Терпкість вишні - Сова Ізабелла - Страница 18

— А в запалі то навіть два чи й три.

— Із цим якось можна боротися?

— Ми намагаємося. Я нагадую їй про бездомних дітей Бразилії, бабуся звістовує оптимістичну ворожбу, Богусь виписує чергові чарівні пастилки, хлопець запевняє у вічному коханні, а Евка, її подруга, просто слухає й гладить по голові.

— Але чи бореться з тим Малина?

— А, Малина, — відказав Ірек. — А навіщо? Якщо вона має біля себе таких спеціалістів?

2.02. Такий день трапляється не часто. Рідше, ніж раз на тисячу років. І дякувати Богові. Бо сьогодні я втратила захисну парасолю, виткану вправними пальцями моїх турботливих батьків.

А було все так. Саме сьогодні я вирішила, що скажу татові про своє рішення тримісячної давності. З’ясую повністю ситуацію, а водночас наповню своє горня інтенсивними спогадами. Нехай це будуть і неприємні спогади, але я хочу врешті скинути цей тягар із плечей, а не чекати весь час відповідного моменту. Я щойно повернулася з усного іспиту з основ плетіння небувальщин. Дорогою взяла напрокат навчальний фільм, який мав допомогти створити в тата відповідний настрій. Фільм мені порадив Ірек. Учора, після розмови з Малиною, під час інсталяції нової гри.

— Спробуй «Інститут Бенджамента». Він повинен пасувати до таких розмов.

— А про що він?

— Про те, як чувак потрапляє до таємничої школи, в якій навчають безсенсовним учинкам. Без кінця повторюють безглузді рухи й фрази. Страшний фільм. — Ірек здригнувся, скидаючи на стіл кілька ручок.

Опис Ірека справив на мене враження, тому я відразу після іспиту побігла до прокатного пункту, взяла фільм і чимдуж до хати. Коли прийшла додому, нікого ще не було. Поволі приготувалася до наповнювання горняти. Хильнула дві ложки «Ново-Паситу» (згідно з інструкцією на етикетці), вставила касету до «відика» і всілася проти комп’ютера в татовій бібліотеці. З нудьги почала читати черговий розділ його нової книжки про виховні проблеми. Розділ починався так:

„Кажу тобі, кажу, а з тебе як з гуски вода“, „Ти ніколи мене не слухаєш!“ „Легше спілкуватися зі стінкою!“ — зізнайся щиро, як часто ти чуєш такі слова? Якщо рідко, то можеш тільки себе привітати. Бо ти володієш даром слухати, який трапляється рідко. На жаль, хоч він і трапляється рідко, але не цінується людьми. Більшість із нас воліє гарно говорити, аніж слухати. А втім, ми забуваємо, що плинне мовлення — це великою мірою заслуга слухача. Коли слухача немає, талант промовця сходить на пси. Терплячого вислуховування протилежної сторони часто досить, аби запобігти багатьом непотрібним суперечкам і конфліктам. Психотерапевти часом жартують, що втратили б роботу, якби люди захотіли уважно послухати те, що їм хочуть розповісти інші. Наразі безробіття їм не загрожує. Замість розмови ми воліємо вести паралельні монологи. А така поведінка не сприяє порозумінню. На щастя, це можна змінити, працюючи над розвитком ознак доброго слухача.

Однією з найістотніших рис управного слухання є мотивація, себто вміння побачити цінність у тому, що хоче нам розповісти інша людина. Якщо ми визначимо, що наш співрозмовник нудьгує, слухання дасться нам із величезними труднощами. Пробудити мотивацію не легко, а надто для людей із низьким гуманітарним коефіцієнтом, себто таких, хто добачає в іншій людині насамперед її суспільну роль. Тому з їхніх уст часто падають твердження на кшталт: „Прибиральниця мусить прибирати, а не балакати“, „Що може знати про життя якийсь там ліцеїст?“ Інакше поводиться людина з високим гуманітарним коефіцієнтом. Для неї кожен може стати цікавим співрозмовником, незважаючи на вік, освіту чи матеріальний стан. Вона потямить знайти спільну мову і вийти поза банальні: „Доброго дня!“, „Скільки це коштує?“, „Чим я можу допомогти?“ Людина з високим ГК керується переконанням, що кожна людська істота може чогось нас навчити і кожна безумовно варта поваги. Якщо ми хочемо опанувати мистецтво слухати, варто засвоїти подібні погляди.

Наступною рисою доброго слухача є терпіння, себто здатність вислухати промову цілком, незважаючи на її тривалість і зміст. Більшість із нас має тенденцію читати в чужих думках. „Я знаю, про що ти хочеш сказати, можеш не продовжувати“, — заявляємо ми, перебиваючи когось, часом на середині речення. Інша помилка — це концентрація на формі замість суті. Тоді нас відволікають усілякі затинання, розтягнутості, відступи. „Ти не міг би не деталізувати?“ — роздратовано запитуємо ми, а наш співрозмовник вражено замовкає. Що тоді? Якщо ми зацікавлені в контакті, залишається одне: зціпити зуби, сконцентруватися на суті й дати комусь висловитися до кінця.

Терплячість і мотивація — це тільки половина успіху. Не менш важливою є активність, а саме бажання зрозуміти промову, її сенс та головні засновки. Якщо ми поводимося пасивно, то не одержуємо нічого, крім задоволення від того, що дозволили комусь виговоритися. Часом добре і це. Але уявімо собі, що відчуває людина, котра усвідомлює, що звірялася до… стіни. Їй дозволили говорити, але її не слухали. Чи хотіли б ви на її місці звірятися знов? І саме таким ситуаціям запобігає активність. Якщо щось нам не зрозуміло, то ми задаємо питання замість безглуздо кивати та вдавати, що ми все розуміємо. Часом варто обірвати і підсумувати цілу промову, намагаючись конкретизувати: „Мені здається, що твоя проблема в тому-то і тому-то. Чи так?“

Чи, володіючи англійською терплячістю, залізною мотивацією й суперактивністю, ми автоматично перетворюємося на ідеальних слухачів? Ні, якщо виказуємо при цьому емоційну байдужість. Уявімо собі, що розповідаємо подрузі, які нас спіткали прикрості. Загублені документи, сварка в родині, проблеми дитини в школі. Наша подруга вдає активне слухання, не квапить нас, не перебиває. Ми завершили звірятися і що? Нічого, з її уст ми чуємо якнайбільше: „Тобі не повезло“. Вона каже це так байдуже, наче ми щойно переповіли їй прогноз погоди. Їй забракло емпатії й підтримки. Тож якщо ми хочемо мати репутацію добрих слухачів, то мусимо виявляти, що нас зворушує те, про що нам розповідають. Не вистачить не позіхати і не робити знуджену чи роздратовану міну. Ми мусимо довести, що вповні схвалюємо співрозмовника, підтримуємо його. Підтримка — це не тільки вияв порозуміння, а також турбота про плинність контакту. Якщо хтось забув слова, ми можемо їх підказати, хоч це зовсім не означає, що ми повинні завершувати за співрозмовника кожне речення. Під час слухання, як і в багатьох інших справах, найкраще дотримуватися золотої середини.

Назріває питання: а яку користь ми одержуємо, опановуючи майстерність слухання. Напевно, можливість конструктивнішого розв’язання конфліктів. Як я вже згадував, ми запобігаємо великій кількості суперечок і скандалів. Понад те, отримуємо шанс ліпше порозумітися з людьми. Але є і ще дещо. Величезну насолоду дає усвідомлення того, що хтось саме нам довіряє свої проблеми, мрії, таємниці і що саме нам вирішив звіритися. Дуже приємно почути: „Тобі я можу про все розповісти“. Може, саме тому є стільки охочих учитися на психотерапевта…»

Який щасливий збіг обставин, що тато порушив саме цю тему. І що він так багато знає про складну науку слухати. Коли я попрошу його про хвилину розмови, він активізує свої мотивацію й терплячість. Завдяки цьому я спокійно перелічу приводи, якими керувалася. Тоді він застосує свою емпатію й відчує, як паскудно я почувалася на СНОБІ. Зрозуміє, що я мусила спробувати щось інше, й обдарує мене своєю підтримкою. А я нарешті позбудуся тягаря жахливої таємниці. Вже не можу дочекатися. Чому цей тато не повертається? Він уже годину як повинен бути вдома. Я мушу чимось себе зайняти, інакше збожеволію. Знаю. Приготую його улюблений салат «Професорський», який створить відповідний настрій і допоможе видобути на поверхню всі ознаки ідеального слухача. Я саме оббирала другу картоплину, коли поціновувач цього делікатесу енергійно подзвонив у двері.

— Ми мусимо поговорити, — почав він, наче герой мексиканського телесеріалу. А я відчула чотири ряди червоних мурах, які браво марширували вздовж мого спинного мозку.