Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 130

Українець, витягнувши шию, підглядав за шарварком довкола «Мі-17». З розмови він збагнув, що справи кепські, і хотів розгада-ти, що задумав Віктор. Левко настільки захопився спостереженням, що не помічав, як Джейсон Х’юз-Коулман, наполовину розвернувши тулуб, уважно слідкує за ним.

Сивочолий намагався переосмислити ситуацію. А що як Марко Молінарі каже правду, і саме студенти влаштували цей бедлам? Рап¬том їм вдалося зв’язатись із зовнішнім світом і викликати клятий лі¬так? Дим... Стовп чорного диму, щоздіймався над терасою, — це та¬кож неспроста...

Лео, прищурюючись, вглядався в те, що робиться біля вертольо-та; японка трималась позаду, вчепившись обома руками за футболку хлопця і втупивши погляд у траву. «Сліпа? — розмірковував Джей¬сон. — А може, лиш удає?.. Росіянин лежить зі зламаною ногою, але хто сказав, що він заодно з американцем, українцем і японкою?» Х’юз- Коулман придивлявся до Левка і те, що бачив на лиці хлопця, збуджу¬вало неприємне заніміння в лівій частині його грудей. Райдужні обо¬лонки чоловіка палахкотіли сріблом.

CLIX

12:31… Мотори заревли, ротор перетворився на прозорий диск.

Нір гойднувся. Раз, другий, третій, і нарешті відірвався від землі.

«Важко... Як же важко...» i— позираючи на вертоліт, Джейсон від¬чував, яку животі все перевертається. Жодного шансу: двигуни над¬ривались, а «Мі-17» ледве набирав висоту.

Спостерігаючи те саме видовище, Левко насилу стримував радість. Посмішка лізла на досі заніміле лице. Твердиню викриють, сюди при¬шлють людей — нормальних людей — і їх урятують.

Зненацька сталося щось незрозуміле. Обличчя Джейсона видові вжилось від переляку, а серце Левка застукало ще швидше. «Мі- і 7*1 високо задер носа: за секунду площина ротора піднялася на кут* 3 5*1 до горизонталі і продовжувала відхилятися назад. Щось було’не«І гаразд, чи то з гелікоптером, чи то з Віктором, який, схоже, цілком вито втратив керування. Вертоліт кожної миті ризикував зіском знути з потоку і врізатись хвостом у землю. Висоти, на яку ‘він злетів над терасою, явно не вистачало, щоб відновитися в разі втрач ти контролю.

Перуанці, двоє стрільців, Джейсон, Левко і Ґрем спостерігали за «Мі-17», роззявивши роти.

Тяга гвинта, що забивав ревом усю терасу, поволокла гелікоптер на захід. Він майже не набирав висоту, задерши носа під страхітливим кутом і посуваючись задом уздовж тераси. Вертоліт балансував ні межі можливостей. Левко не розбирався в особливостях керування гвинтокрилими машинами, але розумів: гелікоптери так не літають! Навіть не тому, що їх не проектували на такий політ, а через те; що. при такому положенні кабіни Віктор Шако бачить.лише голе небо і уявлення не має, куди скеровує машину.

Наступної миті «Мі-17» шарпнувся, дверцята багажного відсіку розчахнулись, і на землю полетіли мішки, ящики, коробки І папероаі пакети з продуктами. Роти спостерігачів розкрилися ще ширше, про« те страх і подив на обличчях поступились місцем розумінню.

— Сучий ти сину, га! — прогарчав сивочолий, переможно вишкіч рюючись.

Він радів. Тішився, що має поруч людей на кшталт Віктора, людей з головою на плечах, незрадливим герцем у грудях і залізобетонними яйцями поміж ніг.

А Левко збагнув, чим займалися Віктор Шако і Род Холмґрен у верч тольоті: чоловіки розрізали мотузки, що кріпили вантаж.

—Він розвантажує його! — долинув від пірамід рипучий голос Рої да. — Розтуди його маму, викидає все до дідька!

—Неї! уе-е-е-БІ — прокричав у відповідь Джейсон.

Левку здалося, хтось гарячим дротом проштрикує йому живіт. Вій не міг осягнути, як таке можливо: щойно він ледве стримував тріумфі а за одну секунду все помінялося — якась незрима сила викачала всКЙ ейфорію і вприснула її в груди Джейсона, і тепер тріумфував уже сиі вочолий.

—Чому вони кричать? — Сатомі смикнула хлопця за футболку. — \ Що відбувається?

Левко не відповів.

Вертоліт пришвидшувався. З отвору в задній частині корпуса ви-кочувались бутлі з горошком, консервовані фрукти, пакунки з си¬ром, свіжі помідори, капуста, огірки, банки з джемом, картопля. Продукти сипались немов з рогу достатку, залишаючи на західній частині тераси широченний слід. З лунким «дзинь» розбивались пляшки з вином й інша скляна тара; мішки з борошном падали мов бомби, розриваючись від удару і розпорошуючи білу пудру; кілька десятків консерв з рибою й тушкованим м’ясом зіграли барабанну арію на металевій поверхні ангару, коли «Мі-17» промчав над кра¬єм тераси. Консервні бляшанки, вдаряючись, рикошетили і залиша¬ли на циліндричній поверхні вм’ятини, неначе снаряди на танковій броні,. ;

Невдовзі гелікоптер вилетів за межі Паїтіті; продукти, мотлошачи гілля, висипалися просто в сельву. О 12:33 з вантажного відсіку ви¬сковзнув останній пакетик з приправами.

Віктор перевів стійку керування циклічним кроком гвинта вперед (віддавши від себе). «Мі-17» вирівнявся, потому нахилив ніс і, заклав¬ши крутий віраж, скажено ревучи моторами (ручка «крок-газ», що регулює потужність двигунів і, відповідно, підйомну силу гелікоптера, залишалась у крайньому максимальному положенні), понісся на пів¬день. Коли він пролітав над великою пірамідою, Род Холмґрен і Луїс Данкович привітали його радісними викриками.

Джейсон, відчуваючи, як груди розпирає від викиду адреналіну, під-ступив до радара і натягнув на голову навушники з мікрофоном.

СLХ

20 серпня 2012 ронц. 12:34 [UТС—5]

Паїтіті

— Маю тебе на моніторі, Вікторе. Вести прямо на нього? На екрані радіолокатора з’явилась ще одна світло-зелена цятка.

—Ні. Хочу зайти... — скрип електричних завад, —- ...і відрізати шлях до відступу. Найближчі злітні смуги були на півдні регіону

Мадре-де-Діос. — Веди на південь, але так, щоб я не віддалявся.

—На південь, о’кей... Тримай один-сім-нуль.

—Курс 1-7-0, підтверджую, — цятка посунула до нижньої части¬ни радарного кола.

Минуло трохи більше хвилйниі, і Джейсон, поправивши мікрофон, [знову озвався:

—Вікторе, прийом...

—Так, босе.

—Повертай 0-9-0… Ти вже маєш його бачити. — Сивочолий схопив бінокль, що завжди лежав поряд з радаром, і спрямував скельця на південний схід. Проте не бачив ні Віктора, ні літака — мабуть, обоє йшли низько.

—0-9-0, — підтвердив зміну курсу Віктор Шако. — Поки не бачу.

Джейсон нетерпляче вистукував пальцями по поверхні пластико¬вого столу, на якому розташувався монітор радара. Точка, що позна¬чала невідомий літальний апарат, наближалась до Паїтіті. Не витри¬мавши, він викликав Віктора:

—Вікторе... е... між вами одна миля.

Секунд двадцять у навушниках лунало зловісне шипіння. Чоловік відчував, як зростає роздратування, коли «Мі-17» нарешті відповів:

—Ми притислись до «зеленки». — Так між собою чоловіки на-зивали тропічні зарості. — Я не хочу, щоб вони побачили мене рані¬ше, ніж я їх, але... —Джейсон уявив, як вертоліт «вгрузнув» у вм’ятині поміж верхівок дерев, причаївшись, наче звір на полюванні. — ...Але ні я, ні Гордон нікого не бачимо.

—Бляха, вони скоро зайдуть вам за спини. Продеріть очі. Це ж лі¬так, а не...

—Заткнись, Джейсоне, — обірвав тираду пілот. — У мене «го-лі» баки, і ми чекаємо на гостя, який цілком може виявитись озброє¬ним. — Наступні слова Віктор промовив тоном, яким раніше ніколи не звертався до сивочолого: — Повір, ми продерли очі, продерли так, як, чорт забирай, ніколи до цього в житті.

Джейсон прикусив язика.

Крізь навушники прорвались збуджені вигуки, і відразу потому Ві¬ктор сказав:

—Босе...

Голос став як раніше.

—Так?

—Є візуальний контакт, триста-чотири метрів на північ від нас. —

І зразу за цим: — Чо-о-орт...

—Що там?

—Це науковці.

—Які ще науковці? — не зрозумів Джейсон.

—Біологи з Прогресо... Я впізнав літак. Це «Сеэзпа» з наукової станції в джунглях.

—Е... Що вони тут роблять?

—Мабуть, летять дивитись на птахів чи ще якусь чортівню.

«Ідіоти». Віктор Шако підсвідомо очікував побачити військовий