Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 109

Have you ever been alone at night Thought you heard footsteps behind And turned around, and no one’s there3?

1Страх темноти... Страх темноти... У мене фобія, що завжди хтось там є(англ.) — слова з лісні «Fear of the Dark», культової композиції британського метал-гурту’«Iron Maiden» з однойменного альбому за 1992 рік.

2Брюс Дікінсон (р. н. 1958) — співак, композитор, пілот комерційної авіації, во¬каліст «Iron Maiden» (1982—1993, 1999 — до цього часу).

3. Ти колись бував на самоті вночі? / Думав, що чув чиїсь кроки позаду /1 повертав¬ся, а там нікого не було? (англ.)

-хрипко витягував патлатий Дікінсон. У 1992-му він був кудлатий, як американський кокер-спаніель).

—О, привіт, східна красуне!

На мікроскопічний відрізок часу подив у очах Марко змінився чи¬мось гнітючим і чорним, мов венозна кров, чимсь таким, що разюче відрізнялось від тваринячої хіті, яку Сатомі не раз зауважувала в по-глядах чоловіків із ватаги Амаро Кіспе чи у найбільш нахабних мачі- гуенга. Та вже за мить тінь збігла з лиця, і Молінарі посміхався най- приязнішою усмішкою у всесвіті.

—Я допоможу тобі з обідом, — сказала дівчина.

Марко вимкнув плеєр і зиркнув на наручний годинник.

—Ще рано. Я збирався починати десь після одинадцятої. — Ку-хар, ледь вигнувши брови, прискіпливо вивчав обличчя японки, сте-жив за кожним м’язом. — Двоє мачігуенга допомагатимуть мені, оскільки картоплю чистити не треба, я ризикну і довірю їм плиту. Крім того, сьогодні неділя... коротше, — італієць підморгнув їй, — можеш відпочивати.

—О’кей, — знизала плечима Сатомі (але не відступила ні на крок). — просто...

-Ну?

Дівчина ворухнулась, рукава напнулися. Він уважно дивився і вра-зився: що у неї під кофтою? Ще одна кофта? Невже круглолицій так холодно?

—Не хочу вертатись туди. — Кивком голови вона показала на вхід у підземелля.

—Чого?

—Сваряться, — на ходу вигадувала дівчина.

—О-о... чоловіки. — Марко прицмокнув язиком. — Тоді заходь, візьмемось за салат, до обіду не прокисне, а коли прийдуть ті два вар¬вари, будемо просто командувати. — Сатомі хіхікнула. Кухар спитав, не дивлячись на неї: — А чо’ сваряться?

—Та через усе потроху. — Японка зробила невиразний жест ру-ками і... зашарілася. — А тепер ще й через мене.

—Хто? — Італієць знову підморгнув, витягаючи на стіл ножі і за-лишки овочів.

—Лео і Ґрем.

—Я так і думав. Це підчас подорожі почалось чи раніше? — Мар-ко розклав перед собою кілька капустин, прижухлий щавель, петруш-ку, поморщені огірки і цибулю (також не першої свіжості). Сатомі під-сунув огірки, сам узявся за капусту.

—Навіть не знаю, ідо тобі відповісти. Для Грема раніше, а для Левка, мабуть, підчас поїздки. Лео взагалі спочатку думав, що Грем голубий.

—Бути такого не може!

Застукотіли ножі, і Сатомі взялась переповідати історію про те, як Левко «застукав» у одному ліжку Грема і...

(ось тут її наскрізь пропекло жаром, а ніж затремтів у ру¬ці — загравшись, вона ледь не вибовкала про Яна)

...і одного іншого хлопця, який також не хотів, щоб Лео дізнався про стосунки мулата і японки. Попри певні невідповідності й не зовсім зрозумілі моменти, дослухавши оповідь до кінця, Марко реготав мов навіжений.

—І коли в того телепня прорізались очі?

—Тижнів за два після вильоту зі Стокгольма.

Сатомі закінчила з огірками і перейшла до щавлю.

—Що Лео робив уночі на терасі? — несподівано (ще ніби й не пе-реставши сміятися) спитав кухар.

Японка на секунду довше, ніж слід було, притримала ніж над до- і шкою для нарізання овочів.

—Він ходить уві сні. Схоже, вчора бідолаху ледь не вбило блис- ] кавкою.

Марко зміркував, що це аж ніяк не пояснює, чому в хлопця очі та- ] кі, наче він усю ніч видавлював із прямої кишки хокейну шайбу, але 1 вголос про це нічого не сказав, поставивши інше запитання:

—Що з твоїм вухом?

Сатомі занервувала, і він це помітив.

—Не знаю... десь вдарилася.

Дівчина напружилася, чекаючи нових запитань, проте кухар змінив і тему розмови.

Стругати силос (як сказав би Левко) для салату вони закінчили вже V після одинадцятої. Обіцяні мачігуенга в наряд по кухні не з’явилися Я (давалася взнаки відсутність Джейсона), тож Марко, витерши руки | рушником, сам пішов їх виловлювати.

Японка лишилась у наметі сама і повірити не могла своєму щас- І тю. Інгредієнти салату досі лежали окремими купками на столі. Ді- | вчина відшукала на стелажах достатньо містку миску, поскидала в неї З капусту, огірки, цибулю і зелень, а тоді, трясучись і пітніючи, стала Щ похапливо витягувати з рукавів покришені листки й пелюстки бруґ¬мансії. Услід їм полетіла бруґмансія з сумки на поясі. За хвилину ді¬ло було зроблено.

Коли італієць повернувся, ведучи за собою, мов рабів на каторгу, двох пригнічених і сонних індіанців (це ж треба, яке щастя — працю¬вати на кухні в неділю), салат стояв на столі повністю готовий: посо¬лений, перемішаний і политий олією.

—Я доробила салат, — похвалилася Сатомі, розминаючись із ку¬харем перед виходом з намету.

Марко кивнув, подарувавши їй посмішку.

—Ти куди?

—Мити руки. — Японка делікатно уникнула фрази «йду в туалет».

—Ось же умивальник.

—Ну, Марко...

Чоловік ненароком кинув погляд на миску з салатом і спохмурнів. Його наметане око миттєво вихопило жовті вкраплення у загалом од¬норідній блідо-блідо-зеленій масі. Подумки він перебрав усе, що ки¬дав у салат, і усвідомив: нічого жовтого там бути не може.

—От чорт! Я — тугодум! Так би й сказала. — Марко вигнітив з себе посмішку. Цього разу невдало: кухар з нього був кращий, ніж актор. Сатомі відчула, що він її підозрює. — Гаразд, іди.

—Я повернуся.

Рукави її толстовки звисали на плечах, немов здуті повітряні кульки.

СХХХІ

Сатомі повернулася, і рукави знову надимались, наче під ними була ще одна кофта.

Мачігуенга у величезному казані домивали рис перед тим, як по¬ставити його на плиту варитися. Марко обсмажував моркву й цибулю для соусу. На стільниці розмерзалися курячі стегенця.

Роботи для японки не було, але вона все одно крутилась на кухні, і Марко припустив, що дівчина не зробила всього, що хотіла. Кмітли¬вий італієць вирішив дати їй можливість. Кілька разів виходив з кух¬ні, нібито у своїх справах, щоразу лишаючись поблизу намету і підгля¬даючи, то крізь щілину у вході, то через вікно. За п’ятим разом він таки побачив те, що очікував. Не зважаючи на індіанців, які розбира¬лись у приготуванні їжі десь так само, як і в теорії відносності Ей¬нштейна, Сатомі висипала спершу в каструлю, де булькав соус, а зго¬дом і на тацю зі стегенцями жовтувате зілля. Поки вона витягала його з сумки на поясі, Марко ще дозволяв собі сумніватися (раптом це якась мегасмачна спеція), але коли дівчина заходилася витрушувати

зілля з рукавів, чоловік журливо похитав головою. Ой-йо, приправи не носять у рукавах кофти.

«Срати мені й плакати, малята хочуть потруїти нас усіх, — заува-жив Молінарі; трохи поспостерігавши і поміркувавши, він прийняв рішення: — Треба сказати Амаро».

СХХХII

19 серпня 2012 року. 11:54 [UTC-5]

Паїтіті

«Марафет»1 не допомагав.

І Амаро втомився його втягувати. Після затяжки його попускало секунд на тридцять, щонайбільше — на хвилину, а потім біль (три-клятий... сраний... довбаний... грьобаний... і такий БЕЗЖАЛІС¬НО-НЕСТЕРПНИЙ!) повертався.

Ніздрі розпухли й палали. Перуанець більше не розрівнював поро- шоку доріжки, не подрібнював грудки — просто черпав його довгим нігтем на мізинці і закладав у ніс. З лівої ніздрі стікали мутнуваті шмар- клі. Під правою шмарклі змішувались з кров’ю. Кров капала на стіл, змочувала кокаїн, перетворюючи його на бурі кавалки (після такого, по суті, непридатні для вживання), але недоростку все було по цим¬балах. Біль (...бог«, за що мені ЦЕЙ БІЛЬ? II) не відступав.

За останні півгодини він вдихнув чотириста міліграмів порошку2, що для людини зі слабшим серцем мало б закінчитися стрімким про¬валом у кому і смертю. Траплялись моменти (налітав особливо боліс¬ний вал), коли Амаро був не проти померти, але той самий біль, що так мучив бідолашного коротуна, втримував свідомість на плаву.