Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 128

—Не знаю, мабуть, хотіли дати дьору, а може... може, щось іще, — взявся сумбурно пояснювати Марко. — Вночі була буря, і вони ку¬дись виходили, всі вчотирьох, бо в оцього, — він втретє показав на Сьому, — на ранок був мокрий гіпс, в українця — червоні, наче в ди¬явола, очі, а у дівчини з вуха йшла кров. А потім я на власні очі бачив, як японка підкидала в казани з обідом якесь зілля.

На крихітну мить в очах Джейсона прошмигнув сумнів. Раз чи два, озираючи терасу, він запитував себе: чи не Семенових рук це справа? Адже Сьома з його прискіпливістю до дрібниць і нестандартністю мис¬лення міг запросто організувати цей бедлам. Лише Семен міг прора¬хувати все таким чином, щоб «відключити» всіх без винятку мешкан¬ців Твердині. Втім, думки ні до чого не приводили. Джейсон не простежував мотивів, а тому припущення лишались припущеннями.

І найголовніше — ось він, Семен, лежить перед ним непритомний, з розламаною в двох місцях гомілковою кісткою, з пошматованими на ганчір’я змертвілими м’язами литки, — в буквальному сенсі однією ногою на тому світі. Х’юз-Коулман не осягав, для чого хлопцю знадо¬билось калічити й труїти самого себе.

Зауваживши недовіру, що заступила короткочасний сумнів у очах Джейсона, Марко гарячково залопотів:

—Джейсоне, я присягаюся, — язик заплітався, — можеш кату-вати мене, але я скажу те саме: це вони. ВОНИ! Повір мені! Вузько-ока сучка попросилась допомагати з обідом і, скориставшись моєю відсутністю, підсипала щось у казани з рисом і в підливку.

Ефект вийшов цілком протилежним бажаному: що більше й швид¬ше Марко говорив, то менше вірив йому Джейсон.

—Півхвилини тому ти казав, що бачив на власні очі, як вона під¬мішувала отруту.

Італієць затнувся, метнувши спішний погляд на Віктора Шако, на-, че шукаючи у пілота підмоги. Вперше з моменту пробудження він за¬мислився над тим, що, можливо, не слід буііо квапитись. Потрібно бу-

ло зважити все, обдумати, що говорити X’юз-Коул ману, адже історія не така проста, як здається. Ця мікроскопічна пауза виявилась фа¬тальною: відчувши вагання, Джейсон роздув ніздрі і відсторонився від кухаря. Тонка ниточка довіри — останнє, крізь що Марко міг досту¬катись до Джейсона, — розірвалась.

—Я стояв за наметом і стежив за японкою через вікно. — Молі- нарі варнякав замість того, щоб говорити впевнено, і сам себе зага-няв у могилу. — Я... я бачив це, клянусь мамою, Джейсоне. — Най-гірше було в тому, що Марко сказав правду. — Клянусь!

Х’юз-Коулман крутонув обличчя до Віктора і запитально звів бро¬ви. Пілот повільно провів підборіддям зліва направо й назад. Він теж не вірив.

—Японку вивели з підземелля перед тим, як я завершив огляд вер¬тольота і вирушив сюди, — сказав Віктор. — Вона осліпла.

Погляд Джейсона неначе цвяхами пришпилив італійця до крісла.

—Що? Як? — Марко Молінарі опустив голову і затулив обличчя руками, ховаючись від погляду сивочолого. Зненацька він уторопав: студенти вдруге перехитрували його. Цього цілком і повністю — шах і мат. — Сволота... — прошипів він, відводячи долоні і всаджуючи спо¬внений ненависті погляду Сьому.

—А скажи-но мені, друже Марко, — почав Джейсон, поклавши руку на плече кухаря; голос звучав спокійно й невимушено, заледве не привітно, — чому, підгледівши, що Сатомі підсипала зілля в каструлі з їжею, ти роздав страви моїм людям, хлопцям Амаро й індіанцям?

Італієць здригнувся, нарешті спостерігши, яка прірва розверзлась у нього під ногами. Через поспіх він загнав себе в пастку. Воістину правду кажуть: хорошими намірами встелена дорога до пекла. Він зміркував, що мусить розказати про брата, про Амаро Кіспе і героїн, про бажання отруїти Зорна й Марґоліса і про багато інших речей, от тільки Джейсон навряд чи стане його вислуховувати.

—Я поставив питання, друже Марко. — Той самий спокій і від-вертість, але голос уже не був рівним — зв’язки Джейсона тремтіли від напруження. — Раджу поквапитись і відповісти, якщо тільки ти не пориваєшся дізнатись, які на смак твої яйця.

Марко скинув голову і побачив холодні відблиски в очах сивочоло¬го. Сріблясті диски райдужок якимось незвичайним чином робили очі мертвими: Х’юз-Коулман не виглядав на мертвяка, в той же час нали¬тий сріблом погляд породжував ілюзію, що в нього вгніздилося щось неживе, бездушне, бездиханне, безформний демон, що керує тілом людини з далекого похмурого місця, куди не долітають нічиї молитви.

—Джейсоне... — видихнув Марко.

Кадик конвульсивно смикнувся, але більше кухар нічого не сказав.

Починаючи з тієї миті проблеми посипались на них щільним непе¬рервним потоком, так, наче десь на небесах вщент розірвало залізо¬бетонну греблю, що загороджувала сховище неприємностей.

Спочатку заворушився Сьома. Скрегочучи зубами, хлопець виги¬нався, інстинктивно підшукуючи позу, в якій не дошкуляв би біль. Без¬результатно: через секунду він розплющив очі і застогнав.

Віктор, Джейсон і Марко перевели погляди на росіянина.

А тоді вхідні дверцята розчахнулись від потужного удару ззовні. Жа¬лібно скрипнули завіси, двері описали півколо і гуркнули об стіну перед¬покою. Чоловіки, немов по команді, повернули голови. В прохід ввалився довготелесий Холмґрен, збуджений («Він переляканий, — шмигнуло в голові Віктора. — Невже він переляканий?») і розпашілий від бігу.

—БО-О-ОС! — проревів стрілець.

Х’юз-Коулман зморщився: він сам полюбляв підвищувати голос, отримував насолоду від переміни тембру, коли витриманий штиль мит¬тєво переростав у вербальний ураган, проте ненавидів, коли хтось гор¬ланив поруч з ним. Чоловік розкрив рота, збираючись гримнути на Ро¬да, та стрілець випередив його.

—РДДА-А-АР!!! — вивергнув він, заледве не оглушивши чоловіків.

Сьома остаточно прочунявся.

Джейсон відштовхнув Марко Молінарі (італієць мусив допомогти собі руками, щоб не перекинутись разом зі стільцем) і підскочив до Рода Холм грена.

—Що?!

Довготелесий заковтнув повітря.

—Літак... З південного заходу наближається літак!

—Відстань? — Віктор Шако стояв за Джейсоном і свердлив Ро¬да очима.

—Віку... близько... — Стрілець важко дихав, відсапуючись, наче олімпійський бігун після найпотужнішого спурту в кар’єрі. — Віку, він ду-у-уже близько.

—Скільки?! — нетерпляче рявкнув Віктор.

—Тридцять миль. Уже менше.

Ледь піднявши краї брів, Віктор поспіхом підраховував. Якщо це турбопроп1 (а інших у цій глушині не буває), який летить з крейсер-

1 Йдеться про турбопропелерний (або турбогвинтовий ) літак. Турбогвинтовий авіа-ційний двигун — це тип газотурбінного двигуна, у якому основна частина енергії гарячих газів

використовується для привода повітряного гвинта (пропелера) і лиш незначна частйна енергії становить вихлоп реактивної тяги.

Більш економічний за турбореактивні двигуни на малих швидкостях, відповідно, їх і використовують на легких літаках.

ською швидкістю 110—120 миль/год, значить, у них трохи більше ніж чверть години, щоб підготувався. Якщо ж пілот літака знає, куди пря¬мує, і витискає з мотора максимальну потужність — у них немає й де¬сяти хвилин.

—Вікторе...

Джейсон повернувся до пілота. Він виглядав розгубленим. У голо¬ві все перемішалося. Х’юз-Коулман не вірив, що поява незнайомого літака є простим збігом, відтак вважав всі свої попередні висновки хибними. Це справді вторгнення, і чоловік уже не знав, що тепер ду¬мати, кому йняти віру.

Віктор Шако торкнувся пальцем скроні, показуючи, що міркує. Йо¬му знадобилося дві секунди, щоб проаналізувати обстановку. Коли він вимикав двигуни «Мі-17» в основних паливних баках лишалось двісті літрів пального (приблизно десять відсотків), у резервному — чотири¬ста п’ятдесят літрів (менше половини від об’єму додаткового бака). Та¬кої кількості в кращому випадку вистачить на сімдесят кілометрів по¬льоту. Поки Гордон Лі і Джим запустять гелікоптер, літак підлетить достатньо близько-, щоб бачити Паїтіті. А це означає, що Віктору дове¬деться його доганяти. Ситуація ускладнюється тим, що Нір стоїть біля пі-рамід з повним «черевом». У вантажному відсіку більше нід три тонни вантажу, який не вдасться викинути за чверть години, — і це скорочує дальність польоту до жалюгідних п’ятдесяти кілометрів, а маневреність до нуля. Навіть дуже старому турбопропу вистачить дванадцяти-три- надцяти хвилин, щоб відірватись від погоні.