Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 121

Українець ловив на собі їхні погляди, по черзі зазираючи в сухі не* кліпні очі японки, американця і росіянина, і відчував, як між ними чо-тирма виростає прозора стіна. Вони все ще можуть чути один одного, можуть торкатись, потискати руки, але стіна нікуди не зникатиме. По» ява невидимої роздільної лінії гнітила Левка, разом з тим хлопець ося¬гав: колишні друзі мають право так поводитись. Він не знав, як вира¬зити свої почуття словами, але інтуїтивно усвідомлював, що ОДНІЇ справа — скинути перуанця в провалля, будучи впевненим, що він є останньою перешкодою на шляху до свободи, і зовсім інша — хо¬лоднокровно пристрелити пораненого й беззбройного бідолаху з ав¬томата АКМ. Хай як ірраціонально це прозвучить, але вбивство мо¬же бути різним: у першому випадку до смерті призводить зіткнення з землею на великій швидкості, в другому — навмисно випущена ку¬ля. Якщо пощастить, у першому випадку років за п’ять вдасться пе-реконати пам’ять, що ніякого поштовху не було, хлопчина сам пере-чепився й шугонув у прірву (і потім чіплятися за вигадку до Самої смерті). В другому випадку... навряд чи можливо, не розлучившись лі здоровим глуздом, переконати свідомість у тому, що автомат випад-ково опинився у руках, а куля вилетіла здула за власним бажанням...

Зрештою Левко рушив їм назустріч. Помітив, що Сатомі тривож¬но позирає на АКМ, і відкинув автомат убік, до стіни барака. Спинив¬ся за крок від них, майже фізично відчуваючи присутність незримої пе-регородки.

—Яке друге питання? — поцікавився українець у Сьоми.

Левко очікував, що Семен перепитає, що він має на увазі, і йому

доведеться нагадати про розмову в «норі», але росіянин чекав на за-питання і цього разу обійшовся без затяжної преамбули:

—Ми всі маємо випити узвар з бруґмансії.

—Що?!

Левко отетерів. Але лише він. Сатомі й Ґрем ніяк не відреагували. «Вони вже знають і... погодилися», — здогадався хлопець.

—Ми лишаємось у цитаделі, — інертним тоном лектора, що роз-повідає про плівкове кипіння в парових котлах, пояснив Сьома. — Це прикро, але факт. І якщо ми хочемо дожити до вечора того дня, ран-ком якого очуняє все це осине гніздо, ми маємо зняти з себе підозри. Ми мусимо бути у відключці або хоча б «накачаними» дурманом, ко¬ли вони відійдуть. Або коли прилетить Джейсон.

—Я все одно не розумію: для чого? Чому ми не можемо просто си-мулювати отруєння?

—Що тут розуміти? — Сьома йдалі говорив спокійно. — Після та-кого рейваху Джейсон зробить усе, щоб дізнатися, хто його затіяв. Ми не знаємо, чи є у лабораторіях засоби, щоб зробити аналіз крові у всіх, хто був у цей день на Твердині, і визначити вміст алкалоїдів, але ризи¬кувати не можемо. Крім того, є багато інших способів визначити, чи справді людина перебуває у безпам’ятстві. Не скидай з рахунку Мела Ьарра, він може все забути, а може щось запам’ятати і після пробуджен¬ня ставитиме неприємні запитання. Те саме з Марко Молінарі, мені зда¬ється, він щось підозрював, я не впевнений, але... краще нам бути та¬кими самими, як кухар, як лікар, як усі решта, коли вони прокинуться. Лео, нам потрібне алібі, і ми не можемо симулювати отруєння.

—А ти не боїшся, що ми... — Українець недоговорив.

—Вип’ємо меншу дозу.

Роздувши ніздрі, Левко вгризався очима в зіниці росіянина.

—Ти гівнюк, — тихо промовив він.

—Ну чувак... — розвів руками Сьома.

—Ти гівнюк, що завжди має рацію.

Семен посміхнувся, ледь піднявши кутик рота, хоча очі лишалися сумними:

—Так, я знаю, Лео. Я гівнюк, що завжди має рацію.

XLVII

19 серпня 2012 року. 17:13 [UТС—5]

Паїтіті

Кожен сам собі налив півчашки охололого чаю, після чого вервечкою вони подались до «нори». Левко з Семеном розсудили, що краще «причаститися» до Янгольських Сурму печері, щоб ніхто з них, буду¬чи в безпам’ятстві, не звалився з Паїтіті абощо. Минаючи тіло Джер- рона Старкса, Сатомі спинилась, на нижніх повіках зібралась волога, а губи затремтіли. Семен злякався, що японка відмовиться, виплесне вміст своєї чашки, розвернеться і побіжить геть, або ще гірше — вла¬штує істерику, але за хвилину дівчина опанувала себе. Принаймні на якийсь час.

Хлопці й дівчина ввійшли до «нори», ввімкнули світло і розсілись на матрацах (мулат забився у найдальший куток).

—П’ємо по півчашки, більше не треба, але заковтуємо залпом, — мовив Сьома.

Сатомі кавкнула, глибоко вдихнула і лише тоді спромоглася озиа- і тись:

—Пообіцяйте, що стримаєте мене, якщо... якщо захочу зробити те ж саме, що й він. — Вона мотнула головою в той бік, де лежало ті¬ло археолога. Волосся воронячими крилами злетіло в повітря і впало, частково закривши збіліле лице. Несподівано дівчина заходилась го¬лосно хлипати: — Це ж я... я... я власно-о-оруч п-принесла йо-о-ому о-отруєну...

Цього разу наближення істерики було безсумнівним.

—Цить! — різко наказав Левко. — Я подбаю про тебе. Я обіцяю,

Дівчина перевела погляд на росіянина.

—Я теж, — кивнув Сьома і додав: — Звісно, якщо буду притом- І ним.

«Козел, — стрельнув очима Левко, — міг би підіграти»,

Сатомі схлипнула, втерла рукою носа, але остаточно заспокоїтись не змогла: сльози неперервними цівками струменіли з очей.

—П’ємо всі разом. Чули? — Сьома розумів, що треба поква-питись.

Ніхто не відповів.

—На рахунок три. Я рахуватиму, — відкарбував Левко. — При¬готувались! — Чотири пари рук судомно стиснули чайні чашки. — Раз... два... — Українець пробігся поглядом по лицях хлопців і дівчи¬ни, подумав, що буде, якщо хтось з них виплюне отруєну рідину, після чого випалив: — Три!

Секундна пауза — і вміст чашок полився в горлянки.

Сатомі розридалася. Рідина виплескувалася з чашки, лилась між губів на щоки, ніс і шию, та все ж таки більша частина узвару з Ян¬гольських Сурм потрапила до стравоходу.

Левко випив «чай» кількома розміреними ковтками, поволі пере¬хиляючи чашку.

Сьома і Ґрем, позадиравши голови, перехилили чашки одним ма¬хом, так, наче пили горілку.

—Покажіть порожні чашки, — тоном, що не допускав запере-чень, попросив Левко.

Росіянин осудливо зиркнув на нього (як ти міг таке подума-ти?), але нічого не сказав і демонстративно перевернув чашку до¬гори дном, засвідчивши, що вона порожня. Кавкаючи, Сатомі поста¬вила свою чашку біля Левка. Ґрем із усього маху жбурнув чашку Левку під ноги. Та розбилася, розлетівшись на скалки. На місці уда¬ру вологи не з’явилося.

Українець відсунувся, прихилився спиною до стіни і став чекати.

Хвилин п’ять нічого не відбувалося. Левко придивлявся, гадаючи, н кого проявляться перші ознаки інтоксикації, коли враз зауважив, що «нора» наче побільшала. Раніше він міг дістатися до Семена, сту- іііпини три-чотири кроки, тепер росіянин виглядав так, наче лежав за іридцять-сорок метрів від Левка. Хлопець подивився на стелю. її не Гіуло. Точніше, вона була, адже неба не видно, але піднялась так ви¬соко, що годі розгледіти.

«Тридцять-сорок метрів?.. Та бути такого не може!»

—Сьомо, чувак! — покликав Лео товариша, показуючи пальцем ІІ;І стелю, що втекла.

—Ей! — не знати кому гукнув Сьома. Голос долинав звіддаля. Ду¬же звіддаля.

Українець опустив голову і з переляку вчепився в матрац. Перед тим, як він звів очі, «нора» була завбільшки з танцювальний клас.

()пустивши їх, Левко подумав, що знаходиться в приміщенні, що не поступається розмірами міжнародному терміналу аеропорту Шарля де Голля1. Сьома був завбільшки з муху, стояв удалечині, здається, вимахував руками і кричав:

—Ей!.. Ей!.. Ей!..

Левко хотів щось відповісти, але не зміг: шия задерев’яніла. Він насилу міг повернути голову. Серце запрацювало дивно: спершу на¬бухало, неначе жаб’яче воло, а тоді — шух! — скорочувалося до роз¬мірів яєчного жовтка, викликаючи відчуття хворобливої порожнечі у грудях.

«Срань...» — подумав хлопець і скулився відхолоду, що став про¬биратись угору по кінцівках.

Коли стіни затрусились, а підлога покрилась тріщинами, наче льо¬дова кірка на річці перед відлигою. Левко вже забув про те, що випив узвар з бруґмансії, і сприймав усе за чисту монету.