Рiднi дiти - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 44

Вони вдвох читали старанно виведені рядки, і матері все ще не вірилося, що це пише її Світланка, ота пухнявенька кучерява білява лялька.

«Зі мною тут завжди Тоня. Ми ще з концтабору вдвох, і спали там вдвох, і вона поїде зі мною в Ленінград, бо ми дали слово не розлучатися, і що ми сестрички»,- писала Світланка. І підпис був: «Ваші Світланка і Тоня».

– Яка це Тоня? – спитав чоловік. – Що за сестричка? Зося, усміхаючися, знизала плечима.

– То якісь дитячі вигадки,- сказала вона,- мабуть, її найближча подружка. Знаєш, у дівчаток завжди якісь фантазії, клятви, дружба до гробу, таємниці. Досить з нас і однієї донечки, правда? А синок у нас уже є.

І вона ласкаво пригорнулася щокою до чоловіка.

Але у чоловіка лице не проясніло. Чому взагалі воно похмурнішало, коли вони читали листа?

Він хотів їй щось сказати, та змовчав. Зося побачила, що щось вразило чоловіка. Вона заметушилася по кімнаті, почала збирати на стіл сніданок, щось говорила, розповідала, щоб розважити його. Може, він все-таки незадоволений? Чом він замовк? Та чоловік замовк зовсім не тому, чого боялася Зося. Його вразили слова: «Ми ще з концтабору вдвох…» Бідні малята… їхнє свідоме дитинство почалося в фашистському концтаборі. О, він знає, що це таке! Адже він був там кілька днів полоненим і лише чудо допомогло йому втекти, хоча він і поплатився ногою.

Він змовк, щоб не говорити про це з Зосею, щоб не роз'ятрювати її материнської рани, адже він ніколи не забуде, як вона плакала перші дні, коли дізналася, що Світланка жива.

Коли Зося пішла на роботу, він знову прошкандибав до стіни, де вона повісила картку обох дівчаток, і знову почав пильно вдивлятися, як це робив уже не раз.

Ні, на личку Світланки вже не було слідів ніякого жаху. І до чого ж вона була схожа на Зосю!

Звичайно, він любитиме її, як і Світика, адже її батько – його бойовий товариш, його фронтовий брат, хоч вони, може, були й далеко один від одного, на різних фронтах Вітчизняної війни. А хто батьки цього темноокого тоненького дівчатка з таким глибоким, проникливим поглядом?

– Спали разом у концтаборі… – прошепотів він. – Сестрички… – Він добре знає, що це значить! А от життя вас і розлучить, сестрички!

І раптом він почув невловимий жаль до цього дівчатка, що так ніжно поклало ручки на плечі Світланки, і з ненавистю глянув на свій обрубок ноги, на костури. Адже все тягне Зося. Він інвалід, ще не пристосувався до життя, не оволодів спеціальністю, бо весь час хворіє. Його вклад – лише його інвалідська пенсія. Яке право має він сказати Зосі:

– Візьмімо і цю дівчинку. Вони вдвох виросли в концтаборі, вони вдвох спали там десь під нарами і гріли одне одного. Не можна їх розлучати.

Він не міг цього сказати, не мав ніякого права.

І він поплентався до свого крісла, безсило опустився в нього і схилив голову на руки.

* * *

Марина Петрівна читала листа і не знала, як показати його Світ-ланці. Коли Світланці, значить і Тоні, а що буде з ними, коли вони прочитають, що пише «мама Зося».

А «мама Зося» писала, що приїде за Світланкою, коли будуть канікули, раніше їй не можна, і не варто переривати Світланці навчання. Про Тоню ні слова.

І чомусь вона не поспішає…

Марина Петрівна згадала матір братика і сестрички Маркових, яка ще у 1945 році в люті морози, дізнавшися, що її син і дочка живі, негайно приїхала, одморозивши собі на грузовику руки. Але вона ні на що не зважала: «Діточки, діточки мої живі», – раділа вона і одразу забрала їх додому.

Хоча, правда, невідомо, що там дома у Світланчиної матері. А ось вона пише: «У тебе ще є маленький братик Світик, йому всього один рік».

Так, Марина Петрівна починає догадуватися. Можливо, у неї інша сім'я, можливо, чоловік другий, не батько Світланки. Та далі є: «Тато цілує тебе міцно і хоче швидше побачити».

А ось у самому кінці Марина Петрівна читає: «Поцілуй свою подружку Тонечку, хай вона вважає нас своїми рідними, і коли вона хоче, ми поклопочемося і переведемо її в який-небудь ленінградський дитячий будинок, тут теж дуже хороше».

Марині Петрівні стало одразу боляче. Вона зрозуміла, що там складні обставини. Але коли б хто бачив цих двох дівчаток! Вона згадала, як

Тоня привезла шоколадні цукерки з санаторію, як вони стрибали вдвох із Світланкою.

Як зробити, щоб ця радість не обернулася великим горем? Стук у двері урвав її думки.

– Можна, можна, заходьте! – промовила Марина Петрівна і, підвівши голову від листа, побачила Лену, Катю, Асю, Розу і нову піонервожату Машеньку.

Марина Петрівна усміхнулася. Останнім часом завжди, коли вона дивилася на своїх старших дівчаток,- на серці ставало спокійно.

«Все, все буде гаразд!» – подумала вона й зараз, дивлячись на рідні розумні заклопотані личка.

– Щось трапилося? Таке негайне? Дуже важливе? – запитала вона, посміхаючися до них. – Сідайте на диван і розповідайте.

Дівчата посідали на любимий усіма дітьми диван Марини Петрівни і, перебиваючи одна одну, почали:

– В суботу ми хочемо влаштувати піонерський збір.

– Нам уже треба переобрати раду дружини.

– І це треба дуже урочисто зробити. Ми прийшли з вами порадитися.

Переобрання ради піонерської дружини! Це ж дуже важлива подія для всіх. Недарма дівчатка так хвилювалися. Це з приходом Машеньки завирувало піонерське життя в будинку.

От Ася сіла за стіл, щоб записати всі пропозиції, дівчата гаряче почали обмірковувати, як скласти усім звіт, як виставляти кандидатури.

– Треба добре налагодити зв'язок з шефами,- сказала Машенька.-От у вас і танкове училище числиться, а піонери ніколи їх не закличуть. А які цікаві зустрічі можна влаштувати, треба це хлопцям доручити. Хлопців узагалі треба більше втягати в роботу, а то у нас скрізь дівчата перед ведуть. Це не погано, тільки треба, щоб усі хлопці брали участь – не один Льоня Лебединський.

– І когось із малих до ради ввести, тобто з середніх, – сказала Леночка,- а то ніби ми всім порядкуємо, а їм тільки наказуємо.

Марина Петрівна прислухалася до їхніх гарячих балачок, вставляла свої зауваження.

– А тепер, дівчатка, і ви мені допоможіть,- промовила вона, коли в основному план накреслили. – Ви всі знаєте про Світлану.

– Ну, звичайно,- сказала Леночка,- знаємо, що мама її знайшлася і що вона з Тонею Мідян до Ленінграда поїде.

– У тім-то й справа, що ні.

– Як? – в один голос скрикнули діти. – Що ж трапилось?

– Поїде одна Світлана,- пояснила Марина Петрівна. – Мати, напевне, живе в скрутних обставинах і не зможе взяти обох дівчаток. Вона пропонує Тоню влаштувати до ленінградського дитячого будинку.

– З якої речі? – обурилася враз Ася. – Нізащо ми не віддамо Тоню в інший будинок. Коли б до них у сім'ю, то інша справа.

– Не треба Тоні нічого казати,- сказала Катя, насупивши брови,- їй буде дуже сумно.

– Дівчатка,- раптом встряла в розмову піонервожата Машенька, Машенька була в будинку зовсім недавно, її надіслав сюди райком комсомолу. Вона мало знала дітей і майже не знала про їхнє колишнє життя, але їй щиро хотілося подружитися з ними і захопити всіх піонерською роботою, бути їм усім близьким, рідним другом. Вона була сама сирота і виховувалася в дитячому будинку; вона розуміла дітей і хотіла, щоб їм усім було добре-добре. – Дівчатка,- сказала Машенька,- я тільки трошки знаю Тоню. А що, якби так зробити, щоб їй самій не захотілося їхати з нашого будинку навіть із Світланкою? Ну, от ми, піонери, могли б так зробити?

Катя радісно поглянула на Машеньку, на Марину Петрівну.

– Справді, Марино Петрівно, дівчатка, тільки так, давайте так зробимо. Тонька така славна, мені її дуже шкода, я уявляю, як вона плакатиме. Але давайте так зробимо. Ну, приймемо її урочисто в піонери, доручимо їй щось, давайте з нею більше бувати, щоб вона не тільки з Світланкою.

– Адже і ми їй рідні,- промовила Леночка.- Треба, щоб їй і нас шкода було лишити і щоб Тоня й не мріяла про ту сім'ю.

– Адже ми їй рідніші,- навіть трохи ревниво сказала Ася. Материнська радість заливала серце Марини Петрівни. Які хороші