Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 5

Тор вступив на причал, що видавався в річку лише на кілька кроків. Дошки жалібно скрипнули, примусивши літнього норвежця неприем¬но скулитись. Сандерс глибоко вдихнув і роззирнувся. Річку Каменів і мангрові зарослі, що заповзали у воду на його боці, застеляв нерухо¬мий туман. За молочною імлою не було видно пляжу на іншому березі (Тор іноді перепливав річку і засмагав там, недовго, наскільки витри¬мувала ніжна скандинавська шкіра, бо тільки там не було комарів). Джунглі довкола хатини стояли мертвотно тихими, так, наче здогадува¬лись, що має незабаром статися. Такими тихими, аж у вухах дзвеніло. «Знову піднявся тиск, — зміркував Тор, прислухаючись до монотонно¬го, майже нестерпного гулу у вухах. — Старію». Він зиркнув скоса на порожнє відро і подумав, що варто було б набрати води (або хоча б вда- і н, що набирає), проте не зміг примусити себе зігнутися.

У тумані над серединою річки безгучно, наче привид, промайнув птах.

Чоловік вичікувально (і в той же час із мукою) вгризався очима у вигин Ріо-де-лас-П’єдрас. Спливло п’ять хвилин, за ними ще п’ять, потім десять, а Тор стояв з відром у правій руці і телющився на північ¬ний захід. Нічого не змінювалось. Здавалося, нетрища залило не ту¬маном, а клеєм. Невже цього разу помилився? Але ж тиша... Така без¬мовність приходить рідко, раз на кільканадцять місяців, щоразу тоді, коли з півночі спускаються небіжчики.

Ще п’ять хвилин — і все так само тихо...

Тор Сандерс не вірив у привидів, духів померлих, віщі сни та ін¬шу окультно-містичну маячню. Він багато недоброго накоїв у житті і, якби вірив у пекло, вже вкоротив би собі віку або принаймні по¬клявся б. Норвежець знав, що мерці пропливуть сьогодні, але не че¬рез те, що вони йому привиділися чи загадковий голос нашептав про них уві сні. Відучора в сельві запанувала тиша: затихли цикади, шовкли птахи, щезли ледь вловні (хоча зазвичай постійно присутні) шерехи щурів і пугикання мавп, що продираються крізь гілля. Гігант¬ські річкові видри, які облаштували кубло під уривистим схилом нище за течією, також не показувалися. Джунглі принишкли, а це означало одне: десь вище по Ріо-де-лас-П’єдрас, можливо, за милю чи дві від хатини Тора Сандерса, хтось валить молоді дерева чула-чу- пл1 і робить із них пліт. Норвежець ніколи не намагався дізнатися, хто

1. Quararibea согсіаіа (південноамериканська самото або чупа-чупа) — високо пло¬доносне дерево, що росте в амазонських лісах Бразилії, Колумбії. Еквадору та Пе¬ру. Сягає в висоту 45 метрів. Плоди оранжево-жовті, їстівні.

це (татусь мав рацію: він же не дурень), але усвідомлював, що ті іс¬тоти поряд. Такуатіману страшенно звивиста; щоби пліт досягнув то¬го місця, де вона впадає в Ріо-Мадре-де-Діос, а потім доплив до при¬стані в Пуерто-Мальдонадо, його слід спускати низько за течією, а не з глибини лісів. Гнітюче передчуття не дозволяло старому заснути протягом ночі, проте це передчуття було наслідком спостережень і аж ніяк не голосом інтуїції, що линув ізсередини. Тор був певен: во¬ни прийдуть.

І мерці з’явилися...

Тор здогадався про наближення плоту, бо туман почав рухатися. Спершу це скидалося на банальне мерехтіння в очах, проте згодом з-за вигину річки (надсамою поверхнею води) посунули перші вираз¬ні клубки. Невдовзі крізь них проступив плескатий обрис, що повіль¬но плинув за течією.

Пліт.

Він наближався.

Тор Сандерс зробив крок уперед, ставши на край гіідмостя, ризи¬куючи впасти, якщо подасться тулубом вперед, і дивився, широко роз¬плющивши очі. По спині забігали мурашки, дихання прискорилось. Пліт насувався, як завше ще свіжий (колоди не встигли розбухнути від води і навіть не всюди намокли), коли зненацька норвежець помі¬тив другий силует, що безшумно виринав з-за вигину.-г

«Ого, то сьогодні їх двоє... Брати-близнюки#, — подумав Тор. На¬справді він не надто здивувався (раніше таке траплялося ), просто При¬кинув, що мертвяків цього разу буде більше. Більше ніж чотири.;

На першому плоту їх було троє. Попри густий туман Тор Сандерс роздивився, що всі небіжчики — індіанці мачігуенга. Одного з мерців розіпнули зірочкою, припнувши руки й ноги по кутах прямокутного плота. Голову бідолахи відокремили від тіла і прибили кілком через горло до живота. Понівечена голова була аж чорною від засохлої кро¬ві. Двоє інших тіл лежали з боків від розіпнутого мачігуенга. Одяг по¬шматований, замащений брудом і кров’ю; у кожного покійника не ви¬стачало лівої руки.

Якраз навпроти будинку норвежця річка Такуатіману петляла: над- ходячи з північного заходу, вигиналася спершу на південь, а трохи да¬лі за течією повертала на захід. Кілька секунд Тору здавалося, що ка¬ламутні води женуть пліт акурат до його причалу. Він перестав дихати, відчуваючи, як між пухирцями на шкірі відбруньковуються краплі хо¬лодного поту. Скручені мотуззям колоди повільно, але невідворотно насувалися на Сандерса, та, щойно він зібрався ступити крок назад

( щоб потім плигнути на берег і панічно дременути геть), відбійна хви¬ля спинила пліт і виштовхала назад, на середину річки.

Тор видихнув.

Другий пліт сунув повільніше, бо глибше сидів у воді. Покійників на ньому накидали абияк. Тіла скоцюрбились, переплелися, нагаду¬ючи клубок товстих неоковирних змій. Вниз за течією пливла без¬формна кучугура з людського м’яса, з котрої то тут, то там витикала¬ся нога, рука, чиясь потилиця... Витріщившися, Тор став рахувати.

«Один, два, три, чотири, п’ять... — Пліт рухався, норвежець збив¬ся. — Прокляття! Один, два, три... п’ять... сім... — Зробив паузу, по¬жираючи небіжчиків вицвілими очима. — Вісім?» Скільки ж їх там? Семеро? Восьмеро? Тіла були покалічені, на похідному одязі, наче ні зо рун к и на зміїній шкірі, проступали криваві патьоки. Найбільше познущалися з голів. У всіх, які Тор Сандерс зміг вирізнити з кучу- і урн, невідомі кати повідрізали вуха, губи й носи, викололи очі. На місці очних яблук полискували гладенькі й чорні річкові камінці. Ли- оонь, ті вставлені камені жахали найбільше. Норвежець думав, що мав би відчувати жаль до нещасних, проте чомусь ненавидить їх і бо¬їться. Чорні камені замість очей перетворювали безжально закато- нлних невинних жертв на кровожерних демонів, людиноподібних монстрів з іншого світу, які не заслуговують на співчуття. Більшість небіжчиків, як і на першому плоту, були бронзовошкі- рими чорноволосими мачігуенга. І тільки тоді, коли пліт проминув при¬чал, Тор помітив бліде обличчя, притиснуте до колод чиєюсь розбух- тю литкою. Також без носа, вух і очей. Отже, принаймні один із них білий. Тор не встиг відійти від першого потрясіння (десятеро... цього ро¬ку спустили мінімум десятеро!), коли йому в горлянку вчепилося друге. З північного заходу насувався третій пліт. Покремсане зморшками лице норвежця збіліло, а порожнє відро випало з рук. Лунко вдарившись, воно затрималось на крайній дош¬ці, гойднулося, наче роздумуючи, падати чи залишатись, а тоді шубовс¬нуло у воду. Тор відступив на крок і вперше за ранок подумав, що кра¬їно було не виходити. Краще було лежати, нехай і без сну, втупившись у стелю і нервово смикаючи закладеними одна на другу ступнями, тіль¬ки б не спускатись до води і не бачити цього пекельного параду. На третьому плоту було лише двоє тіл. Вони сиділи, повернувшись обличчям одне до одного і гю-турецьки склавши ноги. Обидва — бі¬лошкірі. Живі? — тьохнуло у норвежця під серцем.

Аби ж то. Як і в попередніх мерців, з облич було видалено губи, ву¬ха, носи і навіть повіки. На місці очей — відполіровані камені. На бі¬цепсах — незрозумілі поздовжні розрізи, що вже почали гноїтись. Од¬не з тіл, схоже, належало жінці. Сандерс не був упевнений на сто відсотків, адже обидва мерці мали короткі стрижки, а лиця були та¬кими понівеченими, що годі розрізнити стать, але на сорочці, на гру¬дях покійниці, проступали багряно-чорні плями овальної форми — так могла виглядати лише жінка, якій відрізали молочні залози.

Перші два плоти трохи розігнали туман, тож, коли третій порівняв¬ся з причалом. Тор роздивився чоловіка й жінку напрочуд чітко. І зро¬зумів, чому вони сидять. Голова чоловіка була закинута назад. Шия надрізана й розчахнута, чимось нагадуючи другий рот — зухвало усміх¬нений, і крізь розрив витикався кінець загостреної палиці. («Немов олівець із пеналу, — подумав Тор і тут-таки здригнувся: — Проклят¬тя! Паскудство! Про що я думаю?!») Чоловіка й жінку настромили на затиенені між колодами палі і в такому положенні пустили в недовге плавання до Пуерто-Мальдонадо.