Терпкість вишні - Сова Ізабелла - Страница 22

— Складного сценарію тут немає, — сказала Мілена.

— Нема також фіналу чи драматичного розвитку подій, — визнав Травка, — але втягає як пилосос. Єдине, що ти робиш, це складаєш рядок за рядком і чекаєш, коли вискочать нові кульки. Тобі може поталанити, і тоді вдасться виграти, попри помилку чи миттєву неувагу. Або може не поталанити, і кулька іншого кольору заблокує майже готовий рядок. Від втуплювання в екран печуть очі, але ти й далі складаєш, не в змозі зупинитися.

— Це не має сенсу, — сказала Вікторія. — Хоча, якщо трохи помізкувати, нагадує справжнє життя. Постійне складання рядків і чекання, де вигулькнуть нові кульки-проблеми.

— Ну, власне, — втішився Травка, — тому я вирішив поставити на реальність.

У кухні щось зашурхотіло, двері прочинились, і ввійшла Марія. Якби не синці довкола підпухлих очей, вона виглядала б цілком пристойно, хоч і важко було назвати її взірцем здоров’я й щастя. У тремтячій долоні стискала пензель.

— Я вирішила багато змінити у своєму житті, — заявила вона, наблизилася до стіни і кількома мазками замалювала обидві ляпки кольору індиго. — Я викреслила гуру зі свого життя раз і назавжди, — сказала вона, а нам усім спали з плечей велетенські чавунні плити.

7.02. Марія поволі повертається до норми. Вже майже не плаче і, що найважливіше, покінчила з хворобливою пажерністю. Навіть застелила своє ліжко й викинула різні дрібнички з «Ікеї». А коли вдягла свій фіолетовий, артистично розкошланий светр і велетенський кулон із символом Сонця, ми вирішили, що можемо на хвилю вийти з хати. Вона нічого лихого собі не заподіє. Мілена побігла на іспит (перший у тій сесії), Вікторія — до споживчої крамниці й цукерні за рогом, а я вирушила на пошуки телефонної буди.

— Я мушу нарешті зателефонувати до батьків і повідомити їм свою адресу, — сказала я Марії. — А може, й не доведеться повідомляти, бо я просто повернуся. Мене зустрінуть як блудну доньку.

— Тату? — почала я і змовкнула.

— Слухаю, — відповів він голосом, сухим, як піски Сахари.

Я хотіла сказати, що шкодую про свою втечу і що радо повернуся додому, до своєї кімнати та знайомих меблів. Хотіла, але не казати ж цього отак напрямець. Тож почала так:

— Я живу в подруг у Кракові, хочу дати тобі адресу й номер телефону.

— Не треба, — присадив мене тато. — Якщо ти вибрала таке життя, якщо ти нас зреклася, то ми зрікаємося тебе.

— Ага, — тільки й мовила я.

— Ти розчарувала нас, Вишеславо, змінивши факультет, — гнув він далі, — а своєю втечею розчарувала нас удвічі. Але ти доросла і мусиш розплачуватися за своє рішення. Що ж поробиш, якщо ти волієш притони й підозріле товариство.

І він поклав слухавку, доки я встигла пояснити, що аж ніяк цього не волію.

— Ти виглядаєш, наче хтось запхав тобі до черевиків десятикілограмові гирі, — зауважила Вікторія. — Що, телефонувала додому?

— Ну, — буркнула я, не в стані розвивати тему.

— Саме тому я так рідко телефоную до своєї мами, — продовжила Вікі. — Суцільні розчарування. А від минулого року я розмовляю з мамою тільки про погоду й ціни на ранню городину.

— А що тоді трапилося? — запитала я більше із ввічливості, ніж із цікавості.

— Ти і справді хочеш знати?

— Я хочу, — виявила зацікавлення Мілена.

— Ти це вже чула.

— Але хочу почути ще раз, бо знаю, що Вишня така прибита, що й сама не знає, чого насправді хоче.

— Це довга історія, ви маєте час?

Ми згідно кивнули головами.

— Ну то запускаймо плівку.

Вікторія поступила на соціальну реабілітацію в Познані. Через два місяці безтурботного студентського життя її викликали до адміністрації гуртожитку номер п’ять.

— Ти мусиш негайно звільнити кімнату, — почула вона. — Наш комп’ютер щойно видав перелік нелегальних мешканців.

— Ну та й що? — зацікавилася Вікі.

— Ну і те, що ти є в цьому переліку. Мусиш забиратися геть, — сказала комендантка, пофарбована нарудо студентка восьмого курсу спеціальної педагогіки. — Це, мабуть, просто, що ні?

— Просто. Але несправедливо.

— А тобі хтось обіцяв справедливість? Ну власне, — невідь-чого втішилася комендантка.

— То що мені тепер робити?

— Можеш написати заяву, щоб тобі надали місце. Але якщо, як ти стверджуєш, тобі його вже надали…

— Звісно, що надали, у вашому гуртожитку, — рознервувалася Вікторія.

— То, виходить, удруге ти його не дістанеш, — добила її дівчина за комп’ютером, бавлячись золотавим локоном.

— Ти можеш подати апеляцію, — озвався студент десятого курсу соціології, який підробляв у гуртожитку бухгалтером. — Але маєш небагато шансів. Місце зазвичай одержують ті, хто раніше тут уже мешкав.

— Але я саме мешкала, — з розпачем пояснювала Вікторія. — Аж до сьогодні.

— Краще тим не вихвалятися, — порадила комендантка. — Ти мешкала нелегально, і тобі може за це влетіти.

— Нехай спочатку влетить тому комп’ютеру, який це визначив, — гаркнула Вікі, і за мить її попросили залишити адміністрацію.

Почалася кривава бійка за куток. Але в середині семестру важко знайти щось годяще. На початку січня Вікторія вичерпала всі ідеї, де ще можна переночувати бодай одну нічку, й повернулася додому. Двері відчинила сама. Кинула «привіт» мамі, втупленій в екран телевізора, й повідомила, що тимчасово залишає навчання, бо не має чим платити за житло.

— Ти хоч раз у житті даси мені спокійно подивитися «Краплі кохання»? — крикнула мама.

— Вибач, — буркнула Вікторія, вішаючи плащ у коридорі.

— Ну і тепер я через тебе не знаю, чи сказав урешті Пйотр Альдоні про те, що їхній син має серйозні проблеми! Така важлива сцена! — зажурилася мама.

— Цю серію повторять завтра вранці, то й подивишся.

— Повторять, повторять, — рознервувалася мама. — Може, я не можу чекати аж до завтра.

— А може, Торочкова знає? — запропонувала інший вихід Вікторія.

— З Торочковою я не розмовляю, — буркнула мама. — І з Банасиковою теж.

— Тоді я вже і справді не знаю, чим тобі допомогти, — Вікторія безпорадно опустила руки.

— Чекай, чекай, — цитьнула на неї мама. — Зараз він, мабуть, їй скаже. Тільки не заважай мені.

Вікторія навшпиньки вийшла до кухні, де терпляче дочекалася закінчення серії «Крапель».

— Ну, він таки сказав, — повідомила мама, задоволена, що була присутня при розмові Пйотра з Альдоною. — Тепер вони разом дадуть раду проблемам сина.

— Це добре, — зраділа Вікторія. — А що поза тим?

— Пйотр дуже виправився. Він от уже три серії думає тільки про те, як допомогти синові.

— Чудовий батько, — визнала Вікі.

— Та вже не такий, як твій. Халамидник і трутень. Усе звалив на мої плечі. Самі турботи. А тепер ще й ти, напевно, привезла погані вісті.

— Не найліпші, — зізналася Вікторія. — Я повернулася, бо мені бракує грошей, аби знімати хату.

— Як це бракує? Ти не маєш грошей? — здивувалася мама.

— Не маю, — визнала Вікі. — Соціальної допомоги вистачає тільки на обіди, а з уроків я оплачую трамвай і сніданок із вечерею.

— Хіба ти не можеш знайти більше уроків?

— Я обклеїла оголошеннями ціле місто. Зголосилося тільки троє охочих.

— А якась інша праця? В крамниці, чи там прибиральницею…

— Мамо, я на першому курсі стаціонару. Мушу часом щось підготувати до семінару, вже не згадуючи колоквіумів і тестувань.

— Чому мені так не щастить? — Мама Вікторії витерла бірюзові повіки ганчіркою для посуду. — Чому мене це спіткало? Інші діти так швидко виростають і дають жити батькам. Твій татусь не вишле навіть листівки до свят, засів у тому своєму потягу і все має в носі. А я мушу мучитися і ще вислуховувати твої нарікання. Начеб не мала власних проблем. А я маю їх багато. Вугілля подорожчало. Торочкова знову залила нам балкон. І ще без угаву падає дощ.

Я повернулася після чергового іспиту і ледве дочовгала до ліжка.