпно, що вийшла до крамниці, аби поповнити запаси чаю й «мінералки». На зворотній дорозі знайшла в поштовій скриньці «валентинку». Від Данієля. Прочитала її на сходах. Три речення: «Нелегко зустріти оту Одну-Єдину Особу. Сподіваюся, що мені нарешті вдалося. І Тобі також. — Д.» Ще кілька хвилин я стояла під дверима, охолоджуючи щоки зимною, пофарбованою олійною фарбою стіною. Ще ніхто й ніколи не говорив мені щось таке особисте. І не писав. Я повинна відчути море щастя, але відчуваю лише тягар, що паралізує. Може, це через грип?

— Ти вже принесла той чай? — вовтузилася під ковдрою Марія. — Я засихаю від спраги.

— Уже запарюю.

— Що це з тобою? — озвалася Мілька. — Ти виглядаєш, наче хтось обдарував тебе честю, якої ти анітрохи не хотіла. Правда, Травко?

— Ну. Мені колись учитель наказав пильнувати клас. Цілих двадцять хвилин. Тоді я відчув страшенний тягар відповідальності. І, напевно, виглядав, як Вишня.

— Ти знову телефонувала додому? — запитала Вікторія.

— Ні, я одержала «валентинку».

— Від Данієля? — здогадалася Мілька.

— Так.

— І що? — допитувався Травка.

— Самі бачите: море щастя.

А може, я, попри все, закохана? Бо я до кінця й не знаю, в чому це полягає. Усе це кохання. Я прочитала стільки мудрих (і дурних також) порадників, у яких повно посилань на праці із садівництва. Доглядання хирлявої рослинки. Збирання плодів. Захист від морозів. І таке інше. Може, тому я так відповідально ставлюся до стосунків із Данієлем. Намагаюся бути на висоті. Спорудити теплицю, щоб уберегти крихке суцвіття нашої любові. Я так зосереджуюсь на всіх отих обов’язках і загрозах, що вже ні про що інше не думаю. І не відчуваю нічого, крім тягаря.

20.2. Двадцятий день народження Мілени. Святкуємо його в ліжках, ослаблені після грипу.

— А тобі часом не більше? — не повірила Марія. — Ти ж мусила закінчити школу два роки тому.

— Так, але я пішла до неї в шість років. Може, в це важко повірити, але я була досить здібною дитиною.

— Як будемо святкувати? — допитувалася Марія, очікувально дивлячись у наш бік.

— Це ж ти в нас творча особистість, — нагадала їй Вікторія. — То й поворуши мізками.

— Коли я ними ворушу, у мене хлюпає в лобних пазухах. Поза тим, я не маю настрою вигадувати розваги.

— Чим би то цікавим зайнятися? — замислився Травка. — Похід до кнайпи відпадає, бо ми позаростали, як дикі свині.

— Кажи за себе, я роблю депіляцію воском, — озвалася Мілька.

— Може, зіграємо в кості? — тягнув Травка. — Або в карти. Тільки хто їх принесе з моєї кімнати?

— Може, спочатку привітаємо Мільку? — підказала Вікторія. — Можна, я перша? Отож так: бажаю тобі, щоб ти не мусила притягати тих поглядів і світити лампу. А решта може бути по-старому.

Мілена шморгнула носом.

— Кілька змін придалося б. Наприклад, накладні нігті.

Травка з жахом глянув на рожеві Мільчині пазурі.

— Ти хочеш їх видовжити?

— Ні. Я хочу їх позбутися. Вони жахливо затягають колготи, а крім того, я почуваюся, як інвалід. Навіть голову як слід не можу вимити, бо весь час дряпаюся. Такі кігті не на наші умови. Треба мати власну покоївку, гардеробницю й перукарку. Добре, хто наступний?

— Може, я? — зголосилася Марія. — Бажаю тобі… — вона хвилину розмірковувала, шукаючи підказки в кутку стелі, — щоб ти знайшла щось таке, завдяки чому твоє життя набере глибини.

— Ти бажаєш їй чи собі? — поцікавилася Вікторія.

— Собі я теж цього бажаю, — відверто зізналася Марія. — І вам також.

— Дякую, — відказала Мілька, витираючи ніс, не стільки зі зворушення, як через нежить. — Але я вже це знайшла. На найближчі десять років, бо, як вважає Болек, щодесять років людина повністю змінюється.

— І ти скажеш нам, що є для тебе тим сенсом? — запитала Марія.

— Скажу, але тут немає нічого складного. Жити тут і тепер, не чекаючи на чудо великої зміни.

— Справді просто, — визнала Марія, трохи розчарована. — А я думала, що, може, знайду в цьому якесь натхнення для себе. Бо самореалізація не до кінця мене задовольняє.

Мілька всміхнулася.

— Соррі, ти мусиш пошукати натхнення десь-інде.

— То що? Граємо в ті кості чи робимо якийсь хавчик? — Травка стягнув нас із хмар. — Я вперше за тиждень відчув, що маю порожній шлунок.

— Я теж, — зізналася Вікторія. — Може, переберемося до кухні і зваримо якісь макарони? І згамаємо їх із сиром. Що ви на це?

Знову сидимо в кімнаті. Кожен із тарілкою на колінах. Їмо житні «черепашки» з білим сиром, цибулею й петрушкою. Травка полив свою порцію концентратом із буряків, бо стверджує, що йому бракує заліза.

— І подумати тільки, що я беру до рота таку бурду, — сказала Марія, настромлюючи на виделку величезний шматок сиру.

— Їдять і не такі речі, — повідомила весела Вікторія. — У Вроцлаві, коли закінчилися гроші, ми тиждень напихалися гречкою із травою. Й запивали водою з цукром.

— Який жах!

— А коли мене пограбували в потягу, я два тижні наминав галушки з паприкашем і крадений з їдалки хліб із травневою кропивою, — озвався Єндрек, той, що з сокирою. Він завітав до нас десять хвилин тому, заявив, що ми виглядаємо моторошно (ну хіба за винятком Мільки, додав він) і розвалився в фотелі.

— А, до речі, — згадав він раптом. — Я приніс вам трохи булочок і пампухів. І ще пиво!

— Ми вживаємо ліки, — зажурилася Мілька.

— У такому разі пиво я вип’ю сам, а може, з відчайдухом, якому по фігу суміш хімії з алкоголем.

— Чого ти дивишся на мене? — обурився Травка. — Я не відчайдух.

— Що ж поробиш, — у голосі Єндрека не було чутно надмірного смутку. — То я вип’ю сам. Якщо вже мушу.

— А побажання? — нагадала Мілька.

— Ну так, — Єндрек хляпнув себе по широчезному, поплямленому ластовинням чолі, — лажа, забув. Отож, е-е-е-е, бажаю тобі здоров’я, щастя і… щоб ми нарешті побачили твоє обличчя без шмаровидла…

— Шкода, але це буде можливо не менш як за три, а то й усі п’ять років. У мене перманентний макіяж.

— А я от усе дивлюся, що ти така хвора, а маєш сили наквацяти губи й усе решта.

— Не маю й, на щастя, не мушу.

— А чого тебе перемкнуло зробити той татуаж?

— Я так до кінця і не знаю, — зізналася Мілька. — Може, тому, що я люблю пробуджувати сплячі відчуття. Люди дивляться на мене, і кого вони бачать? Наквацяну ляльку і…

— Жертву солярію, — безжально додав Єндрек.

— Власне. А потім, у ході розмови, довідуються, що я перемагала в олімпіадах і знаю напам’ять чи не всі книжки Кундери. Ну, і вони мають проблему, до якої шухлядки мене посортувати. Тебе, Єндреку, влаштовує таке пояснення, чи я мушу ще щось додати?

— Ні, влаштовує. А я повинен щось додати до побажань?

— Ні, дякую. Просто і в міру змістовно. То що? Будемо грати?

Ми граємо далі, разом із Єндреком, котрий ніяк не може зважитися повернутися додому. Спить у нас у фотелі, спираючи довжезні ноги на дерев’яний столик, вимощений Ірековою подушкою (відсутні не мають права заперечувального голосу). І забруднює останні елементи Травчиного гардеробу, на превеликий жаль цього останнього.

— Але в подяку за гостину я виперу вам усі манатки. Бо ми маємо в гуртосі пральку-автомат, — похвалився Єндрусь, натягаючи на волохате пузо блузу худішого на тридцять кілограмів Травки.

— Це класно, — зраділа Вікторія, — тільки доведеться наймати транспорт. Стільки всього накопичилося. Хто зараз кидає?

— Я, — Мілька взяла кості. Натягнула ковдру, щоб зробити рівне місце, й кинула. — Чого я там не маю?

— Вгорі тільки одиничка, — озвалася я, перевіряючи на аркушику її результати. — Зате внизу марненько.

— Бляха, такий мізер, — Мілена вдивлялася в кості. — Шкода записувати таку суму, бо, може, я більше викину з руки.