Невольник - Карпенко-Карий Иван Карпович - Страница 2

Стефан. Не знаю... не вмію зрозуміти... Я гадав, що Ярина…

Коваль. Сестра тобі? Аж воно, бач, зовсім не то. Щож, я не бороню, любитесь, то з Богом і до шлюбу... Але що ти бачив, що ти знаєш, живучи тут? Ріс як у Бога за дверми, тільки і лиха було, що як ще учив ся у бурсі, то може часами приходилось скоштувати березової каші. Так задля того синку треба буде трохи по світі поблукати, козацького жупана провітрити, та й шаблю погострити, щоб не заржавіла і щоб ти пізнав, що не тільки світа, що у вікні. Треба подивити ся на чужі люди, які вони і як живуть: чи орють, чи на непоораному сіють а просто жнуть і немолочене віють. Годить ся і те знати, як там мелють: чи язиками, чи каменем, та і як їдять: чи ложками чи жменями?... Чогож ти так замислив ся, мій друже?... Ти-ж либонь козацького роду?... Чи може у твоїх жилах тече вода, а у серцеві заяча відвага?... У кого-ж ти такий нікчемний вдав ся?…

Стефан. (Стрепенув ся). Ні... я роду козацького і одвага у моїй душі живе... Лиш несподівана розлука зворушила моє серце, збаламутила мою кров... Ох... важко мені... (Закриває лице руками).

Коваль. Так... треба в люди на рік, на два піти, а потом уже побачимо, що далі буде.

Стефан. Знаю тату, що треба і борони мене Боже жахати ся козацького діла. Давно вже кортить мене силою помірять ся з бісурменом... Давно мої мрії літають по степу і воюють з ворогом лютим... Одно тяжко... що вас покинути мушу.

Коваль. Може не так жаль мене як... Не думай об сьому, синку. Господь допоможе, то і усе буде гаразд... Ну, та якже, га?… З Богом у дорогу... Іди, сину, у Січ…

Стефан. Так таточку... А серце кровію обливаєть ся...

Коваль. Не потурай серцеві, скоряй його розумові, а від смерті не заслониш ся і на печи. Та й не такий страшний чорт, як його малюють... У Січи набереш ся і розуму, научиш ся козацького звичаю і молодецького хисту... Споглянь на себе: який з тебе юнак? Ні у постати, ні в очах, ні одваги... Очи дитинячі, аж сором дивити ся... Шкода... Який з тебе козак?

Стефан. Ох... не зносити мені моєї голови...

Коваль. Одна голова у тебе на плечох, то й шануй її... А там, сину, побачиш світа, та не такого, як у бурсі. Там научиш ся і Богови молить ся по молодецьки, а не по чернечи харамаркати.

Стефан. Виряжайте мене, не гайте.

Коваль. Оттак і зробимо, мій сину. Помолившись Богови осідлаємо буланого тай гайда у дорогу. А і кінь же кінь: як змій, і зо дна моря винесе... Та що се і доси не дають полуднувати?... Ярино!... Чи злагодила ти вже там щонебудь?... Так, так синку...

ЯВА IІI.

Ярина (вийшла уже ранійше, а учувши розмову, ухопилась за одвірок і мов зомліла).

Ярина. (Ледве чутно). Уже таточку... Осьдечки усе готово... Їджте на здоровлячко...

Коваль. (їсть).

Стефан. (Сидить засумований).

Коваль. Еге, що за смашні вареники, самі у рот лізуть... Стефане, чому не їси?

Стефан. (Бере порожну ложку).

Коваль. Оттак... Порожну ложку у рот кладеш? (Сміється).

Ярина. (Дивлячись на Стефана). Таточку, він такой справді нездужає... Братчику, соколе мій, скажи, що в тебе болить?

Стефан. (Похилив мовчки голову).

Коваль. (Сам до себе). Чи жать, чи не жать, а сіяти треба...

Ярина. Стефаночку... промов-же хоч одно слово...

Коваль. (Сам до себе). А хто-ж пожне тії жнива, що ми засівали?...

Ярина. Боже мій... Що се з тобою, Стефаночку, подіялось? Таточку, чим ви його розгнівали?

Коваль. (Мов не чує). О, тепер неначе по трохи і підкріпивсь... Ну, коли їсти то їсти, бо ніколи гаятись... Спасибіг тобі доню за полудень. Підуж я отеє, до вечірні може з ким пострічаюсь та пораджусь... А ти, Стефане, ляжеш спати, щоб до зорі встати та коня сідлати... (Вийшов).

ЯВА IV.

Ярина. До зорі коня сідлати?... Братчику, голубчику, Стефаночку, чого бо ти плачеш? Глянь же на мене, на твою любу сестричку... Усміхни ся... Бач... який... не дивить ся... Не любиш ти мене? Їй Богу я заплачу... (Плаче). Бог зна завіщо розгнівав ся тай зо мною не говорить... Хочеш, я тобі заспіваю ту пісоньку, що ти найбільше любиш?... (Пригорнулась до нього і співає):

Чи я мамо не доріс,

чи я мамо переріс,

чи не рублена хата, (2 р.)

що не люблять дівчата. (2 р.)

Ой ти сину вже доріс,

ой ти сину переріс,

В тебе рублена хата, (2 р.)

тай не люблять дівчата. (2 р.)

В тебе стан як у баби,

в тебе очи як у жаби,

руки, ноги як у рака, (2 р.)

а сам рудий як собака. (2 р.)

І тонкий і високий,

щей без носа, косоокий,

тай без верхиої губи, (2 р.)

як цілуєш видно зуби. (2 р.)

І пісні не хочеш слухати? Ну, стрівайже, коли ти такий, то я утечу від тебе... їй Богу утечу та сховаюсь у бур’яни... А тоді хоч гукай, не гукай... не докличеш ся. А що? злякав ся?... Ні... ні, я не втечу, а сяду біля тебе... Ти справді може нездужаєш? Я зіла достану, за бабою збігаю, коли хочеш...

Стефан. Ні, сестричко моя... Ніяке зіля не загоїть рани мого серця-горя...

Ярина. Горя? Якеж там горе?

Стефан. Негадане і несподіване... Невжеж ти не чула, що батько казав? Я до сього часу думав, що ми... Не дивись... не дивись так любо на мепе... не тулись до мого серця... Я не брат тобі...

Ярина. Господь з тобою... що се ти кажеш...

Стефан. Не брат я, а чужий тобі... Я круглий сирота... Так зараз сказав батько...

Ярина. (Здивовано). Що він такого говорить?... Хочби тато швидче вернули ся... Що мені у світі божому робити?...

Стефан. Не обіймайже мепе, не голуб мене... Не сестра ти мені... Я чужий... зовсім чужий...

Ярина. Та схаменись бо... Годі тобі пустувати... Чи не гріх тобі так знущати ся надо мною?... Ти морочиш мене, а в мене серце розриваєсь... Бач, я плачу...

Стефан. По плач, моя зіронько, но завдавай ще більшого жалю мойому серцеві... Дивись же мені в вічи: не жартую я, а щиру правду тобі кажу, що мені зараз сказав твій отець, що я є годованець... Я сирота... Завтра я покину вас і поїду далеко... далеко...

Ярина. Стефаночку... Без тебе і мене не стане на світі... Я умру з жалю за тобою...

Стефан. Ярино моя, моя квітко, моя зоре так ти і тепер мене любиш, хоч я чужий тобі?... О, який-же я щасливий... Гляньже, глянь-же на мене твоїми оченятами... Ти і тепер мепе любиш?... О, мої любі оченята...

Ярина. (Плачучи). Та згаснуть вони від дрібненьких сліз, попухнуть від тяжкого смутку... Покинеш мене мій братчику... дружино моя... Покинеш мене одну однісеньку, як квіточку в чистім полі…

Стефан. Годіж... годі плакати моє серце. Поїду у Січ, бо годі тут жить. Роздобуду слави і верну до тебе.

Ярина. Може забудеш мене Стефаночку... На чужій стороні найдеш собі кращу... (За слізми не може говорити).

Стефан. Не забуду тебе, моя зоре... Доки світ-сонця не забуду... Доки не перестанесь бить серце у моїх грудях... Не хочу і не зможу я тебе забути... Ти будеш моєю одвагою, моїм супокоєм, моєю молитвою, моєю надією... І коли хоч на хвилинку викину тебе із серця, то хай перша куля проб’є його... Молись за мене тут, моя ти зоре, та жди мене...

Ярина. Буду молити ся, мій голубе... Щиро буду молить ся... (Обнялись і замовкли).

ЯВА V.