Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович - Страница 5

Терористичний акт був відплатою непослухам, а також попередженням для тих, хто вагався.

Це добро розуміли працівники слідчих органів. Але затримати запідозрених винуватців злочину тепер було неможливо. За міждержавною угодою, німецьке населення мало безборонно покинути Латвію. Порушення договору загрожувало дипломатичними ускладненнями. А прямих доказів проти Функа та його найближчих помічників поки що не було.

3

Коли Йоганн Вайс повернувся до автомайстерні, де він жив у відгородженій фанерою комірчині, він застав у себе нахбарнфюрера Папке; той разом з робітником-пакувальником приїхав по його речі. Вайс усміхнувся, ввічливо подякував Папке за люб'язність.

Долі стояв стосик книжок і серед них «Майн кампф» Гітлера, з якої стриміло безліч паперових закладок.

Папке сказав, беручи цю книжку в свої товсті руки з короткими пальцями:

— Це приємно свідчить про те, що в тебе на плечах непогана голова. Але є ще одна книжка, яка теж повинна завжди бути в німця все його життя. Я її не бачу.

Вайс витяг з-під матраца біблію і мовчки подав її Папке. Папке погортав її, промовив:

— Однак я не бачу, щоб ти так само старанно читав цю священну книгу.

Вайс знизав плечима:

— Вибачте, пане нахбарнфюрер, але для нас, молодих німців, учення фюрера так само священне, як і святе письмо. Ви начебто цього не схвалюєте?

Папке спохмурнів.

— Мені здається, ти не проти повідомити про це першому-ліпшому гестапівцю, як тільки переїдеш кордон?

І хоч усі німці в Ризі, а отже, і Вайс знали, що нахбарнфюрер Папке — давній співробітник гестапо, та він і сам, власне, цього не приховував, — Йоганн ображено одказав йому:

— Ви даремно, пане Папке, намагаєтесь дати мені дивне уявлення про діяльність гестапо. Але якщо мене удостоять честі бути чимось корисним для рейху, я виправдаю це високе довір'я всіма доступними для мене засобами.

Папке неуважно слухав. Потім, нібито це його не дуже обходило, зумисне байдужно спитав:

— До речі, як там справи в Генріха Шварцкопфа? Йому вдалося зібрати всі батькові папери?

— Вас цікавлять папери, що належали особисто Шварцкопфові, чи взагалі всі? Всі, — повторив він підкреслено, — які можна було взяти в професора Гольдблата?

— Припустімо, так, — сказав Папке.

Вайс зітхнув, розвів руками:

— На жаль, тут виникли суто юридичні труднощі — так я чув од Генріха.

— І що ж він думає далі робити?

— Мені здається, Генріха зараз цікавить тільки зустріч з його дядечком Віллі Шварцкопфом. Всьому іншому він не надає аніякісінького значення.

— Шкода, — невдоволено похитав головою Папке. — Дуже! — Але одразу додав: — Прикро, однак ми не можемо активно вплинути на Генріха. Доводиться зважати на його дядька.

Вайс одказав якось невпевнено:

— Мені здається, що штурмбанфюрер спочатку хотів, щоб Генріх лишився тут.

— Навіщо?

Вайс усміхнувся.

— Я гадаю, щоб чимось бути тут корисним рейхові.

— Ну, для такої ролі Генріх зовсім не годиться, — сердито буркнув Папке. — Мені відомо, що для цієї мети підібрані люди, які більше відповідають такому ділу. — Мовив ображено: — Невже штурмбанфюрер не задоволений нашими кандидатурами?

— Цього я не можу знати, — сказав Вайс і спитав з лукавинкою в голосі: — А що, коли попросити Генріха спитати у Віллі Шварцкопфа, якої він думки про тих осіб, що ви добрали? — Пояснив квапливо: — Я це пропоную тому, що знаю, який вплив на Генріха має пан Функ. А Функ, ви знаєте, не дуже до вас прихильний, і, коли трапиться у вас якась неприємність, навряд чи це його засмутить.

— Я знаю, — понуро згодився Папке й, несподівано всміхнувшись, з довірливою одвертістю сказав: — Ти бачиш, хлопчику, ми ще не прийшли в рейх, не виконали свого обов'язку перед рейхом, а вже починаємо заважати один одному виконувати цей обов'язок. А чому? Кожному кортить відкусити більший шмат, хоч не в кожного для цього вистачає зубів. — Усмішка Папке стала ще довірливішою. — Правду кажучи, спочатку я не дуже добре ставився до тебе. Для цього були деякі підстави. Але зараз ти мене переконав, що мої побоювання були зайві.

— Мені дуже жаль, пане нахбарнфюрер.

— Чого?

— Що ви тільки зараз переконалися, яким безпідставнім були ваше недовір'я до мене.

— У цьому ти сам винен.

— Але, пане Папке, в чому ж моя провина?

— Ти довго вагався, перш ніж вирішив репатріюватися.

— Але, пане Папке, я не хотів втрачати заробітку в Рудольфа Шварцкопфа. Він завжди щедро платив.

— Так, ми перевірили твої рахунки Шварцкопфові. Ти непогано в нього заробляв. І ми зрозуміли, чому ти ставив свій від'їзд у залежність од від'їзду Шварцкопфів.

— Це правда — мені хотілося зібрати більше грошей. Навіщо ж на батьківщині мені бути злидарем?

Папке примружився:

. — Ми перевірили твою ощадну книжку. Всі свої гроші ти взяв із каси перед тим, як подав заяву про репатріацію. І правильно реалізував свої заощадження. Це мені теж відомо. Ти людина практична. Це добре. Я радий, що ми про діло поговорили. Однак цілком можливо, що в день від'їзду я захочу з тобою ще про дещо побалакати.

— До ваших послуг, пане нахбарнфюрер. — Вайс клацнув каблуками.

Папке поїхав у колясці мотоцикла, за кермом якого сидів пакувальник, людина із похмурим виразом обличчя і явно військовою виправкою.

Вайс стомлено опустився на ліжко й потер долонями обличчя, немовби стираючи з нього той вираз запобігливості, з яким він проводив нахбарнфюрера до воріт майстерні. Коли він розтулив долоні, його обличчя було вкрай стомлене, тужне, страшенно заклопотане.

Недбало одсунувши ногою стосик книжок, в тому числі «Майн кампф» і біблію, він сів за збитий із дощок столик. Ввімкнув електричну плитку, що стояла на ньому, хоч у комірчині було тепло. З майстерні почулися кроки. Вайс швидко підвівся й вийшов у майстерню. Там на нього вже чекав літній чоловік у чорному дощовику — власник велосипеда, нещодавно зданого в ремонт.

Вайс сказав, що машину можна буде одержати завтра.

Проте чоловік не збирався йти. Уважно розглядаючи Йоганна, він сказав:

— Я знав вашого батька. Він медик?

— Так, фельдшер.

— Де він зараз?

— Помер.

— Давно?

— У 1926 році.

— Де ж його поховали?

— Він помер від тифу. Адміністрація госпіталю з метою боротьби з епідемією спалювала трупи померлих.

— Але, сподіваюсь, ви хоч трошечки пам'ятаєте свого батька?

— Аякже, звісно.

— Я пам'ятаю його досить добре, — сказав чоловік роздумливо. — Він був завзятий курець. Забув тільки, що він курив — люльку чи сигари? — Попросив: — Нагадайте, будь ласка, що курив ваш батько?

Йоганн зам'явся, пригадуючи всі бачені ним фотографії фельдшера Макса Вайса, — на жодній з них він не був зображений ні з люлькою, ні з сигарою в роті.

Чоловік сказав суворо:

— Але я зараз згадав, він курив велику люльку. У вас дома висіла сімейна фотографія, де він знятий з цією люлькою.

— Ви помиляєтесь, мій батько був медик і завжди казав мені, що тютюн шкодить здоров'ю, — твердо одрубав Йоганн.

— Певне, ви маєте рацію, — згодився чоловік. — Даруйте. Отож до завтра.

Вайс провів його до дверей, замкнув майстерню і вийшов на вулицю. Стояли сутінки, мрячив дрібний, невидимий у темряві дощ. Вайс попрямував у бік порту, але, не доходячи до нього, звернув у провулок і спустився брудними східцями в підвал пивного залу «Марина».

Сівши за столик, він попросив у кельнера порцію чорного пива, картопляний салат, свинину з капустою.

Троє латишів — портових робітників, побачивши вільні місця, підсіли до Вайса. Вони були вже напідпитку, але замовили ще по порції горілки й по кухлю пива. Не звертаючи уваги на Вайса, вони продовжували суперечку, яка, видимо, їх дуже хвилювала.

Розмова точилася про пакт ненападу, укладений між Радянським Союзом і Німеччиною. Робітники говорили, що, хоч радянські війська стоять тепер на новому кордоні, слід було б створити латиське робітниче ополчення, щоб воно могло подати допомогу Червоній Армії, коли Гітлер обдурить Сталіна. Як про цілком припустиме, говорили вони, що Гітлер може напасти на Латвію, і хоча не всі ще латиші на боці Радянської влади, більшість боротиметься з німцями, тому що в буржуазній Латвії німці поводилися, як у своїй колонії. І вже тільки через це слід дати зброю народові, для якого німці — давні вороги-загарбники. Сухорлявий, низенький латиш у бобриковій куртці заперечував товаришам, наполягаючи на тому, що треба насамперед зробити перевірку навіть у партійних рядах, виявити тих, хто вагався в часи фашистського режиму Ульманіса, викинути їх з партії. Охопити перевіркою всіх, і робітників також, тільки тоді можна буде вирішити, хто заслуговує на довір'я.