Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 116

—Я маю вам дещо сказати, — повторив американець, пройшов¬ся поглядом по лицях товаришів і втупив очі собі під ноги.

Вони дивились на нього зацікавлено (поки що навіть не занепоко¬єно), а він поник, зіщулився ще більше, наче його пропекли гіркими докорами.

—Чувак... — Левко простягнув руку, збираючись струснути му¬лата, примусити його отямитись (можливо, трохи різко, та все ж з до¬брими намірами).

—Нехай говорить. — Сьома на льоту перехопив руку українця. Підступив до Ґрема і нахилив голову, намагаючись зазирнути в карі очі: — Кажи.

—Пригадуєте, я казав, що закінчив курси «Windy City Flyers» у Чикаго?.. Це справді так.

Моя ліцензія прострочена, на PPL потріб¬но кожні два роки здавати екзамен, та все одно я міг би підняти в по¬вітря «Cessna 172» чи «Beechcraft Bonanza»’. — То був голос мерт-

1 «Beechcraft Bonanza» — легкий одномоторний шестимісний літак виробни¬цтва компанії «Наwker Beechcraft». У серійному виробництві з 1947 року (ви¬пущено понад 17000 одиниць). На сьогодні випуск продовжується, що робить «Бонанзу» єдиним літаком світу, який безперервно випускається протягом 65 років.

вяка. «Боже, — подумав Сьома, — він говорить так, ніби помер і усвідомиш, що розповіді святош про геєну вогненну чистісінь¬ка правда». Ґрем.тримав кулаки на рівні живота і знавісніло м’яв фут- оолку. — Ви також запитували мене колись, чи вмію я керувати гелі¬коптерами. — Питав насправді Левко, і всі це добре пам’ятали, просто американець не бажав вголос промовляти ім’я українця. В той момент він його боявся. — Я відповів, що відвідував уроки керуван¬ня гвинтокрилими машинами в іллінойській «Helicopter Academy».

Сатомі й Семен кивнули, Левко, примруживши праве око і підняв¬ши брову над лівим, пожирав Ґрема поглядом. Він усе пам’ятав.

І Іам’ятав також фотографію, на якій Ґрем Келлі в навушниках і кру- тяцьких темних окулярах сидів у пілотському кріслі вертольота, впев¬нено стискаючи руками рульову стійку. Фотографія була останнім, що приборкувало думки Левка, не даючи їм вирватись і потекти непра¬вильним руслом. Той знімок, наче дамба, стримував щось дуже недо¬бре в його голові, щось таке, що, прорвавшись, змете останні захис¬ні механізми і накоїть чимало лиха. А Ґрем завзято цю дамбу добивав:

—Це правда. Я справді почав брати уроки, але... — Американець «вів голову і подивився прямо, не на приятелів, погляд протинав їх на¬скрізь, як рентгенівські промені, і плинув у далечінь.

Після останнього «але...» і довгої паузи, що його супроводжувала, Семен заспокоївся. Він уже знав, що Джейсон не нагряне, не приле¬тить, принаймні не в найближчі кілька годин. А навіть якщо й приле¬тить, це не матиме значення. Проблема не в Джейсоні.

В очах мулата стояли сльози.

—Що за лайно лізе в тебе з рота? — Губи у Левка пересохли, очі досі полискували, але виблиск також став сухим, атрофованим. Так сонячне світло раннім ранком відбивається від білої і цілковито мерт¬вої поверхні солончакової пустелі і саме стає неживим.

—Я не зможу... — Ледь чутним подихом слова зірвалися з губ аме-риканця.

Перш ніж вони досягли вух українця, у Сатомі вихопився різкий, наче постріл із рушниці, вигук:

—Ні! — Вона в заперечному жесті замахала руками. — Навіщо ти це робиш з нами?

Якось інакше робити він не міг. Уже не міг.

—Замовкни! — гаркнув Левко на японку і зробив крок до мула¬та (Сьома підсунувся, щоб бути готовим при першій необхідності вкли¬нитись між цими двома), відчуваючи, як у животі затріпотала поране¬на пташка: — Що ти не можеш?

Грем зібрався з духом і спромігся витиснути фразу цілою, не пере-риваючись:

—Я відвідав лише три заняття в «Helicopter Academy», я ніколи в житті не піднімав вертоліт над землею, я не знаю, як його поверта¬ти, нахиляти, примушувати рухатись уперед. Я мав учитись якраз на такій машині, — він безвольно виставив руку вправо, — на «Колі¬брі», але не схотів. Весною я вам частково сказав неправду, бо поду¬мав... бо хотів... — «...хотів здаватися кльовим, кращим, ніж насправ¬ді, тому що я лузер, кінчений невдаха, все моє єство вглибині забито комплексами, про які ви навіть не здогадуєтесь, а ви такі цілеспрямо¬вані, впевнені в собі, ви РОЗУМНІ, чорт забирай, ви досягли всього самі, ваші батьки не платять за навчання в університеті, а згодом ви матимете шикарні посади і відчуватимете задоволення, створюючи, вибудовуючи самих себе, досягаючи перемог, те задоволення, на яке я ніколи не заслуговував, бо я лузер, зі мною спілкуються лише через те, що я американець, і у мене “Porsche”, і батьки багаті, та навіть во¬ни вважають мене лузером... а я лише хотів відповідати вашій ком¬панії». Звісно, нічого цього вголос Ґрем не проказав, його в букваль¬ному сенсі оглушила Сатомі.

—Чому ти раніше не сказав?!! — закричала дівчина. Без істери¬ки, зате зі злістю. — Чим ти взагалі думав? Ти ж не дитя, Ґреме! Що ти весь час корчив із себе?!

—Я... — Ґрем безпорадно подивився на японку. — Вибач. Про¬бачте мені...

—А як же фотографія? — скрадливим тоном спитав Левко (так батько, намагаючись передчасно не налякати, розпитує у сина про те, що він накоїв і ще не розказав, перед тим, як взятись за пасок і нада¬ти ніжній синівській дупці відтінку злегка розведених чорнил). — Та, де ти керуєш вертольотом? — Як розібратись, саме з фотографії все й ііочалось. Якби Левко не побачив її, не спитав би про пілотування, якби не було запитання (і Сатомі поряд), Ґрем би не збрехав, а якби не було брехні, задумка втечі з використанням «ЕС 120 Colibri» ніко¬ли не зародилася б у голові українця. Якби... якби... якби...

—Мені дали потриматися за стійку. Я не керував гелікоптером. Мені шкода.

—Тобі шкода?!! — вибухнув Левко. — Запхай своє «шкода» гли¬боко в анус! Чому ти не спинив нас, поки все не зайшло настільки да¬леко?!

Семен задер голову, втупивши погляду хмарне небо. Він волів би опинитись подалі від цього місця, не обов’язково аж у Швеції чи

в батьківському будинку на півдні Франції, достатньо просто відійти на інший кінець тераси, щоб побути на самоті, проте він лишався, ро¬зуміючи, що у Левка може вибити пробки.

Ґрем навпаки опустив голову:

—Я думав, у вас не вийде...

Американець не вірив розповідям Сьоми про дурман і бруґмансію. Вік сподівався, що отрута не подіє або подіє не на всіх, сподівався, що діло не дійде до захоплення вертольота, а значить, його брехня не спли¬не на поверхню.

Так завше: людина до останнього сподівається на краще, не поміча¬ючи, як павутиння власної брехні удавкою обкручується навколо гор¬ла. Підчас нарад, що передували втечі, Ґрему було соромно, совість не¬щадно гризла його, сточувала нанівець, немов черви дерево, але в той же час чийсь вогкий голос шепотів над вухом: «Не дрейф, у них нічо¬го не вийде». Довгий час американець переконувався, що обставини складаються на його користь. Раз чи два збирався признатись, що не здатен відірвати вертоліт від землі, але щоразу передумував. Навіщо ганьбитись, виставляти себе брехуном, коли план і так безнадійний? Вирубити сорок чоловік? Нереально. Ймовірність того, що їм безпере¬шкодно дадуть сісти в гелікоптер, була зникаюче малою (швидше за псе ти навіть не встигнеш запустити двигун, шепотів голос). За¬те великим, мов Гімалаї, був страх осоромитися перед друзями і осо¬бливо перед Сатомі вже зараз. І Ґрем пустив усе самопливом.

Тепер, дивлячись на колишніх друзів, мулат проклинав себе за без-вільність. Він віддав би півжиття, щоб повернути час назад і вчасно зі-знатись. Але час — то найбільш незговірлива штука у всесвіті, чий потік не підвладний навіть Богові.

—Ти просто не хочеш! — закричав Левко. — Таксамо, якіти! — Він ткнув пальцем у Сьому. — Ви змовились! Скоти, ви здуріли в цій чортовій цитаделі і тепер не хочете летіти, але я знайду спосіб вас при¬мусити.

Сьома чекав, що Лео вріже Ґрему (навряд чи той відбиватиметь¬ся), проте українець не зробив цього. Левко відчував, що після нічної вилазки надто слабкий, крім того, він нічого не їв, а тому тямив, що ефектного удару, який звалив би американця (як американець звалив його минулої ночі), не вийде. Та найголовніше — він не збирався ко¬лошматити мулата. Він хотів його убити.