Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Рiднi дiти - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 41


41
Изменить размер шрифта:

Тоні здається, що це її голубить море, і сонце, і небо.

Біля неї лежить Зіночка, і у неї такий вираз блаженства на обличчі, що навіть займати її розмовами не хочеться.

– Діти! Всі лягли на живіт! Мерщій! – командує вихователька, і всі повертаються, крім двох пустунів.

Тоня здивовано дивиться на них. Як це можна тут не слухатися? Адже Тоні навіть соромно стає, що так усі панькаються з нею і з кожним із дітей. От вона лежить тут на березі синього моря, маленька Тоня Мідян, і про неї всі піклуються. Тоні здається, вона всіх так любить!

Як Тоня хоче вчитися, щоб вирости і добре працювати! Ким?.. Вона не знає. Адже все цікаво, аби тільки добре робити. Може, вона буде новаторкою на заводі або учителькою, а може… може, вона писатиме книжки? Про це вона нікому не казала, навіть Світланці, вона їй тільки вигадувала безліч казок і різних історій. При згадці про Світланку в грудях стає тепло-тепло. Шкода, що нема її поряд, Світланки. Коли вони виростуть, вони ніколи не розлучатимуться, вони вдвох скрізь їздитимуть, вдвох працюватимуть. Вигадує завжди Тоня, а Світланка, звичайно, на все згодна. «І я!» – каже вона.

Тоня так замріялася, що не почула, як діти вже повставали і побігли під душ.

– Я зараз! Зараз! – закричала вона і наздогнала мерщій зграйку дітей.

Після душу йдуть додому – у санаторій, красивий білий будинок з колонами, балкончиками, верандами. Скрізь, на всіх балкончиках, по всіх стінах в'ється зелень, квітнуть рожеві і фіалкові квіти. «Наче замок у казці», – щоразу думає Тоня, коли дивиться на цей будинок, на кипарисову алею до нього.

На веранді вже чекає обід. Тоня і Зіночка серйозно і урочисто дали слово Марині Петрівні обов'язково поправитися, і тому, коли навіть не хочеться, вони з'їдають усе, нагадуючи одна одній про слово.

От тільки Зіна помітила, що Тоня не їсть шоколадних цукерок, які завжди дають на полудник.

– Я потім з'їм, – сказала Тоня, коли її про це запитала Зіна, і відвела очі вбік.

Зіна не дуже присікувалася. Так робить багато хто з дітей, а потім, уже лягаючи, щоб не бачила чергова няня, жують цукерки.

Але Тоня зовсім не їла цукерок. У маленькому чемоданчику, в якому ховалися листи від дітей, картинки, камінці з пляжу, зберігався і мішечок, пошитий з хусточки, і туди Тоня складала цукерки, щоб повезти їх у подарунок Світланці.

Інколи їй самій кортіло з'їсти, але ні, вона навіть крихітки не вкусила. Коли вона там, у концтаборі, завжди більшу частину буряка чи картоплі віддавала Світланці, так хіба не легше в сто разів не їсти ці цукерки? Адже тут у неї бувають і фрукти, і тістечка, і всяке солодке печиво, значить не так уже важко відмовитись від цукерок. Вона тільки якось разочок лизнула одну – але не надкусила анітрішки, просто покуштувала. А як це буде приємно – вона приїде з моря з подарунком, цілою торбинкою шоколадних цукерок!

Коли нікого нема, вона інколи перераховує їх – до від'їзду їх буде 90! От зрадіє Світланка! А камінці вона подарує всім дівчаткам і трошки лишить собі на пам'ять про казковий білий замок над морем, про берег, про зграйки білокрилих чайок і про дітей в синіх трусиках і білих маєчках – дітей з різних міст Радянського Союзу, яких прислали сюди поправлятися, хоча ні в кого з них нема батьків…

* * *

До дитячого будинку часто приїздили кореспонденти газет, фотокореспонденти, і, правду мовити, це вже трохи дратувало виховательок і старших дітей.

Це завжди порушувало режим дня, знову починалися важкі спогади, адже кожен кореспондент хотів сам почути розповіді про концтабір, порозмовляти з дітьми і на власні очі побачити виколоті номери. Марина Петрівна розуміла, яке величезне значення має висвітлення в пресі роботи будинку, але їй було шкода дітей.

Коли приїхав з дитячої газети тоненький чорненький юнак, озброєний фотоапаратом, чергова Ліна Павлівна сказала навіть не дуже люб'язно:

– Пробачте, будь ласка, ми сьогодні страшенно зайняті і не зможемо вам приділити уваги. Може, іншим разом? Сьогодні наші діти повертаються з санаторію з Криму.

– Так це ж чудесно! – зрадів хлопець, чорні очі його забігали, і він відразу нагадав Ліні молодого мисливського цуцика, який ще не вміє полювати по-справжньому, але чудово чує дичину.

Ліна трохи помилилася. Фотокореспондент хоча був молодим, але цілком досвідченим у своїй газетній практиці.

– Чудово! – скрикнув він. – Будь ласка, навіть прошу вас, не приділяйте мені ніякої уваги, не звертайте на мене ніякої уваги, дозвольте тільки пофотографувати дітей і вас.

– Але ж мені ніколи! – знизала плечима Ліна.

– Будь ласка, робіть свої справи, ви й не помітите, як я вас увіковічу на плівці.

– Може, зовсім не тоді, коли мені хочеться, – засміялася Ліна.

– О, прошу! Я привезу усі кадри і збільшу все, що вам подобатиметься. І будемо знайомі. Вадим Гаркін – фотокореспондент піонерської газети. А тепер, маючи ваш офіціальний дозвіл, я біжу до дітей.

Ліна махнула рукою і побігла в своїх справах.

Вадим зовсім не був схожий на дорослого, просто собі веселий хлопець, і він зовсім не набридав запитаннями, а тільки обіцяв усім і кожному зробити окреме власне фото і навчити фотографувати, якщо йому допоможуть. І діти залюбки повели його по всьому будинку, садку. За півгодини він був між ними своєю людиною, ніхто з дорослих не звертав на нього ніякої уваги, особливо в ті хвилини, коли машина підвезла до будинку «курортників».

«Чудово! – з захопленням думав Вадим. – Який фітіль усім газетам і журналам!»

І він цокав, цокав безупинно, перепрошував, лагідно усміхався, і до всієї радісної метушні додавав ще щось своєрідне, веселе і необхідне для кожного свята. Яке ж свято чи парад без настирливих фото- і кінокореспондентів? Він сам захопився зустріччю, кричав разом з дітьми «Ура, курортники!», був у захопленні, як поправилися Зіна, Гриць, Маня, Тоня, хоча раніше їх ніколи не бачив. Але ж так кричали і дивувалися всі діти, і він не хотів відставати від усіх. Та найдужче його зворушив один «кадр». З машини вистрибнула темноока смаглява дівчинка і зупинилася, шукаючи очима когось у натовпі дітей. Всі закричали:

– Ось, ось Світланка! – І вже виштовхували наперед білявеньку рожевощоку дівчинку з двома великими бантами над вухами.

– Тоня! Тоня! – заверещала вона, і обидві подружки схопилися за руки, і не обнялися, і не поцілувалися, а застрибали і заверещали, і затанцювали на однім місці.

– Нарешті! Нарешті! Я вже так скучила без тебе! – пищала Світланка.

– Стривай, почекай, ось я тобі що привезла! – І Тоня, вже не маючи сил терпіти, одразу ж розкрила чемоданчик і вийняла звідти свою таємничу торбинку з шоколадними цукерками. – Це тобі подарунок, – сказала вона тихо і поглянула чомусь засоромлено спідлоба.

– Ну, навіщо? – пролепетала так само тихо Світланка і замовкла. Потім припала щічкою до плеча Тоні, і так вони й пішли у свою спальню.

– Вона ніколи не їла цукерок! – здивовано сказала Зіна. – А я не розуміла чому!

Вадим побіг за дівчатками, сфотографував їх у різних позах, і все вдвох, – нарізно вони фотографуватися не хотіли.

Він дав їм слово віддрукувати спеціально для них картки.

– Три картки, добре? Три картки! – застрибала навколо нього Світланка. – Тоні, мені, і ми ще обіцяли нашим подругам у Ленінграді. Ми з ними листуємося. Ви зробите для нас?

– Обов'язково! – категорично заявив Вадим. – Зараз запишу. Прошу, як? Світлані Комарович і Тоні Мідян – три картки.

Вадим міг у себе в редакції нахвастати, своєчасно не зробити, але те, що він обіцяв дітям, – завжди виконував.

За тиждень він примчав на мотоциклі, і одразу ж почався навколо нього шум і галас. Діти зустріли його, як давнього знайомого:

– А мою картку? А нашу привезли? А там, де в садку під прапором? – обступили вони його з усіх боків.

Вадим переможно вийняв чималий пакет з картками і помахав ним у повітрі.

– Спокійно. Сідайте. Зараз дам усім.

Крім більш-менш звичайних фото, для яких діти спеціально позували, було багато несподіваних, кумедних. Тоня і Світланка танцюють танець диких. Леночка дивується, як поправилася Зіна, і очі у неї на лоб полізли. Ліну Павлівну душить малеча.