Фортеця для серця - Печорна Олена - Страница 81

Кіт кинувся під ноги чоловікові й заходився лащитися.

— Ото вже звіри`на! Ну, іди вже до мене!

Чоловічі руки м’яли хутро й чухали за вухом. Кіт розслабився. І думки розгубив.

— Вовчику, іди обідати! Де ти ходиш?

— Уже біжу, серденько!

І погляд ніжний. Няв. Не підглядайте. Їхня Леся його врятувала. От. Має право на любощі. А Мурко має право на смачний обід, до речі. Пішов до старої хати (хоч новенька поруч, проте стара має магніт — справжню піч-чаклунку), ну от, дістав свою порцію справжнього українського борщику й облизався. Це вам не суші. Смакота!

А з рук Олени Леонідівни й поготів. Ото вже справді мудра жінка! Тільки з очима сумними. Ніби й радіє, сміється, провадить справжні дебати з Вічиним істориком, а за мить чорна пляма в погляді, аж болить. Певно, здогадується. Хоча… Може, просто серце за молодшого сина болить? Як-не-як, МАТИ. Лишень онука Марійка здатна бабцю розвеселити. Крутиться довкола, мов дзиґа, і сміється дзвіночком. Ой! Ще ж є Олександр Вадимович. Бородатий декан такі бісики до колишньої викладачки пускає, хай і не свого університету, але аж земля під ногами горить. Сьогодні, до речі, має приїхати. Домовлятися з Лесею про її нову виставку… І вже… Увага!.. За кордоном. Простує талант планетою.

І гроші на санаторій, щоб ви знали, Леся сама заробила. Тільки не смійтеся. Звісно, не в школі. Школа — то для душі. Хоч і картини теж для душі, просто їх купують за досить солідні гроші. Он, за п’ять років таке відбухали, що їхні Бувальці тепер… теє… перлина… туризму зеленого. От. А воно й не дивно. Ліс. У лісі ягоди, грибочки, кисень, на полі квіти, з поля корівки молочко несуть свіже. Няв. Аж облизався. Он і озерце розчистили. Вода чистіша від сльози, а що тепла! І від будинків палицею кинути. Ага, про будинки!

На краю села, акурат за три хати, збудували цілу мережу будиночків. Невеличкі й більшенькі. І кожен Леся своїми руцями… Ні, брешу: мама Віра допомагала, а ще й мала Марійка постаралася… Аякже. Маки на всю стіну малювала. Сам бачив. Словом, створили рай. Тільки справжній, наш, бо сільський.

Власне, Бувальці вже й не село ніби… Няв. Мало не районний центр. Еге. Односельці працюють у сфері обслуговування, а якийсь біс… бізнесмен уже й маленький, зовсім малесенький заводик молочний збудував. А що? Корівок розвели. Оку глянути любо! А як увечері мукають! Музика! Тепер молочко не в місто возять, а на завод здають, хай і маленький. Великого збудувати самі не дали. Ціле село повстало. Як-не-як, їм теперечки незаймана природа потрібна, щоб серця оживали. Вовче ж тут… ожило.

Кіт підійшов до кутка, де образи висіли. Кліпнув оком. Ні. Двома. Вигнув спину уклінно:

Спасибі

Тобі

за Тебе!

І не морщте чола. Не морщте.

Бо де Бог?

На селі.

Український — саме там.

Скажете, ніби щасливий кінець? Може, і так. От тільки таким він буває хіба що в книжках. Мурко знає. Він кіт древній, його важко круг пальця… круг хвоста обкрутити. Бо що їхні Бувальці? Лише хрестик — хоч і мальовничий, звісно, — на велетенському полотні. Кіт зітхнув. Гірко. Як людина. Кепська річ, якщо коти здатні біду розгледіти, тоді як… Але не будемо про наболіле.

Мурко, до речі, єдиний чув і бачив, як брат приїздив до брата. І прощення просив. Тільки дарма. Хоч і дістав його, усе одно перекотиполем лишився. Понісся до вершини своєї… Теєчки… Керувати країною. От. А коли поцікавитеся, бува, за що прощення просив? Оцього вже Мурко не розкаже.

Бо гріхи братовбивства лише Бог і прощає.

Няв.

Тьху ти!

Амінь.

eNp7-viZ2M-_PLfubbj3asX1q1wwWRYLSw,,