Терпкість вишні - Сова Ізабелла - Страница 13

Змучена споживанням святкових крокетів із грибами та чергового тому біографії Джонатана Ексона, я вибралася до дівчат.

— Мілька ще не повернулася, — сказала Вікторія, — але Травка зараз прийде. Будемо разом милуватися великим твором Марії.

— Якої Марії? — через свята мені спала на думку тільки Пресвята Діва.

— А, бо ти ж нічого не знаєш. Марія намалювала абстракцію. Ходи, побачиш.

Я зайшла до кімнати. На східній стіні розпростерлася величезна ляпка, наче хтось знехотя хляпнув тушшю з величезного пера. Слід додати, тушшю кольору неонового оранжевого. Я подивилася на Вікторію, відтак знову на ляпку.

— Що, енергетично?

— Дуже, — притакнула я.

— Травка говорить, що ця абстракція багато розповідає про багаті нутрощі Марії.

Багаті нутрощі. Звучить, як реклама м’ясної крамниці.

— А що саме? — зацікавилась я.

— Що Марія має складну психіку, — загукав Травка з коридора. — І що переживає якусь дилему. Я скажу вам більше, коли вона домалює пляму індиго.

— Вона має ще щось домалювати? — злякалась я.

— Зразу після Нового року, — зізналася Вікторія.

— А де вона тепер?

— Поїхала кататися на лещатах. Ти міг би поїхати з нею, Травко.

— Ніби так, але я та лещата — це кепське поєднання.

— Ти пробував?

— Раз, у випускному класі. Батько вирішив відробити виховні заборгованості й винайняв для нас хату в Стасіковці. Зарезервував її по телефону, тож не бачив, що бере. А на місці виявилося, що кімната зимна й повна тарганів, зате без теплої води, бо саме полетів бойлер.

— Як завжди на таких хатах у сезон, — докинула Вікторія. — Я ще не трапила на теплу воду, а їжджу в гори від середини ліцею. І що з тим твоїм татом?

— Ми промучилися два дні, загорнувшись у овечі шкури. Старий трохи понарікав на своє важке життя. Мовляв, немає свободи й мусить платити аліменти на трьох дітей. А на підході четверта.

— То фактично, справи трохи вийшли в нього з-під контролю, — визнала Вікторія.

— Вони вийшли з-під контролю дев’ятнадцять років тому, коли він утік від нас зі студенткою філософії. Мама повернулась із пологового будинку зі мною на руках. А тут замість доречного за такої ситуації букета гербер на нас чекав лист про те, що батько йде, бо зустрів своє щастя. А щастям, як відомо, нехтувати не можна. Через півроку він захотів повернутися. На своє щастя, моя мама, як солдат Джейн: у ній більше ікри, ніж у сибірському осетрі. Вона навіть не пустила його на поріг.

— Моя пустила, — озвалася Вікторія. — А через рік тато спакував валізи і сказав, що вже знайшов своє місце. І це не Польща, а потяг на маршруті «Москва — Пєтушкі». Ну й поїхав.

— Я коли отак вас слухаю, — втрутилась я, — то аж почуваюся винною, що маю нормальну родину. І мені страшенно вас шкода.

— Та чого вже там, — знизав плечима Травка, — зараз такі часи. Навіть Люк Скайвокер виховувався без батька.

— Можна звикнути, — додала Вікторія.

— Ти маєш зі своїм якийсь контакт? — запитав Травка.

— Він сниться мені раз на півроку: в день народження і на Різдво, але православне, тобто в січні.

— Каже щось?

— Вітає й мимохідь розповідає про свої справи. Він став кондуктором, відпустив бороду на півметра й нарешті знайшов себе.

— А мій весь час шукає своє місце, як правило, серед чимраз молодших дівчат. Цікаво, що вони в ньому знаходять?

— Ти мусиш запитати про це Марію, — бовкнула я і зразу пошкодувала.

— Чому Марію? — здивувався Травка.

— Мабуть, тому, що вона полюбляє старших чоловіків, — спробувала врятувати ситуацію Вікторія. — Так вона нам колись казала.

— Ага, — буркнув Травка, розглядаючи носаки своїх почовганих мокасинів.

— Тобто, Травко, — Вікі глитнула слину, — ми не будемо крутити тобі голову. Марія закохалась… але це нічого не означає. Чувак має дружину, дітей і бурхливу уяву.

— Акурат, як мій старий, — Травка потер бліде чоло. — А я мріяв, що ми… та дурня. Закінчу про ті лещата. На третій день ми вилізли з-під шкур і вирішили покататися з горбочка поза хатою.

— А де ви взяли лещата? — запитала я.

— Старий позичив у знайомих якесь страшне ломаччя. Але ми не мали ніяких комбінезонів, тож я катався в шкіряному плащі до колін, а батько в замшевій куртці й ковбойському капелюсі.

— Ви мусили незле виглядати.

— Ну, хоч і недовго, бо батько зразу беркицьнув. А я злетів додолу за десять секунд, гублячи дорогою шапку з помпоном і кольоровий шалик. Раптом мене обсів страх перед висотою, тому я верещав так, що розлякав усіх диких кіз на сто кілометрів довкола. Унизу я відстебнув лещата й повернувся до зимної кімнати. А наступного дня батькові подзвонила в розпачі його нова дівчина, і він поїхав.

— Така вже доля, — Вікторія погладила його по плечі.

— Та що там, я не шкодую, — буркнув Травка. — Ніякої приємності вислуховувати від сновбордистів, що треба вчитися на дерев’яному покритті і що я виглядаю, як спортсмен із колишньої НДР.

— Ну так, одвічний конфлікт за лещатарські траси. А ніби останнім часом стільки торочиться про толерантність.

— Коли вона закохалася? — запитав Травка ледь чи не пошепки, наче соромився, що Марія й надалі його цікавить.

— Кілька днів, тижнів, а може, їй уже й перейшло…

— Хто він?

— Такий собі жевжик, вона називає його гуру.

— Той гуру? — здивувався Травка. — Той, що відкриває дівчатам енергетичні канали? І розкручує їх на пиво?

— Не знаю, чи він щось там їм відкриває, але розкручує не тільки на пиво. Марія платить за горілку й цигарки.

— Що вона знайшла в тому старому пердуні?

— Каже, що гуру дає їй спокій і що з ним вона по-справжньому почувається в безпеці.

— Дедалі частіше впевнююсь у тому, що найбільше почуття безпеки дають чуваки, котрі найменше на це заслуговують.

— У мене теж таке враження, — визнала Вікі. — Особливо, коли згадаю останнього хлопця Мілени. Здається, з ним вона почувалася безпечно, як у президентському бункері.

— Цікаво, чому воно так є?

— Мабуть, тому, що насправді це почуття приховане в нас самих, — прорекла Вікторія. — Якщо ми не можемо одержати його від інших, то урухомлюємо внутрішні засоби. Й по всьому.

— А потім нам здається, що це заслуга чувака, котрого ми випадково надибали в дешевій кнайпі. І подумати тільки, що Марія дала себе обкрутити комусь такому. — Травка прикусив верхню губу. А стільки твердила, що шукає чогось справжнього.

— Бо вона шукала. І, як стверджує, знайшла.

— Я думав, що вона переживає щось глибше, ніж банальний трах із підстаркуватим пустобрехом.

— Ой, Травко, ти навіть не уявляєш, як Марія переживає. Особливо, коли гуру лякає її, що поїде на Амазонку.

— Я не знав, що вона така наївна. Думав, що вона стійкіша. А вона… вона має таке м’яке серце, — розчулився Травка. — Тому я не можу залишити її в пазурах цього міфомана.

— Сила кохання, — шепнула Вікторія, зворушена Травчиною декларацією. — А що конкретно ти збираєшся робити?

Цього Травка, на жаль, не знав.

— Мабуть, не маю вибору. Бляха, саме в тому й полягає життя. Ми весь час чекаємо розвитку подій.

Те ж саме сказав Данієль. Він зателефонував, аби привітати мене з Різдвом, я відповіла тим самим (ну звісно, бо мені спали в голову самі добряче заяложені звороти). Кілька хвилин ми балакали винятково на нейтральні теми: погода, ціни на смажені горішки й фатальний стан тротуару на Ринку, аж урешті Данієль запитав, чи я вже розповіла батькам про зміну факультету.

— Я весь час чекаю відповідного моменту, — шепнула я до слухавки, нервово озираючись, чи немає когось поблизу.

— Отак і роблять молоді люди. Весь час чогось чекають. Їм здається, що життя ще не почалося. Що почнеться за тиждень, за місяць, але ще не тепер. А потім людина несподівано старіється й тоді задає собі питання: чим було усе це чекання. Але тоді вже запізно…