Фортеця для серця - Печорна Олена - Страница 78

— Був.

— І що?

— Зубами скреготав.

— Нічого! Нові вставить. Тебе бачив?

— Бачив.

— Щось казав?

— Ні.

— Ото вже лобуряка! Хай краще слідству копняка під зад дасть! Нікого досі не знайшли? Підозрюваних нема. Хтось комусь щось… Ні, не країна, а якась божевільня! Правда!

Леся слухала те бубоніння, сьорбала бульйон і сама собі дивувалася. Їй зовсім не хотілося знати хто. Що з того знаття? Подумаєш, назвуть: такий, мовляв, і такий… Скільки їх у списку? Ворогів? А втім… Хіба то вороги? Ні. Ворог той, кому ти ворог. А тут самі впливи, інтереси, вони рухають людьми, а не навпаки. Це ж що виходить? Єдиний ворог — влада й гроші. Смішно якось. Коли б не було так страшно, як уві сні.

Дівчина завмерла. Точно. Сон. Ось що важливо. Він їй снився. Власне, сновидіння тут усі були уривчасті. Леся дрімала просто в кріслі поряд із Володимировим ліжком, щохвилини дослухаючись до дихання. За ніч могла десятки разів жадібно кидати погляди. Дише? Дише. Гарно. Якби ж то вдалося намалювати порухи вгору-вниз… Музику життя…

— Ти тут?

— Я тут.

А ця ніч була інакша. Ніби й не ніч, а простір. Справді. І вони нарешті знайшли місце, де могли зустрілися… Уві сні. Вовк прийшов спершу звіром. Леся не могла збагнути, що це за місцина й звідки він з’явився. Здавалося, виріс із туману, міцно стояв на сильних лапах, а з живота без упину сочилася кров. Леся кинулася до нього крізь чагарі, обдерла собі шкіру, упала, доповзла навколішках і намагалася долонями затулити всі чотири дірки. Вовк мовчав. Дивився довгим-довгим поглядом сіро й ніжно. В очах горіли тисячі зірок. І всі для неї. Проте Леся знайшла оту єдину — і звір обернувся на людину. Чоловік міцно пригорнув її, майже сховавши у своїх обіймах, і колихав аж до ранку.

— Моя.

— Мій. Чому ти не приїхав?

— Намагався.

— Коли?

— Щохвилини.

— Справді?

— Авжеж. У нашій карпатській казці відпочивають діти.

— Вона їм сподобалася?

— Аякже. Вони навіть листи тобі писали. Я мав привезти… Я збирався.

— Ш-ш-ш…

— Ти коло мене?

— Коло тебе.

— Завжди… удвох.

Леся встигла покласти його руку на свій живіт.

— Утрьох.

Якби ж то можна було жити в сні! Лишитися — і по всьому. А більшого їй і не треба.

Віка завважила, що тиша якась підозріло довга, хоч Леся раз по раз підносила до рота пусту ложку.

— Лесю…

Тиша. Подруга присіла, обійняла міцно, поклала руки на живіт і вже мовчала. А що було казати? Що? Як порятувати?

— Лесю… Усе буде добре! Ріднесенька моя… Слухай!.. А може, тобі принести пензлі й фарби?

Леся всміхнулася:

— Принеси.

Як вона сама не здогадалася? Авжеж. Оцей скляний замок треба розмалювати. Правда. Леся заповнить простір малюванням, розвісить геть усі полотна, а вони рано чи пізно змусять його отямитися.

— Він мій!

— Та твій! Чий же ще?

— Я намалюю йому нове життя!

— Аякже, намалюєш! Художнице, ти здатна намалювати й не таке.

Фарби лягали органічно. У них співало літо, крутилися в травах сни, а небо розгортало свої безкраї плеса. Леся малювала шалено, пристрасно, надсадно. Як смертник, що мусить устигнути найголовніше, перш ніж електричний струм прониже тіло. Ніч і день змішалися. Усі зникли. Вона нікого не помічала, не чула, хоч і слухала… віддих… Його віддих… Це все, що їй було треба.

Лікар вояцькою ходою ступив до палати, з надією кинув короткий погляд на пацієнта, але тривоги не виявив і порухом брови, натомість захоплено роззирався довкола й чухав потилицю.

— Теє… кльово! — і вже розгублено додавав: — Онук… Петько каже так, коли відпад. Тьху ти, знову він!

Леся зачудовано звела очі на велетня в білому. Він, певно, смерті в обличчя сміється, а тут… Плаче?.. Он же сльози… у кутиках очей.

— Гарно!.. До нестями!

Пішов до хворих, відчуваючи, що байдуже, хто перед ним — мільйонер чи злидар. Ет! Злидарі сюди не потрапляють. Треба таки витрусити з колишніх пацієнтів кошти… на побудову клініки для незаможних… Сплюнув, хоч на язиці крутилося щось міцніше… Бо як іще назвати людей? Решту. До біса! Давно планує, але тільки й того. Ну, хай витрусить, а побудувати ж не дадуть. А дозволи — ліпше зашморг на шию накинути! Хіба що раптом котромусь із крутеликів заманеться відмити гроші? Але то таке… Дівча ж малює як! Як малює!

Леся не малювала, не цього разу — вона вперше жила на полотні. Дивно. Художниця ховалася на стінах, розчинялася в мазках, відтінках, лініях, формах. Їй там було простіше — затишно й легко. На картинах вони були вдвох… без соціальних статусів, без діагнозів, без скляних будинків і павутиння медичної апаратури. Озирнулася. Скоро зaмок розлетиться, адже скло майже зникло, натомість звідусіль проступала жінка, неначе пара… від подиху…

— Аби жив!..

Сьогодні Леся викінчить останній малюнок. Знає це. Дивиться на чистий аркуш, пензлі й фарби. Чекають. А вона сидить, нерухомо, ніби гора, заглиблена в тишу. Чи ще в щось глибше.

«Вдячність.

Знаєш, я так довго думав,

що не маю того,

за що дякують.

Бо хіба приречені на чекання

дякують за нього?

Але сьогодні…

вперше

кажу:

«Спасибі!»

І знаю, що там, угорі,

чують це…»

Леся стрепенулася, набрала коротке слово «дякую», а потім додала «тобі за тебе» й надіслала в нікуди.

Вовк дихав. Рівно. Усі потрібні вогники миготіли, медсестра занесла нову крапельницю й заходилася чаклувати коло пацієнта. Олена Леонідівна злегка дрімала, у напівсні їй сіпалися повіки… Бідолашна! Ця дивовижна жінка не вимовила жодного докору, навіть звуку. Ба більше, Леся не помітила осуду в очах — саме тепло.

— Він твій… І моє… чи ще чиєсь бажання нічого тут не змінить.

Просто так. Хіба оце не мудрість? Леся торкнулася живота. Може бути й любов… материнська. Нехай поспить.

Жінка тихенько вислизнула в коридор, спустилася сходами й вийшла під небо. Яке свіже повітря! Аж паморочиться в голові! Швидше б до лави. Сіла. Склала руки коло дитини. Спиш? Мабуть. Їй теж варто задрімати просто тут, на лаві. Сон — ні, лише кілька хвилин дрімоти. Натомість почала милуватися різьбленим листям. Дуб? Авжеж. Він росте обіч скляного замку. Неначе підпирає його. Всміхнулася, дотяглася до кори. Тепла. Уявила, як від коріння жилами стовбура догори піднімається енергія, збирається в кронах, вітер підхоплює й несе живі клубки до вікон — ось, беріть, хапайте, одужуйте, живіть! Позіхнула. Сонце лоскотало чоло й квацяло на шкірі нові веснянки. Заплющила очі. Їх і так задосить. Цілі зграйки сонячних цілунків на обличчі, вони співають: «Люлі-люлі-лю…»

Голос. Лесю збудив не він, а запах. Хтось запитав дозволу сісти поруч. Жінка пахла… так незвичайно… звично, що аж у грудях защеміло. Чомусь почало трусити. Дрібно-дрібно. Мов у гарячці. А очей не розплющиш. Може, це сон? Певно. І їй сниться дитинство.

— Лесю…

Її ім’я. Її. Леся відчуває, як крижаніють вуста. Чого ж, спитати б, вони так цокотять? Господи! Це, їй-богу, марення. Приверзлося, та й годі. Поволі розтуляє очі й ціпеніє. Чути, як часто-часто стрибає жилка на зап’ястку.

— Хто ви?..

Обличчя… Очі…

— Не впізнаєш?

Отак просто. Господи, як легко збожеволіти!.. Нестерпно хочеться вщипнути себе так, щоб слід лишився. Натомість Леся з якогось дива розправляє бганки одягу на своєму животі. Замаскувати хоче? Безглуздя. А як інакше? Вона не може відірвати погляду, усе дивиться й дивиться на жінку, а бачить перед собою чомусь зеленооку дівчинку. Дивно. Ота дівчинка… вона забинтованими пальцями перемальовує жінку… зі згорілої фотографії, а домалювавши, прискіпливо вивчає портрет, ніби він — останній доказ існування любові. І шепоче до кота: «Це моя мама».

— Мама?..

Її голос тремтить. Леся його не впізнає. Але й не дивується. На відстані витягнутої руки, ось, поруч, сидить портрет, що його намалювала дівчинка, хіба тільки старший на два десятки років. Довгих і самотніх. Ті роки осіли на жінці, звили гнізда в кутиках очей, у вустах, у волоссі. Волосся де-не-де побіліло, а було ж… Леся надто добре знала, яким воно було. Довгим. Здавалося, довшого не буває. У ньому ховалося налякане дівча, притискалося, вбирало запах і шепотіло: «Мамочко…»