Терпкість вишні - Сова Ізабелла - Страница 16

— Надибав чи не надибав, а дівчину треба рятувати, бо їй остаточно вигорить мозок, — озвалася Мілена. — Вона і не кліпнула, коли я сказала їй, що гуру одружений і має дітей.

— Мабуть, тому, що це чад із труби, — вела далі Вікі. — Вона щодня сидить у «Сінґері» і вдихає цей дим. А щодо дружини… Марія казала, що гуру з нею не живе.

— Це, певно, неправда, бо чувиха недавно народила дитину. Третю. Заявилася до «Пташиля» минулої неділі і до Марії з кулаками: «Як не відчепишся від мого Стефана, я запхаю руку тобі до пельки, впіймаю за язик і виверну на інший бік», — верещала вона. Страшенний рейвах.

— А що Марія?

— Забарикадувалася на кілька годин у туалеті. Врешті-решт бармен не витримав, виважив двері й витяг її до залу. Там вона чекала до ранку, аж поки прийшов гуру і все їй пояснив.

— Що він вигадав цього разу?

— Стандартна баєчка, — озвалася Мілька, бавлячись дзвіночками на ширмі. — Що чекає на розлучення, — задзеленчала вона дзвіночком, — що його колишня дихає спрагою помсти, — знову дзвіночок, — і що хоче зламати йому життя, а тому розповідає всілякі дурниці. До того ж витягнув із неї купу бабок на розгорнутий аналіз групи крові. Бо попередній буцімто сфальшований.

— Марія вже знає результат?

— Наразі ні. Це буде відомо за місяць. Приблизно тоді, коли він відкриє їй чергові канали й вивільнить потенціал.

— Хоч би він при цьому не вкинув її у справжній канал. Останнього разу вона мусила ходити босоніж по снігу. А впродовж кількох наступних днів живитися тільки тістом щастя.

— Хто тут говорить про щастя? — Марія знову заглянула до кухні з тим самим питанням, як якийсь «ріплей».

— Не стільки про щастя, скільки про духів, — пожартувала Мілена. Марися і справді виглядала як привид.

— Так, про одного духа, який мешкає тут уже два місяці.

Марія придивилася до стелі. Глибоко вдихнула й повільно випустила повітря через ніс.

— Я нічого не відчуваю. Тут чисто. Може, він сидить у коридорі?

— Ми маємо на увазі тебе, — не витримала Мілена.

— Мене? Але ж ви говорили про духа, який завівся в кухні?

— Це такий жарт. Розумієш? Глянь у дзеркало. Ти справжній дух.

— Не розумію, в якому це значенні?

— В прямому. Ти виглядаєш як примара.

— А, ви про балахон? Я мушу його носити. Він викликає позитивну циркуляцію енергії. Після відкриття каналів я буду поступово повертатися до артистичного вбрання, але не тепер. Не перед третім лютого. Тоді настане вивільнення, яке проведе сам гуру.

— Сподіваюся, що воно не омине мозку, — озвався Травка, який досі мовчав.

— З моїм мозком усе о’кей.

— Дівчино, хіба ти не бачиш, що з тобою відбувається? — рознервувалася Вікторія. — Ходиш у простирадлі, їси сире тісто, ремигаєш якесь зілля. Глянь-но на себе. У Середньовіччі тебе спалили б на вогнищі за сам лише вираз обличчя.

— У Середньовіччі панувало мракобісся, — зрізала її Марія.

— Не більше від того, яке втулює тобі той старий дурисвіт у шкіряному капелюсі.

— Він дарує мені щастя, — гаркнула Марія й вибігла до лазнички, шемраючи сувоями довжелезного балахона.

— І ти називаєш це щастям? Таж ти не чуєш, бо тебе вже немає! — крикнув Травка.

— Я вдалася до акту самозречення, — вперто пояснила нам Марія крізь двері. — Тепер я є елементом досконалішої істоти.

— А якщо тобі це набридне, то ти вже знаєш, яким шляхом видобутися зі Стефана назовні? — зареготав Травка.

— Мені не набридне.

— Я скажу тобі, Травко, як буде, — підключилася Мілька. — Це йому набридне. Він перетруїть її на ніщоту, а рештки вийдуть тим шляхом, яким виходить увесь непотріб.

— Маріє, ти волієш вийти зі Стефана у твердій чи в рідкій формі?

Марія вийшла з лазнички. Кинула нам драматичний погляд, липкий від чорної туші й олівця.

— Ви нічого не розумієте, нічого! Я йду. Не чекайте!

Хряснула дверима й пішла, зоставляючи по собі млосний запах сандалової олійки й недоїденої булки.

Сьогодні Данієль уперше завітав до дівчат додому. Я нервово сновигала кімнатою, розмірковуючи, чим би то його зацікавити. Нарешті показала йому шедевр Марії.

— Енергетично, — оцінив він. — Хто це малював? Та брюнетка, оповита кілометрами тканини?

— Так, — сказала Вікторія. — Вона вже місяць так ходить. Гуру наказав їй змінити стиль. Вона миттю погнала до крамниці й купила півпаки перкалю.

— Я знав кількох таких жінок, — озвався Данієль голосом експерта. — Вони клеяться до чоловіків, які ставляться до них як до тимчасового елементу свого сексуального життя й закидають негативними сигналами штибу: «Але й дурна ти курка» або «Нині ми не побачимось, бо я не маю настрою, кицюню».

— Чому вони на це ведуться? — запитала Мілька.

— Занижена самооцінка, — висунув діагноз Данієль. — Я спостерігав її прояви і в тебе, Мілено. Ти виклично одягаєшся, наче хочеш відвернути увагу від свого внутрішнього світу.

— Може, й так, — погодилася Мілька. — Але, може, й тому, що коли я була сірою мишкою, то нікого не обходило, що я прочитала сотні книжок. А так усі в шоці, що я взагалі вмію читати. І звертають на мене більше уваги.

— А ти саме цього потребуєш.

— Уваги й поглядів, — притакнула Мілька. — Я кепсько почуваюся, коли ніхто на мене не дивиться.

— Купи собі пса, — порадив їй Данієль. — Ніхто не вміє вдивлятися в тебе так пильно, як власний пес. Поза тим, він ніколи тебе не зрадить. Я мрію саме про таку любов.

— Із псом? — здивувалася Вікторія. — Це називається зоофілія.

— Не з псом, — виправив її Данієль, — а таку ж, яка пов’язує людину й пса. Бо вона цілковито безкорислива, в ній немає ні ревнощів, ні страху, що вона закінчиться, немає брехні ані бажання переробити пса під свій ідеал. Хіба не так виглядає справжня любов, описана святим Павлом? У ній немає нудьги й немає розвитку. Псові не набридають ті самі дурні забави зі старим м’ячиком, він не скаже тобі: «А може, ми для різноманітності вибралися б на прогулянку в гори?» Його не мучить повторюваність.

— Я, здається, десь про це читала, — сказала Мілька.

— Можливо. Багато людей дійшло таких висновків.

— А що ти думаєш про котів? — запитала я.

— Коти? — Данієль на хвилю замислився. — Вони знають, чого хочуть. Але голову можу закласти, що якби вони були вдвічі більші, ніж є, їх заборонили б тримати в хаті. А пси, нехай і втричі більші, все одно були б друзями людини. Подумайте про це.

— І що ти думаєш? — запитала я в Мілени.

— Про котів? Не всі з них знають, чого хочуть. Наприклад, Мацько моїх батьків ніколи не може вирішити: рибні він воліє кульки чи волові.

— Я питала, що ти думаєш про Данієля?

— Про нього? — наморщила вона чоло. — Він виглядає, як чувак, якого сміливо можна запрошувати на чаювання до бабусі. Ідеальний кандидат у чоловіки. Тільки щось у ньому не грає.

— Замало солярію й нестача імпульсу? — припустила Вікторія.

— Ні, не це.

— А що? — допитувалась я, трохи схвильована.

— Не знаю, — Мілька зиркнула на мене. — Може, він просто надто ідеальний?

Власне, я маю таке ж відчуття. Данієль такий ідеальний, що я повинна зразу в нього закохатись. Але на саму лише думку про це, що я повинна, я відчуваю дивний опір. І зразу маю бажання втекти далеко в гори.

Данієль відпровадив мене після іспиту під саму хату дівчат.

— Ти не зайдеш?

— Ні, не хочу вам заважати, — усміхнувся він. — Поза тим, ця Мілька дуже мене пригнічує. Ну і, щиро кажучи, я волію бути з тобою сам на сам.

Я відчула, як серце калатається під моєю бордовою шотландкою. Може, це початок закоханості?

— Може, я починаю закохуватися? — запитала я в Ірека. Останнім часом я багато в чому йому звіряюся. Він колінкує або лежить під своїм столом, інсталюючи все, що тільки можна, а я віщую, сидячи на тапчані біля вікна і вдивляючись у його шкарпетки чи капці з гуральським візерунком.