Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 104

—Боже, невже ти не пам’ятаєш?! Я десять хвилин тому розказу¬вав тобі! Я...

Сатомі починала плакати. А потім знову відключалася.

Сьома здогадувався, що дівчині слід було б дати снодійне (або хо¬ча б заспокійливе), але, складаючи подорожню аптечку, росіянин по¬думати не міг, що виникнуть обставини, за яких доведеться когось при¬сипляти.

О04:10 японка нарешті заснула по-справжньому.

Лео-поринув у сон за годину до того, забившись у куток неподалік того місця, де Ґрем відправив його у нокдаун. Українець заснув про¬сто на долівці, підклавши під голову руку. До самого ранку бачив яскраві сни. Не про те, як живцем здирає шкуру з Ґрема. Левку снив¬ся матово-чорний гелікоптер «Колібрі», що спурхує з посадкового майданчика на північному заході горішньої тераси і на максимальній швидкості мчить до гір, лишаючи громаддя Твердині далеко позаду.

Американець відключився разом із Сатомі, але спочивав тривож¬но, прокидаючись від кожного схлипу чи сонного поруху своєї дівчи¬ни Йому не снилося нічого. Він лише благав, щоразу ледь розтуля¬ючи повіки, подумки благав Господа, щоб Сатомі не прокидалась і не і.нінтувала у нього, що з нею сталося вночі.

Один тільки Сьома не спав, прокручуючи, обсмоктуючи й аналізу¬ючи події буремної ночі. Він сидів, не склепивши очей, обхопивши коліна руками, і чекав світанку. Ймовірно, останнього світанку у своє¬му житті. Він був майже в цьому певен.

Бо з самого початку все пішло не так, як вони планували.

Втеча

СХХIII

Того ранку з гір прийшов холод.

Стовпчик термометра скотився до позначки 12 °С (що є великою рідкістю для сельви) і безпомічно завмер, не маючи сил вишкрябатись вище, зате стрілка барометра повернулась на звичну позицію. Буре¬вій, затихаючи, сповзав у напрямку Болівії.

Вітер змінився. Хмари відтиснулись від землі, лишаючись щільни¬ми й покошланими. Нижній їх шар, що був нерівним і зібганим, часом розповзався, оголяючи верхні — ще більш важкі й грубі. Блідо-сірі, попелясті, подекуди суцільно чорні щупальці переплітались між со¬бою і стрімко неслись на південний схід. У сонячних променів не було жодного шансу пробитись крізь таку запону.

Повсюди на горішній терасі стояла вода.

СХХІV

13 серпня 2012 року. 08:19 [UТС-5]

Паїтіті

Левко насилу розплющив очі. Хотілося спати, але голова стугоніла, наче перегрітий трансформатор; протяжне гуготіння не давало роз¬слабитись і знову поринути в сон. Хлопець ворухнувся (стугін порив¬часто посилився) і жахнувся тому, якою важезною здалася макітра. Складалось враження, наче Боженька замінив його довбешку чавун¬ною бовванкою, такою важкою, що, варто тільки спробувати підвес¬тися, і вона розтовче хребет. Все тіло ламало від болю.

Лео піднявся на лікоть і здивувався, чому він не на матраці. Кинув¬ши погляд уперед, розрізнив Грема й Сатомі, що сплелись у обіймах, і все пригадав. Не стримався, з шипінням випустивши повітря крізь зуби. Потому спробував встати, обіперся долонею об підлогу, але тут- таки, стримуючи стогін, повалився на бік. Долоню обпекло вогнем, наче він торкнувся неізольованої стінки парового котла. Шкіра була обдерта до м’яса.

Українець полежав ще трохи, а тоді ривком, допомагаючи собі і нльними сторонами долонь, сів. По-перше, він відчував дикий голод, а по-друге, не мав ані найменшого бажання лишатисьу «норі», чека¬ючи, поки прокинуться Грем із Сатомі.

Семена не було.

Перед тим як підніматись на терасу, Левко затримався. Насамперед переконався, що бругмансія на місці. Біла торбинка, дбайливо обмота- м,і футболками і сорочками, лежала там, де її вчора покинули. По тому, прикусивши від болю губу, стягнув брудні футболку й шорти і вдягнув¬ся в чисте. Насамкінець відчистив кеди від засохлого бруду й трави.

Оглянувши себе, хлопець лишився задоволеним і, потроху розро-бляючи задерев’янілі м’язи, почовгав нагору.

Вибравшись на терасу, Левко зіщулився від холоду. Тіло вкрилося гусячою шкіркою. Після перманентної спеки й задухи, +12 °С відчу-вались як +2 °С. Проте за кофтою не пішов — холод освіжав, приму-шуючи кров швидше струменіти по залежалих венах.

На великій піраміді, правіше лінії сходів, чорнів слід від удару блис-кавки. Внизу на стежці стовбичили двоє ґевалів; схоже, про щось спе-речалися. Ковзнувши поглядом уздовж пірамід, Левко переконався, що «Мі-17» досі не повернувся. Він не знав, добре це чи погано.

Від намету-їдальні апетитно пахло спеціями.

Хлопець закинув голову, з насолодою ковтаючи крижане повітря, і задивився на небо. Хмари неслись з неймовірною швидкістю. Якщо довго дивитися, починало паморочитисьу макітрі...

—Buenos d’as! — Левка вивів із задуми робітник-мачігуенга.

—І тобі доброго ранку, аміґо, — відірвавшись від неба, відповів на вітання Левко.

Розпатланий індіанець зі скромним черевцем був одним із небагатьох мачігуенга, який мав звичку чистити зранку зуби. Хлоп саме повертався, закинувши рушник на плече і сяючи, немов перлами, вичищеними зуба-ми, після гігієнічних процедур до свого барака. Та щойно він зустрівся по¬глядом з Левком, його посмішка зів’яла. Індіанець не просто відсахнув¬ся, він відскочив на цілий метр і щось забубонів своєю мовою.

—Агов, привіт, — помахав рукою українець, витискуючи губами посмішку.

Мачігуенга позадкував, не зводячи з хлопця перелякано викочених очей.

—Та що з тобою?

Індіанець щось зашепотів сам до себе, зірвався з місця і підстрибом побіг до бараків. Біля хідника його перепинили троє одноплеменців,

що курили самокрутки, загорнувшись у яскраві різнобарвні ковдри,і Мачігуенга взявся запекло жестикулювати, час від часу тицяючи то собі на очі, то на Левка. Потому всі четверо витріщились на українця,! Хлопець насупився, знизав плечима і пішов на апетитний запах, я

Марко вже роздавав сніданок. П’ятеро робітників і один з перуанціи із загону Амаро Кіспе наминали їдло — аж за вухами лящало. Лео по* косився на металеві підноси: вівсяна каша, котлета, якийсь салат і ком* сервовані фрукти. Непогано. Нагнувшись, він вступив до намету, взяїі чисту тацю і примостився в кінець черги. У черзі тупцяло півтора десят* і ки (як не більше) чоловіків: вартові, мачігуенга, кілька вчених. До при¬ходу Левка чоловіки жваво балакали, здебільшого обговорюючи нічиє і влучання блискавки, але щойно хлопець ввійшов, розмови стихли. Леи* ко глитнув слину, усвідомлюючи, що всі телющаться на нього.

«Бляха, що не так?» — подумав хлопець. Покосився на одяг. Чис*І тий. Зиркнув на кеди. Брудні, але не брудніші ніж взуття на перуанцях. Мовчанка затягувалась, і Левко втямив, що народ переважно припля* І дається до його обличчя. «Волосся! — несподівано зрозумів він. — Ма* ] буть, на ньому лишився бруд або... — ось тут він похолов, — пелюст*! ки бруґмансії». Він запустив праву руку в чуприну і двічі підряд провій пальцями від лоба до потилиці. Волосся було жирним і кучматим, але без бруду, і найголовніше — не було ніяких пелюсток, листків чи гіло- ] чок. Певно, це через синець від удару, припустив Левко.

—Спіткнувся і впав у темряві, — сказав він, торкнувшися двома пальцями припухлої вилиці. — Нічого серйозного.

Йому ніхто не відповів.

Коли Левко підійшов за своєю порцією, кухар Молінарі затримав черпак з кашею.

—З тобою все гаразд? — спитав італієць.

—Все чудово, — промовив Левко.

—Ти захворів?

—Зі мною все нормально, — твердо повторив хлопець.

Марко глянув униз, помітивши обдерті до м’яса долоні. Українець

хребтом відчув це. Наступної миті вони схрестили погляди, і Левко збагнув, що кухарю дуже не сподобалося те, що він побачив.

СХХV

Присвічуючи електричним ліхтарем. Сьома стояв посеред Чорної кім-нати. Власне, то була не кімната, а величезна зала, найбільша з баче¬них ним у Твердині.

Хлопець викрутив на максимум регулятор на лампи але світла все одно не вистачало: стеля ховалась у темряві, як І далека від входу стіна. Чорна кімната однозначно знаходилась під зем-лею, оскільки громаддя Паїтіті, хоча й здавалось великим, просто не Могло вмістити в себе такий об’єм.