Терпкість вишні - Сова Ізабелла - Страница 1

Ізабелла Сова

Терпкість вишні

ОСІНЬ

— Ну то що ж, кажете, здаєтеся без бою. — Дзиґа почухав себе за вухом. — Якщо так, то нічого не вдієш, не буду вас змушувати, бо це називається насильство, а я джентльмен. Зараз, зараз, Бомбська, я ще не закінчив. Про що це я мав…

— Про насильство, пане доктор, — нагадав Бартек.

— Дякую, Яновський. А тому слухайте уважно, Бомбська, бо повторювати не буду. Ви не хочете відповідати, нехай. Але тепер уже ви чекайте, поки в мене буде на вас охота. А в моєму віці, — зітхнув він, — це не так просто.

Знехтувана Бомбська хляпнулася на крісло. Коли нарешті закінчиться цей клятий семінар?!

— Повертаємося до полювання, — виголосив Дзиґа. — Кого б то підстрелити…

Ми нерухомо застигли, затримуючи видих. Велике настрахане стадо першокурсників.

— Ріпка, — вистрілив він урешті.

— Немає, хвора, — миттю поінформувала його Матуля. Не могла хвилину почекати? Ну хоч десять секунд?

— Дякую вам за швидку реакцію, — похвалив її Дзиґа. — В такому разі, якщо Бомбська не хоче, а Ріпка не може, запрошую до себе… студентку Вишню. Нехай щось нам розповість про конструювання байок для натовпу.

Я поволі підвелася, дорогою намагаючись щось дочитати.

— Не зволікайте, моя люба. І не підчитуйте, тут вам не ліцей.

На жаль.

Я наблизилася до Дзиґи, ховаючи паніку під грубим шаром пудри й тонального крему. Гмикнула, щоб додати собі відваги, й видушила:

— Якщо йдеться про конструювання байок… то я воліла б говорити про конструювання абсолютної ахінеї.

— А я волів би «мерседес», ніж ту таратайку, якою доїжджаю до університету, — парирував Дзиґа.

— То ми вам складемося, пане доктор, — запропонувала Матуля.

— Професор, — спростував Дзиґа, опускаючи погляд. Буцімто такий скромний.

— Власне, — притакнула Матуля, — ми можемо скластися.

— Дуже дякую вам за готовність, студентко Матуля, але повертаймося до теми. Тобто до конструювання байок. Я слухаю…

У цю митиь ми почули дзвінок.

— Ну, ваше щастя. Вас урятував кінець пари. Але, — заморозив він інтонацією голосу нечисленних сміливців, котрі вже почали пакувати торби, — зверніть увагу на ці очі. Бачите? — вказав він пальцем на дві кульки до пінґ-понґу, заховані під товстелезними стеклами. — Ті очі стежитимуть за вами до кінця семестру. І на один день довше.

Я маю вісімнадцять років, кучеряве волосся й коефіцієнт інтелекту 157. Тато стверджує, що якби я напружилася, то могла б вибороти щонайменше 165. Тато вважає, що я можу вичавити куди більше з великого тюбика своїх можливостей. Я попрацюю над тим. Колись, бо зараз я навчаюся на факультеті Сучасного Неспростовного Оповідання Бредні (СНОБ) і ні на що інше не маю часу.

— Прошу занотувати шість тактик активного слухання, — пробрязкотів Четвертак, свіжоспечений доктор управління безглуздою інформацією. — По-перше, «згода», тобто послуговування вербальними й невербальними сигналами на знак того, що ми слухаємо промовця. Наприклад…

— Утримування зорового контакту, — швидко втрутилася Матуля.

Звідки вона знає, чого чекає викладач? Телепатка, чи що?

— Чудово, пані…

— Матуля.

Вона повинна ще вклонитись. А позаду оплески.

— Чудово, пані Матулю. Стратегія номер два, — вів далі Четвертак, — «схвалення», тобто сигналізування про те, що ми думаємо так само, як промовець. Стратегія номер три, «луна». Час од часу ми чи не повністю повторюємо ключові слова співрозмовника. Це зрозуміло?

— Так, — запевнила від імені групи Матуля.

— Я питаю не у вас, а в решти стада, — присадив її Четвертак. — Зрозуміло? Охоче послухаю критичні зауваження. Сміливі думки, контроверсійні питання. Ну, є хтось відважний?

Я несміливо піднесла пальці на висоту брів. І зараз же опустила руку. Проте зелені очі доктора Четвертака вловили цей порух.

— Ти хочеш щось додати чи просто тренуєш триголовий м’яз?

Немає виходу. Добре, задам йому питання.

— Я маю певні сумніви, — писнула я. Звісно, шаріючись від ніг до голови.

— Слухаю.

— Я от подумала… так собі подумала… е-е-е-е-е… а чому служать ті стратегії?

— Чому служать, питаєш, — Четвертак застосував тактику «луни».

— Е-е-е-е-е… так. Ви сказали, що це стратегії активного слухання. Я тут чогось не доберу. Чи вони, тобто ті стратегії, допомагають слухати промовця, а чи тільки вдавати, що ми його слухаємо?

— Як тебе звуть? — змінив він тему, допитливо мене розглядаючи.

— Вишня, тобто Вишеслава.

— То зрештою як?

На жаль, Вишеслава. На честь Шимборської.[1] Так хотів тато. Мама хотіла назвати мене Мерседес, але тато заявив, що тоді вже милозвучніше звучить «Трабант» або «Сирена».

— Поза тим, — докинув він, — останні психологічні дослідження свідчать, що люди пристосовуються до своїх імен. Скажімо, чимало Альбертів займається фізикою, а значний відсоток Ернестів присвячує себе літературі.

На такі поважні аргументи можна було тільки погодитися. На щастя для мене, мамина капітуляція була позірною. І тому ледь чи не всі (окрім тата) звуть мене Вишнею.

— Якщо йдеться про основоположників новочасного стилю переказування абсурдної інформації, — прошелестіла професорка Фалда, заступник декана зі справ студентів, — то не завадило б назвати п’ятнадцять прізвищ: Джуліано Ла Ґранде Балліста, Джин…

— Я нічого не чую, — психонула дівчина, що сиділа поряд зі мною. — Що я маю конспектувати?

— Ця Фалда, здається, завжди так шепоче, — озвався хлопець, що сидів перед нами. — Це її метод відділяти зерна від плевел. Причім вона наперед закладає, що зерна сидять тільки в першому ряді.

— Але цього не може бути, — рознервувалась я й підняла руку.

Фалда негайно відреагувала:

— Ви хотіли щось доповнити чи тільки зірвати мені лекцію?

Я — зірвати лекцію?

— Так-так, я до вас звертаюся. П’ятий ряд, вишневий светр, виклично розпущене волосся.

— Я тільки хотіла попросити вас написати ці прізвища на дошці. Тут, нагорі, майже нічого не чути.

— Моя дитино, — просичала аж ніяк не материнським тоном Фалда. — Ти повинна була всотати ці прізвища з молоком матері чи принаймні дізнатися про них у дитячому садку.

— Але мене не годували груддю і не водили до дитсадка, — кинула я на самозахист.

— Браво! Неосвічена, але дотепна. — Аудиторія відгукнулася хихотінням. А я миттєвою зупинкою роботи серця. — Тож слухай уважно, бо я не буду повторювати. Мене мало обходить, що ви, плевела з п’ятого ряду, майже нічого там не чуєте. Читайте з порухів моїх губ. Або ідіть з моєї лекції. Ніхто не тримає вас тут силоміць. А ти, — звернулася вона до мене, — нахабна власнице викличної зачіски, скажи мені своє прізвище, я радо його запам’ятаю.

Я видушила, ледь жива від сорому.

— Як? Повтори, бо я нічого не чую.

— Ти повинна була порадити їй прочитати його з порухів твоїх губ, — сказала Мілена, ще півгодини тому незнайома мені платинова білявка, котра сіла на ту ж саму лавку на Плянтах. Єдину, не загиджену нечувано активними голубами.