Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович - Страница 14

Лодзь — Ліцманштадт — фатерланд.

Це мусив зрозуміти кожен німецький репатріант.

Це рейх.

І все слов'янське засуджене тут до вигнання, до знищення, до страти.

У вогкому, сивому тумані, мов тіні, снували силуети людей. На пероні вишикувалися носильники. За кожним стояла людина в цивільному. Репатріантів супроводили в гуртожиток поблизу вокзальної площі й наказали не виходити. На другий день їх по черзі почали викликати до Центрального пункту переселення німців — Айнвандерерцентральштелле. Ця організація, крім політичної перевірки й оформлення нової документації репатрійованих, розподіляла також репатріантів на роботу по заявках відомств. Тому для проходження всіх стадій обліку й перевірки приїжджі мали перебувати в спеціально відведених приміщеннях — наче в карантині. Для багатьох німців це була водночас і біржа праці.

Від чиновників Центрального пункту переселення залежала доля репатріантів: кого на ферми, кого на заводи в промислові райони Німеччини. Тут-таки представники таємних фашистських служб зустрічали своїх давніх агентів, як-от Папке, і вербували нових — тих, хто міг би підійти для такої служби.

Старанно одягаючись перед візитом до Центрального пункту, Вайс майже механічно відтворював у пам'яті:

«Чиршський Карл, оберштурмбанфюрер СС, колишній співробітник дрезденського СД, заступник начальника переселенського відділу Головного управління імперської безпеки. В Лодзі очолює переселення німців з прибалтійських та інших держав. Прикмети: тридцять шість років, високий на зріст, худорлявий.

Зандбергер, тридцять вісім років, штандартенфюрер СС, начальник переселенського відділу Головного управління імперської безпеки, постійно проживає в Берліні, в Лодзі буває наїздами.

Редер Рольф, тридцять п'ять років, оберштурмбанфюрер СС, середній на зріст, блондин, нормальної статури, кругловидий, співробітник СД по перевірці німців, які переселяються до Німеччини з інших країн…»

Навряд чи була зараз практична потреба в цій подорожі в думці по досьє, але така гімнастика пам'яті дорівнювала ранковій розумовій зарядці, що звільняла голову від різних побічних думок, не тільки стомлюючих, але й марних у теперішній обстановці.

Передбачаючи, що допит може перетворитися на небезпечний поєдинок, Йоганн змусив себе, поки дозволяв час, дати повний відпочинок своєму розумові.

І він знову з усмішкою згадав свого наставника, який учив, що навіть коли вранці чистиш зуби, то й ці хвилини слід використовувати плодотворно — для роздумів. Наставник старанно уникав службового лексикону. Слова «подвиг», «героїзм» він не вживав, заміняючи їх іншими: «робота», «кмітливість». Найвищою похвалою в його устах звучало слово «розумно».

Доктор Редер Рольф сидів, розвалившись у кріслі. Чорний есесівський кітель розстебнутий. Біла крохмальна сорочка туго обтягує випукле черевце. Розглядаючи свої відполіровані маніккіршею нігті, не дивлячись на Вайса, Редер ліниво махнув рукою. Йоганн сів.

— Ну, що скажете?

— Я прибув, щоб віддати життя справі мого фюрера.

Редер знехотя підняв руку.

— Хайль! — Підсунувши стосик анкет, наказав: — Пройдіть до тієї кімнати й заповніть.

Вайс узяв анкети, встав і, коли повернувся, несподівано відчув спиною, потилицею прицільний, гострий погляд Редера. Нестерпно хотілось обернутися, щоб зустріти цей пронизливий погляд. І соратники Гітлера, переймаючи фюрерову манеру, теж вважали, що володіють гіпнотичною силою. Йоганнові хотілося випробувати, чи зможе він своїм незворушно спокійним поглядом притлумити упертий намір Редера читати чужі думки. Проте він зразу ж подолав у собі це непотрібне бажання, потихеньку вийшов і обережно причинив за собою двері.

В анкетах стояли запитання, на які він уже безліч разів відповідав на заняттях: чим підтверджується німецьке походження, мотиви, що спонукали до від'їзду в Німеччину, — все це було давно, чітко розроблено.

І зараз він тільки намагався заповнити анкету саме за той час, який потрібен людині, не підготовленій до запитань, на обдумування відповідей. Здавши анкету чиновникові, Вайс чекав у приймальні, гадаючи, що тепер Редер візьметься до нього серйозніше. Чекати довелося довго. І коли нарешті його викликали, Йоганн був здивований запитанням Редера:

— А, ви ще тут?

— Пане штурмбанфюрер, — твердо сказав Вайс, — я був би щасливий, коли б ви приділили мені кілька хвилин.

Редер спохмурнів, його обличчя стало підозріливим.

— Я хотів би просити у вас поради, — коротко пояснив Вайс. — Про ваше високе становище в рейху мені казав пан крейслейтер Функ. Я в нього працював шофером.

Велике Редерове обличчя розпливлося у самовдоволеній посмішці.

Йоганн вів далі, скромно опустивши очі:

— Як вам відомо з моєї анкети…

— Так, там усе гаразд, — недбало кинув Редер.

— Пан Функ був задоволений моєю роботою. Але я не жонатий. І пан Функ казав, що це несолідно — бути нежонатим у моєму віці. Це не завадить мені знайти тут хороше місце?

Редер, відкинувшись у кріслі, реготав. Його тугий живіт так і підскакував.

— Який же ти простак! — аж захлинаючись од сміху, казав Редер. — Йому, бачте, потрібне благословення штурмбанфюрера.

Увійшов чиновник. Редер кивнув на Вайса:

— Він просить мене знайти йому дівку, щоб почати негайно плодити солдатів для фюрера, а самому ухилитися од військової служби. Ну й шельма! — І махнув рукою в бік дверей.

Вайс з винуватим і розгубленим поглядом уклонився й вийшов.

За кілька хвилин чиновник, посміхаючись, видав йому документи, поважно зазначивши при цьому:

— Ти не з розумників, та це не біда, коли ти вмієш водити машину. Досить хорошої рекомендації — і, можливо, для тебе знайдеться місце в нашому гаражі. Моє прізвище Шульц.

— Слухаюсь, пане Шульц! Дуже вам вдячний.

Повернувшись до гуртожитку, Вайс з радістю дізнався, що посланець приніс йому записку од Генріха. Після перевірки репатріантам дозволили виходити в місто. Вайс пішов за адресою, вказаною в записці.

Генріх займав апартаменти в одному з найкращих готелів. Він був не сам: оберштурмбанфюрер Віллі Шварцкопф, як і обіцяв, зустрів племінника і того ж дня збирався виїхати з ним на машині в Берлін.

Генріх відрекомендував Вайса своєму дядькові. Той, не подавши Йоганнові руки, недбало кивнув головою з чорним, зачесаним на брову, як у Гітлера, пасмом. Над його товстою губою стирчали гітлерівські ж вуса. Був він гладкий, обличчя якесь висмоктане, під очима мішки, одна щока нервово сіпалася.

На круглому столику, крім звичайного готельного телефону, стояли в шкіряних ящиках два армійських телефонних апарати, їхні товсті проводи в'юнилися по підлозі.

Генріх сказав Вайсові, що виїздить у Берлін і, можливо, більше вони не побачаться. Потім сказав поблажливо:

— Пам'ятаючи твої послуги моєму батькові… Коли тобі буде щось потрібно… — І запитливо глянув на дядька.

— Авжеж, — сказав оберштурмбанфюрер, витягаючи якісь папери з портфеля, на замку якого висів ланцюжок із сталевим браслетом, — можна дати йому грошей.

Йоганна боляче вколов милостиво-зневажливий Генріхів тон, та легкість, з якою його недавній друг прощається з ним. Він зрозумів, що непоправно гинуть надії, які він покладав на дружбу з Генріхом, на можливість використати Віллі Шварцкопфа, а він сподівався на це, і не тільки він…

Вайс прояснів і сказав із щирим зворушенням:

— Я дуже вдячний вам, пане Шварцкопф, і вам, пане оберштурмбанфюрер. Та коли ви вже такі ласкаві, в мене маленьке прохання, — клацнув каблуками й схилив голову перед Віллі Шварцкопфом. Прохально всміхнувся. — У мене є можливість одержати місце в гаражі Айнвандерерцентральштелле. Ваше доброзичливе слово могло б мати вирішальне для моєї кар'єри значення.

Віллі Шварцкопф звів брови, тупувато спитав:

— Ти хочеш служити там шофером?

Вайс ще раз шанобливо схилив голову.

Віллі Шварцкопф узяв телефонну трубну, назвав номер, сказав:

— Говорить оберштурмбанфюрер Шварцкопф. — Запитливо глянув на племінника: — Як його звуть? — Повторив у трубку: — Йоганн Вайс. Він працюватиме у вас шофером. Так. Ні. Тільки шофером. — Кинув трубну, поглянув на годинника.