Жорстоке небо - Кидрук Максим Иванович - Страница 24

«Ні, ні, ні! Чорт забирай, ні-і-і!!»

– Гришо, даю останній шанс. Якщо це твоя п’яна вигадка… якщо це такий сраний жарт, можеш покласти трубку, й обіцяю: тобі за це нічого не буде.

Будь-хто інший на місці Анатолія вилив би на Авер’янова цистерну матюків, проте Рева був не-пальцем-робленим функціонером ще тоді, коли більшість його теперішніх колег каляли ріденьким гіменцем пелюшки, а тому нутром відчував, що ситуація серйозна і зараз не час лихословити. Більше того, щось благальне проступило у його голосі. У глибині душі Рева втямив, що Григорій Авер’янов говорить серйозно. Авіаконструктори можуть нещадно кепкувати один з одного, обсипати колег чорною лайкою, особливо, коли наближається час тестових випробувань, а літак навіть близько не готовий, можуть обдавати холодною водою льотчиків-випробувачів після перших вдало здійснених тестових вильотів, але ніколи – ні уві сні, ні наяву, тверезими чи п’яними – не жартують про авіакатастрофи.

– Захаровичу, – твердо відчеканив Авер’янов, – без жартів. Двадцять хвилин тому «ААРОН 44» розбився під час посадки в аеропорту Париж-Північ.

– Господи Боже… Господи Боже… – залепетав Анатолій Захарович, сподіваючись, що все це сон, подумки благаючи, щоб ця розмова виявилася підхмеленим маренням. – Як же це… як… як таке могло… Гришо… Господи, Господи… За що це мені?

Наступна репліка прозвучала невлад:

– Я телефонував тобі на мобільний, – не змінюючи тембру, сказав Григорій. Реві здалося, що він чує голос, записаний на плівку. На мить він реально повірив, що хтось повисмикував окремі слова з різних, записаних невідь-коли промов Григорія Авер’янова, зліпив їх докупи і зараз жорстоко розігрує його. Ця віра, примарна соломинка, за яку так хотілось учепитися, не проіснувала й секунди. Рева не тішився ілюзіями, він розумів (чорт забирай, він зрозумів це ще тоді, коли почув безлике «Це Авер’янов» у слухавці!), що все, що відбувається навколо, – не сон. Усе насправді.

– Я вимкнув їх, – Анатолій метався квартирою, вмикаючи світло в усіх кімнатах – кухня, ванна, туалет, вітальня, спальня, кабінет. Не міг усидіти на місці, мусив виплескувати нервове збудження, мусив робити хоч щось. – Вирубив обидва. Хотів виспатись.

Авер’янов промовчав.

– Ти зараз де? – бовкнув Рева, конвульсивно стискаючи й розтискаючи кулак: неввімкнених ламп у квартирі більше не залишилось.

– Їду в таксі до офісу. Гнати службову було б довше.

Остання фраза вказала Анатолію Захаровичу, у яке русло слід спрямувати гарячкову енергію. Він кинувся до шафи. У квартирі ніхто не жив, але дружина мала б лишити якийсь запасний одяг. Розчахнувши дверцята, Рева побачив кілька прозорих пакунків з новими, жодного разу не вдягнутими сорочками і скручені краватки. Справа на вішаку звисав простий темно-сірий діловий костюм. Притискаючи трубку плечем, чоловік загріб одяг і перекинув його на диван.

– Господи… – мовив він, розриваючи пакунок і дістаючи блакитну сорочку. – А що конкретно сталося? Він звалився в плоский штопор? Викотився за смугу? Загорівся? Вже відомо?

– Ні. Наразі жодних подробиць.

Анатолій, не розпакувавши до кінця, покинув сорочку, змотався до спальні, відшукав шкарпетки і повернувся до вітальні. Вдягнув одну, другу зім’яв у руці. А тоді завмер, сів рівно, наче школяр, якому сувора вчителька нагадала про сколіоз та супутні хвороби, і тихо поставив найстрашніше запитання – запитання, чорт забирай, на мільйон баксів:

– Жертви?

– За попередніми даними, – Григорій перевів подих, на денці пластмасового голосу нарешті позначились емоції, нехороші, звісно, емоції, але розпач усе ж краще, ніж крижана байдужість, – на борту було п’ятдесят двоє пасажирів і членів екіпажу. Судячи з того, що мені описали, без жертв не обійшлося. Велика ймовірність, що… – Авер’янов хрипнув, – …загинули всі. Точно підтверджено смерть одного працівника наземних служб аеропорту.

– А-а-а-а-ай, – простогнав Захарович. Чоловік не міг повірити в те, з якою легкістю найкращий день його життя обернувся на найстрашніший кошмар. Це божевілля. – Півсотні людей… Хтось вижив? Ну, хоч хтось?… Гришо, не мовчи!

– Я… Захаровичу, чорт, Я НЕ ЗНАЮ! Мені телефонував Ґуерін, він зараз прямує до аеропорту, він сам наляканий до всирачки і не знає деталей.

«Ґуерін… – Рева уявив, як той зараз почувається. Француз купував кота в мішку. Він знав, що ризикує, покладаючись на новий, малознайомий літак, і от… отримав подаруночок до Дня всіх закоханих: прийміть, розпишіться. – Але, чорт забирай, ні! Ні! Літак хороший! «ААРОН» нормальний! Проблема в іншому». Та це нічого не змінювало. Дуже багато людей сьогодні вранці прокинуться посеред бурі з лайна. Чимало з них до кінця тижня підуть на дно. Рева не міг передбачити, як обернуться справи в нього самого, але точно знав, що Жан-Робер Ґуерін, виконавчий директор авіакомпанії «Франс Континенталь», буде першим із тих, хто покотиться соціальною драбиною вниз.

– Слухай, може, це диверсія кацапів? Може, гобліни з ВАСО навмисно напартачили, щоб очорнити літак і таким чином реанімувати «Сотку»?

Із першого дня, коли росіяни взялись за розроблення «Сотки», між регіональними літаками «Аронов ААРОН 44» та «Sukhoi Superjet 100» виникла люта конкуренція. Потреби світового ринку в ближньомагістральних авіалайнерах нового класу на найближчі роки на порядок перевищували виробничі можливості і ДП «Аронов», і російської корпорації «Сухой», однак ні «Сухой», ні до останнього часу «Аронов» не мали стабільного виходу на північноамериканський та європейський ринки. Якщо обмежуватись одними країнами СНД й державами-ізгоями на кшталт КНДР, Куби чи Венесуели, довгострокові економічні прогнози виглядають зовсім не такими оптимістичними. Основа стабільного пасажиропотоку у сфері регіональних авіаперевезень – це потужний і територіально розосереджений малий та середній бізнес. Тільки бізнес, для якого швидкість важливіша за ціну, здатен «породити» достатню кількість пасажирів для того, щоб перельоти між невеликими містами стали економічно доцільними. Люди, що мандрують у власних справах за власні гроші, як правило, обирають дешевші й повільніші види транспорту. У небагатих країнах, таких як Росія чи Україна, малий та середній бізнес не є основою економіки, і пасажирів не вистачає, щоб зробити перельоти окупними. Люди літають рідше, авіакомпанії утримують менші авіапарки, літаки менше зношуються, відтак потреба в нових машинах надзвичайно низька. На хирлявому ринку СНД просто не має місця для двох технічно однотипних літаків. Незважаючи на проблеми, що супроводжували «Superjet» від початку розроблення, а також на те, що російські інституції надали перевагу «ААРОНу» воронезького зборки, компанія «Гражданские самолеты Сухого» не мала наміру здаватися. У ВАСО теж не все проходило гладко. Колись могутній авіабудівний завод потерпав від постійних збитків: у лютому 2009-го керівництво було змушене звільнити тисячу працівників, а чистий збиток протягом 2010 року сягнув 2,4 млрд рублів. Навіть зростання продажів «ААРОНа 44» впродовж останніх двох років ледве давало змогу зводити кінці з кінцями. Попри це, Рева не вірив у те, що говорив. Боротьба між «Гражданскими самолетами Сухого», з одного боку, і ВАСО та АНТК ім. Аронова, з іншого, була жорстокою, часом просто дикою, але ніколи не виходила за межі економічної площини. Він не вірив у диверсію. Як? Та й навіщо?… Чергова ефемерна соломинка.

Григорій Авер’янов заперечно гмикнув і нагадав про те, що Анатолій Захарович і так знав:

– «Французький» «ААРОН» був нашого зборки, з «Авіанта». Це на 100 % наш літак – до останнього ґвинтика.

– Прокляття!

Рева чекав, коли Авер’янов покладе трубку: одягатись, постійно притримуючи біля вуха слухавку, було незручно. Проте Григорій не поспішав припиняти розмову.

– Гришо, я мушу збиратися.

– І ще одне… – тут-таки вклинився Авер’янов, неначе злякавшись, що бос покладе трубку раніше, ніж він відважиться сказати найважливіше.

– Ага? – бовкнув Захарович, однією рукою натягаючи штанину.