Жорстоке небо - Кидрук Максим Иванович - Страница 9

– Підтверджую, є набір висоти, – доповів Метью, глипнувши на альтиметр.

Літак справно віддалявся від землі.

– Шасі прибрати.

Другий пілот перемістив важіль керування шасі до позначки «UP», почекав, поки всі три зелені лампочки згаснуть, і повідомив:

– Шасі втягнуто.

Радислав виконав плавний розворот, скерувавши літак на захід. Ліон-Сент-Екзюпері помалу щезав у сіруватій імлі – «ААРОН 44» подригував, перетинаючи нижню межу хмар, занурюючись у непроглядне сіре місиво. Коли швидкість зросла до 160 вузлів, Ротко віддав наказ втягнути закрилки:

– Закрилки на Позицію 1.

– Закрилки на Позицію 1, – луною відгукнувся Метью, переставляючи важіль.

Густе, брудно-сіре хмаровиння мелькало за вікнами.

Несподівано потужний порив бокового вітру струсонув літак і скинув його з курсу. «ААРОН» почав кренитись на праве крило. Та щойно Радислав простягнув руку, щоб ужити якихось заходів, як автоматична система керування польотом зреагувала, пославши сигнал на елерони і миттю вирівнявши лайнер.

Ротко гучно видихнув. Останні рештки неспокою витерлися з мозку. Він незворушно спостерігав за набором висоти і чекав, коли «ААРОН 44» проб’ється крізь товсту пелену хмар, добувшись спокійнішого повітря.

– Швидкість 200 вузлів, – ненав’язливо нагадав Метью.

Українець кивнув і звелів:

– О’кей, закрилки на Позицію 0.

Виконавши наказ, Ріґґсон відрапортував:

– Закрилки повністю сховано, капітане.

За хвилину над головою сяяли зорі: «ААРОН» прорвався. Радислав передав управління автопілотові, зменшив тягу двигунів і розслаблено відкинувся на спинку сидіння.

Він був упевнений у літаку, як ніколи в житті.

4

«Лайно».

За півгодини до закінчення зміни тридцятидев’ятирічний Ґастон Луї Лем’єр опустив слухавку на телефон і усвідомив, що через хвилину його робочий день обернеться на пекло. Француз зморщив лоба, вип’яв увінчане цапиною борідкою підборіддя й обвів утомленим поглядом своїх підлеглих, донедавна просто колег – не минуло місяця відтоді, як Лем’єра призначили старшим зміни. Чоловіки посхилялись над радарами і бубоніли в мікрофони, роздаючи інструкції пілотам, чиї літаки підлітали до аеропорту.

Зрештою, скрипнувши від досади зубами, Ґастон оголосив неприємну новину:

– CDG[24] щойно закрили.

На мить у центрі управління повітряним трафіком, розташованому на найвищому поверсі диспетчерської вишки аеропорту Париж-Північ, запала в’язка тиша. Диспетчери із хворобливо блискучими від тривалого споглядання моніторів очима відволіклись від екранів.

– Розтуди його… – долинуло з дальнього кінця овальної зали. Аеропорт ім. Шарля де Голля має на порядок кращу інфраструктуру, ніж Париж-Північ, просто так його не закриватимуть.

– Ми на черзі? – спитав молодий хлопчина, що сидів навпроти Лем’єра.

– Ні-ні, – замотав головою старший зміни, спираючись руками на стіл. – Не через погоду.

Остання фраза справила ефект вибуху бомби.

– Що сталося?!! – хором. У майже одностайний вигук диспетчерів уплелись голоси Жана Лебрюна, метеоролога, і Робера Паск’єра, що відповідав за наземні служби аеропорту. Якщо найбільший аеропорт країни припинив приймати рейси не через погіршення погодних умов, то це означає, що трапилося непоправне, найгірше з усього, що може скоїтися, – катастрофа.

– Стоп! Стоп! Не гарячкуйте, – Ґастон Лем’єр поспішив заспокоїти колег; зморшки на лобі трохи розрівнялися. – Нічого серйозного. А320[25] «Австрійських Авіаліній» повело під час посадки і викинуло за межі посадкової смуги. У літака підкосилась передня стійка шасі, він проорав носом поле і зупинився. Вибуху не було. Через сніг навіть пожежа не зайнялася. Всіх пасажирів і екіпаж успішно евакуювали, жертв немає, але аеропорт щонайменше годину не функціонуватиме.

Ґастон спробував витиснути губами посмішку, та вона згасла. Його колеги, схоже, не поспішали радіти, що інцидент у CDG обійшовся без жертв. Вони міркували про інше – про те ж саме, про що подумав Ґастон, поклавши трубку на телефонний апарат: незабаром почнеться пекло. Аеропорт ім. Шарля де Голля приймає 70 % рейсів, що прибувають до Парижа, і зараз ці 70 % треба кудись подіти.

– І що тепер, шефе? – з абсолютно недоречним сарказмом у голосі запитав той же молодий хлопець, наймолодший диспетчер у зміні.

Витримавши нетривалу паузу, Ґастон Лем’єр глухо вимовив:

– Париж-Орлі[26] не може впоратись. Зважаючи на те, що через буран і нас, і Орлі можуть з хвилини на хвилину закрити, більшість рейсів скерували на запасні аеропорти за межами Парижа. Але… – старший зміни, надувши щоки, з шумом випустив із грудей повітря, – є лайнери, яким потрібно сідати просто зараз, вони не дотягнуть ні до Бове, ні до Орлеана, де снігопад не такий сильний, – ще одна коротка пауза. Ґастон Лем’єр доказав найважливіше. – Мене попросили протриматись ще сорок хвилин, може, більше – годину з лишком, і прийняти літаки, котрі не спромоглися приземлитись у CDG.

Робер Паск’єр, який сидів найближче до розташованих півколом і нахилених назовні панорамних вікон диспетчерської, несвідомо визирнув надвір, зануривши погляд у чорно-біле місиво зі снігу й пітьми, крізь яке ледь просвічувались вогні терміналів і маркерні лампи доріжок для маневрування. За його прикладом троє із чотирьох диспетчерів боязко повели очима в бік вікон. Сорок хвилин? У такий буран?!

– Скільки літаків? – сухо поцікавився Паск’єр. Не договоривши, чоловік механічно підняв трубку стаціонарного телефону, що дзенькнув на його столі. Приклав до вуха.

– Чотирнадцять, – самими губами прошамкав Ґастон Лем’єр. А тоді немов попросив вибачення: – У них там перед інцидентом теж несолодко було.

Хтось тихо присвиснув, диспетчери стривожено заворушились на місцях. До Париж-Північ наближались семеро «своїх» лайнерів, які треба було садовити за розкладом. Відтепер, разом з тими, що докинули з CDG, – уже двадцять один. Приземлити всі протягом сорока хвилин було б непросто навіть за гарної погоди.

– Спокійно, панове! – старший зміни стрепенувся, опанувавши себе, і додав у голос металу. – Ми впораємось! Головне – не панікувати, – Ґастон знову підняв кутики губ. Цього разу посмішка затрималась на лиці, хоча від того не стала менш фальшивою. Чоловік сам не вірив у те, що казав; у животі все переверталося. Намагаючись не виказувати неспокою, що вогнем пропалював нутрощі, Ґастон Лем’єр звернувся до метеоролога: – Жане, що там у нас?

Лебрюн, поправивши окуляри і короткозоро примружившись, наблизив почервонілий ніс до погодного радара.

– Сила вітру стала меншою, але пориви нікуди не поділись.

– Скільки?

– М-м-м… – Жан Лебрюн вивергнув з-поміж товстих губів незрозуміле мурмотіння. – Чотирнадцять… п’ятнадцять… п’ятнадцять з половиною.

– У межах норми, – твердо проказав Лем’єр. «Але ду-у-уже близько до межі». – А напрямок?

Огрядний метеоролог пробігся пальцями по клавіатурі.

– 270…280 градусів, західний, не змінюється… Що непогано, – Лебрюн плямкнув і тицьнув пальцем в екран. – Кгм… Мене бентежить інше, – Ґастон Лем’єр здогадувався, що далі скаже метеоролог. Монітор рябів яскраво-червоними плямами. – Сніг. Я ще такого не бачив. Ці опади, вони… м-м… немислимі. Над нами зараз щось таке ві…

Ґастон вирішив обірвати метеоролога. Краще нехай замовкне.

– Ми протримаємося сорок хвилин?

– М-м-м… – якби його воля, Жан Лебрюн закрив би аеропорт просто зараз. Раптом він подумав, як усе ж таки добре, що він не сидить в одному з літаків, котрі знижуються на підходах до аеропорту. – Прогнозувати важко, але поки що, я думаю… поки що ми можемо приймати рейси. Поки що…