Жорстоке небо - Кидрук Максим Иванович - Страница 22

Даня позіхнув, роззявивши рота, наче удав, хоча очей уперто не стуляв.

– Данило Геннадійовичу, ви спати збираєтесь чи ні?

– Аюся! Ати-ати, – відповідь нібито виглядала ствердною, от тільки головою хлоп’я гойдало заперечно.

– Спи. Заплющуй оченята і спи. А то зараз із коридора прийде старий дід і забере тебе у свій мішок!

Данило Геннадійович умить склепив повіки, аж лоб побрижився. Крихітні пальці конвульсивно стиснули гладенькі камінці.

«Як добре, що ця дурнувата оповідка поки що діє», – подумала Діана. Зі старшим це вже не проходило. Правда, старший укладався без проблем.

Через кілька хвилин, так і не випустивши з рук камінці, Даня заснув. Жінка віднесла його до спальні й уклала на завеликому поки що лежаку. Кілька секунд постояла, милуючись по черзі обома синами, що спали на зіставлених упритул ліжках, підіткнула ковдру Артемові і повернулась до великої кімнати.

Діана вилізла з ногами на диван, задерла голову на годинник, а тоді похмуро зиркнула в напрямку кухні. Треба змусити себе насмажити на ранок котлет. Завтра необхідно стільки всього встигнути!

Наступного тижня Діана виходить з декретної відпустки і повертається на роботу. До народження Артема вона працювала менеджером зі зв’язків з іноземними замовниками у відділі маркетингу, продажу та післяпродажного обслуговування ДП «Аронов». Займалась просування «ААРОНа» на європейському ринку, зокрема у Франції, бо у школі, крім англійської, вивчала французьку. Два дні тому, у понеділок, їй зателефонував начальник відділу і розповів, що на носі контракти з Болівією, «Cubana» замовляє ще п’ять літаків, а це означає купу паперової роботи, і ненав’язливо натякнув: якщо хоче повернутися, то мусить виходити зараз, через півроку чи навіть через місяць її не чекатимуть. Начальник безцеремонно пояснив, що після смерті її батька, Родіона Столяра, ніхто не триматиме Діану в ДП «Аронов» просто так. Жінка образилась, але погодилась, розуміючи, що не зможе вічно жити на отримані у спадок від батька гроші, ба навіть зраділа, оскільки протягом останніх трьох місяців домашня рутина кісткою стала в горлі. Без Гени вона поволі перетворювалась на вдосконалену модифікацію кухонно-прибирально-за-дітьми-доглядального комбайна.

Діана відвела погляд від кухні і спробувала відтіснити думку про те, що треба ставати до плити: з наступного понеділка вона на роботі, вранці слід відвести малих у дитсадок, а отже, їжу потрібно приготувати сьогодні, бо завтра їй буде ніколи. Обоє – й Артем, і Данило – підуть до садка вперше. Даню не віддавали раніше, бо був малий, а Артем не ходив через те, що у віці двох з половиною рочків у нього діагностували бронхіальну астму, і лікарі порадили не квапитись. Протягом минулих п’яти місяців повторних нападів не було: схоже, хвороба відступила (лікарі попереджували, що з дитячою астмою так часто буває), хоча Діана все одно хвилювалася.

Обхопивши коліна руками і прихилившись боком до спинки дивана, жінка обдумала все, що має зробити завтра: нагодувати малих, без поспіху зібрати їх, зайти до лікарні та забрати історію хвороби Артема, завести синів до садка, залишити Даню на годину-півтори в ясельній групі, після чого владнати справи з медсестрою, яка, ймовірно, почне впиратися, дізнавшись, що в Артема траплялися напади астми. За меншого Діана не турбувалася: Данило був ще тим урвиголовою – себе образити не дасть. Зате від спроби уявити, як адаптуватиметься в дитячому садку її старший син, жінка несамохіть скулилась. Вона боялась нових нападів, і разом з тим розуміла, що не має вибору: чистьоху Артема конче потрібно було здавати в дитсадок. І не лише через роботу. Астма розвинулась, коли Артем був достатньо дорослим, він сприйняв хворобу осмислено, що не могло не позначитись на характері. Хлопчина став в’ялим і не по-дитячому замкненим, відсторонився від активних ігор, зосередившись на комп’ютері та книгах (незадовго до того, як йому виповнилося чотири роки, Артем навчився читати), та найголовніше – через астму виникли проблеми із соціалізацією. У свої чотири роки старший син Діани уявлення не мав, що таке дружба. Для нього це слово було ще одним із численної кількості туманних і малозрозумілих понять дорослого світу на кшталт «іпотеки», «алкоголізму» чи «аліментів». Артему чотири роки, йому час навчитись спілкуватися з дітьми, домовлятися, відстоювати свою думку, бо з кожним роком йому все важче вдаватиметься сходитися з однолітками.

Думки про повернення на роботу неминуче привели до спогадів про батька. Протягом 1999–2012 років Родіон Столяр був головним конструктором ДП «Аронов». Саме Столяр 2001-го став ініціатором проектних робіт зі створення регіонального пасажирського літака «ААРОН 44» і до кінця, коли 26 лютого 2007-го лайнер отримав сертифікат типу, залишався керівником проекту. Щоб відзначити заслуги Родіона Столяра, дві літери для назви літака було взято з його імені. Спочатку результати розроблення нового лайнера позначали скупим заводським шифром «проект 44». Коли підняли питання про те, щоб дати літаку нормальне ім’я, хтось з інженерів запропонував сформувати назву з перших літер імен його розробників. Таких було четверо: Анатолій Рева, президент ДП «Аронов»; Олексій Рудик, хрещений батько Діани, у 2000–2008 роках один із заступників Реви, який лобіював «проект 44» в уряді (Олексій Рудик вийшов на пенсію за рік до смерті Родіона); Родіон Столяр і Микола Бахарєв, заступник Родіона, що відповідав за випробування та сертифікацію літака і в Україні, й у Європі. З чотирьох імен, написаних російською, склали назву ААРОН: Анатолий – Алексей – РОдион – Николай. Хтось в АНТК спробував заперечити, мовляв, Аарон – це єврейське ім’я, але на нього зашикали, звинувативши в антисемітизмі. Проект аж ніяк не був пов’язаним із євреями чи Ізраїлем: просто більшості директорів сподобалось звучання нової назви, її затвердили, і лайнер почали просувати під брендом «Aronov AARON 44».

Минулої зими Родіон Столяр несподівано помер на п’ятдесят шостому році життя на третій день після перенесення важкого інфаркту. Діана до крові прикусила губу, згадавши, що не встигла попрощатися з батьком. Вона не могла згадати, коли востаннє перед смертю бачила його. За місяць? За півтора до інфаркту? Він виглядав здоровим і життєрадісним – як завжди, – поки за кілька днів до Нового року їй не зателефонувала матір, повідомивши, що тата непритомного завезли до лікарні. 30 грудня 2011-го Родіон Столяр помер, не приходячи до свідомості.

Пройшло більше року, але й зараз Діана відчула, як очі наповнюються сльозами від згадки про батька. Вона знала, що розчарувала його. Вона любила татка, як нікого іншого, і, попри це, розчаровувала від самого свого народження. Коли Софія Столяр, мама Діани, завагітніла, Родіон страшенно хотів сина. Він безперестану торочив про те, як навчатиме хлопчика літати, спочатку – на планерах, потім – на одномоторних турбопропелерних літаках, як неквапом плекатиме в ньому потяг до конструювання – магічну здатність вигадувати, а тоді примушувати здійматись у повітря важезні машини з металу. Родіон мріяв, що колись розділятиме із сином ейфорію, дивлячись, як їхнє спільно спроектоване крилате дітище, що пройшло довгий шлях від креслярської дошки до лискучого красеня з алюмінію і композитних матеріалів, уперше розганяється на злітній смузі, стає на крило і підіймається в небеса, втім… народилась Діана. Другої дитини Софія Столяр не захотіла. Родіон обожнював дочку, з того моменту, коли вона заговорила, ставився до неї, як до рівної, але, мабуть, сам того не усвідомлюючи, виховував її наче сина. Діана це знала, відчувала і, незважаючи на безмежну, часто ретельно замасковану любов до батька, постійно бунтувала. Вона не хотіла вступати до Національного авіаційного університету, не бажала йти на роботу до АНТК ім. Аронова, підкреслено не вдягала шолом, гасаючи з Геннадієм на мопеді Києвом, не послухала батька, який просив її почекати і не виходити заміж.

«Боже, якою я була дурепою…»

Поправивши рукою подушку, Діана лягла на спину і прикрила передпліччям очі.