Подорож на Пуп Землі Т. 2 - Кидрук Максим Иванович - Страница 11

Острів розростався на очах. Я вже розрізняв білу нитку пінистого прибою, що звивалась вздовж скелястого берега, поодинокі деревця на прибережних пагорбах, оточені ріденькими скупченнями кущів. Спливло лиш кілька секунд, і берегова лінія зникла - «Boeing» опинився над землею. Ще за мить коліщатка шасі пронизливо вискнули, торкнувшись бетону, і 767-ий, плавно покочуючись, покотився посадковою смугою. Ми пронеслись повз кілька невисоких пагорбів, густо зарослих травою, за ними вигулькнула диспетчерська вишка аеропорту - кумедна боката споруда не більша десяти метрів висотою, а потім проступили безлісі прерії центральної частини острова.

В салоні залунали оплески - пасажири дякували льотчику за м’яку та впевнену посадку - і зазвучала приємна музика. Коли літак зрештою загальмував, почавши повільно, ніби морж на лежбищі, вирулювати на стоянку, увімкнулося радіо. Стюардеса приємним голоском повідомила:

- Пані та панове, ми раді вітати вас на острові Пасхи…

Знаєте, зрідка дівчата кажуть мені компліменти, іноді окремі з них необачно зізнаються у коханні, але, присягаюся, за все своє життя я не чув кращих слів, які б злітали з дівочих уст.

* * *

Торохкаючи сходами, я скотився трапом униз. Кілька хвилин, закинувши рюкзак на плечі, наче вчаділий тинявся під крилом літака. На диво, ніхто не спиняв мене. В якомусь іншому аеропорту працівники служби безпеки вже давно наздогнали б мене і всипали добрячого прочухана. Але тільки не на острові Пасхи. Я міг спокійнісінько чеберяти туди-сюди під велетенською турбіною 767-го, мацати руками масивні стійки шасі, не привертаючи нічиєї уваги. Втім, я чомусь навіть не дивувався, розуміючи, що всі інші аеропорти, з їхніми правилами, суворими вимогами безпеки, строгими checklist’ами і боязню перед терактами, знаходяться дуже-дуже далеко від Матавері, причому більшість настільки далеко, що нині не знайдеться жодного пасажирського літака, який зміг би долетіти від них до Рапа Нуї без проміжної посадки.

Зрештою, я вибрався з-під білосніжного черева «Boeing’а», струснув з себе заціпеніння і роззирнувся. З-під хвоста реактивника далеко на схід тяглося широке полотно злітної смуги. Ліворуч від літака стриміла дерев’яна одноповерхова будівля аеропорту, більше схожа на звичайнісіньке бунгало, обсаджене клаповухими пальмами. Довжелезна сигара синьо-білого «Boeing’а» заледве не підпирала її носом. Віддалік на заході іскрились неспокійні води Тихого океану. Лиш зараз я зрозумів, що острів іще менший, чим здавалося згори. Початок посадкової смуги, де реактивний «Boeing-767» кілька хвилин тому торкнувся землі, знаходиться на східному узбережжі острова, тоді як власне аеропорт розташований практично на західному березі.

Деякі пасажири не могли стримати сліз. Спускаючись трапом, вони спинялися, шморгали носом, кумедно розкидали руки і… благоговійно мовчали. У перші хвилини після приземлення на Рапа Нуї слова просто зайві. Дехто, захоплено вирячивши очі, як і я кілька хвилин тому, безцеремонно совався під фюзеляжем літака, роздивляючись могутній хвіст та реактивні двигуни, які ще пашіли теплом.

Незабаром Ян приєднався до мене. Я схопив його за руку, довго й палко термосив її, безперестану повторюючи:

- We’ve made it, man… We’ve made it…[20]Шість тисяч кілометрів Південною Америкою і зрештою - острів Пасхи!

- I’m almost crying, man…[21] - промимрив чех, отетеріло водячи очима навсібіч.

І в цьому був резон, чорт забирай! Тільки відчайдушно випнута вперед щелепа та затиснуті до болю вилиці, не давали мені бризнути слізьми.

З першого моменту я увібрав у себе атмосферу таємничості, що, немов ядучі випари на болоті, проступала просто з рапануйської землі, сприйняв якимись ще невідомими науці рецепторами особливий присмак цієї загадкової країни, що витав усюди у повітрі, проявлявся в незрозумілих солодкавих запахах, які долітали звідкись із прерій центральної частини острова, відлунювалися в шумі вітру над найближчими пагорбами… Цей присмак вигравав у відблисках сонця на хвилях безмежного і всевладного океану…

Останнім часом завдяки бурхливому розвитку соціальних мереж в Інтернеті («Facebook», «Одноклассники», «ВКонтакті» тощо) набула популярності теорія, яка стверджує, що всі жителі планети Земля знайомі між собою через ланцюжок із щонайбільше п’яти людей. Цебто, якщо ми візьмемо двох будь-яких людисьок на планеті, обов’язково знайдеться п’ятеро (або менше) людей, через яких вони є заочно знайомими. При підготовці мандрівки на острів Пасхи я зміг на власному досвіді переконатися у правильності цієї теорії, оскільки я летів на Рапа Нуї не просто так, а… погостювати у своїх друзів, чи то пак, у подруги. Як таке можливе, спитаєте ви? Все просто. Я знаю Яна. Свого часу Ян у Стокгольмі ще під час магістратури вчився в одній групі з чилійцем Оскаром. Отож, Ян знає Оскара. Отримавши диплом магістра, Оскар повернувся в Сантьяго, де за кілька років одружився з дівчиною на ім’я Хейді. У Хейді є найкраща подруга, яку звуть Хелен. А в Хелен є двоюрідна сестра з трохи дивним, як для дівчини ім’ям, Ваня (Vanya), котра є… корінною рапануйкою і живе на острові Пасхи! Отже, у моєму випадку ланцюжок набув вигляду: я - Ян - Оскар - Хейді - Хелен - Ваня. Тому на острові Пасхи нас із Яном мали зустрічати як своїх.

Не маючи з собою ніякого іншого багажу, окрім ручної поклажі (двох наплічників), ми без затримки прослизнули крізь приміщення аеропорту і посунули до виходу. Надворі купчилось чимало розмаїтого люду, більшість темноволосі, засмаглі, з приплюснутими носами, точно як у жителів далекої Меланезії, однак траплялися й інші - з русявим волоссям, жовтуватою шкірою та світлими очима.

Посеред юрми я відразу примітив невисоку жіночку, що тримала в руках пофарбовану в біле дерев’яну дощечку з написом: «Jan Fidler (2 persons)», і потягнув за собою Яна.

- Привіт! А ось і ми! - випалив я англійською, коли ми наблизилися.

- Іа-о-рана![22]- по-рапануйськи привіталася з нами остров’янка. - Я Ана Марія, мати Вані. Ваня, на жаль, не змогла прийти.

Після привітань Ана Марія розцілувала нас, наче рідних, а потім вручила кожному по вінку, сплетеному з продовгуватих яскраво-червоних квітів, - так в Океанії з давніх-давен вітають новоприбулих. Квіти приємно пахли, наче якийсь дорогий шампунь. Я з гордістю надяг вінок на шию і не знімав його аж до вечора, поки під палючим тропічним сонцем квітки не зав’яли і почали помалу розпадатися.

Затим ми втрьох завантажилися в білий джип «Suzuki», і Ана Марія повезла нас до котеджу, який на сім днів мав стати нашою домівкою (трохи згодом я виявлю, що всі остров’яни їздять виключно на «Suzuki», в пункті прокату машин також пропонують тільки «Suzuki»; таке враження, що колись ця фірма завезла на острів Пасхи цілий пором своїх машин, а місцеві, не маючи іншого вибору, миттю їх розхапали). Їхали ми зовсім недовго, якусь хвилину-дві, оскільки Ханга Роа, єдине селище на острові, починалося відразу за аеропортом. Ана Марія висадила нас на моріжку перед невеликим гостьовим будиночком з велетенськими розсувними вікнами, що простягалися від фундаменту аж до даху.

Я заскочив всередину і роззирнувся. У доволі просторій кімнаті стояло два широких ліжка, дві тумбочки з лакованого дерева, перекошена шафа для одягу і невеликий журнальний столик. Ліворуч виднів прохід, що вів до туалету та ванної кімнати. Довкола будиночка неквапом походжало кілька квочок з курчатами.

Нашвидку прийнявши душ та переодягнувшись, ми з Яном мерщій помчали в Ханга Роа.

* * *

Головна вуличка селища - авеню Атаму Текена. Вона відразу припала мені до душі. Два ряди чепурних одноповерхових будівель, переважно ресторанчиків та магазинів з сувенірами, розділяла вкрита фігурною плиткою дорога. Стіни всіх без винятку будинків вкривали графіті. Поміж дахами стирчали крислаті шапки пальм, а з-під фундаментів вигулькувало гігантське листя невідомих тропічних рослин, схоже на велетенські зелені дошки для серфінгу, ввіткнуті в землю.