Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович - Страница 29

Приходив він не з порожніми руками, заручившись для цього послугами експерта контори «Пакет аукціон» пана Герберта, маргаринова афера якого була відома йому ще з картотеки кримінальної поліції.

Та Герберт знав, що майор невіглас, зовсім не має смаку, і відбувався неоковирними імітаціями художніх творів.

Йоганнові доводилося возити на склади «Пакет-аукціону» конфісковані в музеях та особистих колекціях унікальні полотна. І він підмітив систему розподілу конфіскату на складі.

Супроводячи майора на склад, щоб віднести в машину відібране ним, Йоганн одразу ж здогадався про махінації Герберта, який безцеремонно підсовував майорові дешеві підробки. А в того жадібно розгоралися очі, коли Герберт називав їхню нібито казкову ціну.

І ось Йоганн зробив перший рішучий крок на шляху до того, щоб Штейнгліц нарешті звернув на нього увагу. Досі мертвий, сонний погляд майора означав лише, що, коли замість Вайса за кермом опиниться інший солдат, він цього не помітить.

Вайс рішуче попрямував у темний закапелок складу, освітив ліхтарем стелажі, на яких лежали прикриті лахміттям, навмисно недбало звалені картини старих майстрів, стародавні кубки, рідкісні хутра, і сказав голосно й багатозначно:

— Пане майор, ось річ, гідна вашої уваги!

За ті кілька днів, які служив у нього цей шофер, Штейнгліц вперше почув його голос. До речі, він вважав природним, що солдат мовчить.

Вайс знав, що ця його сміливість може не сподобатись.

Майор і справді підійшов тільки для того, щоб, не підвищуючи голосу, зробити Вайсові зауваження за недоречне втручання. Але солдат, тримаючи в одній руці якусь картину в масивній рамі, а другою освітлюючи її ліхтарем, промовив чітко:

— Жан-Етьєн Ліотар, вісімнадцяте століття, оригінал!

Герберт зблід.

— Пане майор! Це неможливо. Зберігається для особистої колекції фельдмаршала…

Вайс, загортаючи картину в папір, недбало кинув через плече:

— Тільки тоді, коли від неї відмовиться пан групенфюрер СС, — і, затиснувши картину під пахвою, виструнчився перед майором.

Той махнув рукавичкою:

— Пшов. — І повільно, замисленою ходою попрямував до виходу.

Йоганн, грубо відтіснивши плечем Герберта, встиг відчинити ворота перед майором. Потім забіг наперед, відчинив дверцята машини, поклав картину на заднє сидіння і знову виструнчився, притиснувши праву руку до пілотки, а лівою притримуючи дверцята.

Два наступних дні Штейнгліц, як і раніше, мертвими, сліпими очима ковзав по Вайсовому обличчю, здавалося, не бачачи його. І всі накази Вайс виконував мовчки.

На третій день вранці Штейнгліц промимрив сонно:

— Ім'я?

— Рядовий Йоганн Вайс, пане майор!

І більш ні слова.

І лише вночі, коли Вайс віз майора із заміської резиденції оберфюрера СС у готель, Штейнгліц так само мляво і сонно поцікавився:

— Хто твій начальник?

— Пан майор Аксоль Штейнгліц!

— Добре, нехай так.

І знов кілька днів тільки ледь виразне коротке бубоніння майора, який наказував, куди їхати.

І раптом одного разу Вайс почув дивні схлипуючі звуки. Він злякано обернувся. Майор дивився на нього нерухомими, немов скляними, як у чучела, очима, але губи його кривилися од сміху.

— Слухай-но, ти! Якщо в тебе голова завжди так варить, я буду тобою задоволений.

Обер-фюрер СС, якому Штейнгліц, смертельно боячись пошитися в дурні, підніс картину, був од неї в захваті. І, як подяку за такий цінний подарунок, обер-фюрер вважав за можливе не тільки поділитися надзвичайно секретною інформацією, але й пообіцяв підтримувати майора в його діяльності, що мала, за словами обер-фюрера, особливо важливе значення для майбутнього Німеччини на Сході.

Хист до малювання давав Йоганнові в його щасливому і, вдавалося б, недавньому минулому, коли він був ще Сашком Бєловим, два громадських навантаження: стінну газету і художнє оформлення приміщення до свят, а також неприємності, коли він малював карикатури. Товариші часто ображалися за це, і він спокутувався самокритичними автошаржами. Любов до фарб, до кольору була в нього з дитинства.

Батько мріяв, що син піде по його стопах на завод, і, розглядаючи малюнки, скрушно бубонів:

— Ну що ж, давай, комусь треба бути й художником!..

Але син знав, що батько в душі пишається його хистом, захоплюється ним.

Академік Линьов заспокоював Сашка Бєлова, коли той ділився з ним своїми сумнівами:

— Та ви не хвилюйтесь, це не роздвоєння особистості, а очевидна здатність сприймати колір і форму. В науковій роботі емоційне сприйняття різноманітних явищ природи таке саме нормальне, як і в будь-якому іншому творчому процесі, а творчість — завжди дослідження з безліччю невідомих.

Інструктор-наставник сказав якось:

— З тебе, Бєлов, можливо, Рєпін вийшов би, коли б ти по цій лінії пішов. — І, зітхнувши, пожурився: — Швидше б ця морока з імперіалізмом кінчилася! Коли не буде воєн, кожна людина на землі зможе на повну силу розвинути свої здібності.

Коли Бєлов дуже вдало намалював портрет одного визначного радянського розвідника, начальник відділу товариш Баришев, уважно подивившись на портрет, потім на Бєлова, сказав:

— Які в нас люди талановиті, га? — І додав для ясності: — І він, і ти. — І ще уточнив: — Однак тобі, Сашко, до нього, — кивнув на портрет, — ще багато тягнутися треба. — Схаменувся: — Але ти здорово намалював. — Сказав винувато: — Вибач, друже, та навіть у нашому клубі на стіну повісити — не дозволять. Товариш знову на засіданні. — І постарався втішити: — Будь певен: настане час — будь ласка, хоч у Третьяковку.

— Це коли ж, при комунізмі?

Баришев замислився:

— Не обов'язково. Але десь на підході…

Олександра Бєлова знали букіністи. Одержавши стипендію — спочатку на робфаку, потім в інституті, — він того ж дня йшов розшукувати рідкісні репродукції. Кожної неділі він бував у Третьяковці, в Музеї прикладних мистецтв. На канікули їхав у Ленінград, щодня до відкриття приходив в Ермітаж і залишав його майже останній.

Те, що він тепер не мав змоги малювати, дуже гнітило його душу, він відчував майже фізичну недугу, яку пояснював тим, що йому ще нічого не вдалося тут зробити. А тим часом інформації, які надходили від Йоганна Вайса, разом з іншими даними точно й вірогідно свідчили: над Радянським Союзом нависла грізна небезпека.

— Ти добре заробляв, коли торгував картинами? — як завжди несподівано, проскрипів Штейнгліц.

Вайс розгадав цю провокаційну манеру: самим запитанням поставити людину в таке становище, нібито про неї вже все відомо, цікавлять лише окремі моменти, — ось як зараз. Чи багато він заробляв. А те, що він торгував картинами, — це, мовляв, для майора безсумнівне.

— Ні, — сказав Йоганн. — Я ніколи не торгував картинами. Інженер Рудольф Шварцкопф, брат штурмбанфюрера Віллі Шварцкопфа, був колекціонер, і на його замовлення я робив плафони для спеціального освітлення картин, а коли я їх установлював, пан Рудольф знаходив час, щоб пояснювати мені позитивні якості його полотен.

Після довгої паузи Штейнгліц промовив, не розтуляючи губів:

— Ця картина з «Пакет аукціону» виявилася підробкою. Довелося її викинути!

— Винуватий, пане майор! — з полегкістю згодився Вайс, розуміючи, що Штейнгліц, підготував цю версію на випадок, коли б полотно Ліотара справді призначалося комусь із високопоставлених осіб.

Усі ці дні разом з майором у машину сідав чоловік у цивільному; тримався він із Штейнгліцом досить незалежно. Двічі вони відвідали лодзинську тюрму, потім, прихопивши з собою якогось поляка — теж у цивільному, але з військовою виправкою, — наказали їхати в Модлін. По дорозі зупинялися в містах, де були тюрми або старі фортечні будівлі, перетворені на місця ув'язнення. З окремих слів Йоганн зрозумів, що вони шукають офіцера польської розвідки, який украв у німецькому військовому міністерстві багато секретних документів і навіть добув начерк плану нападу на Польщу. Але польський генеральний штаб відмовився вірити своєму розвідникові, і після повернення на батьківщину його запроторили в тюрму.