Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер - Страница 33

Отож, він біг і намагався забутися у своєму нестримному русі. Він щосили розмахував руками й дослухався до кожного свого кроку, хапаючись за будь-яке інше відчуття, аби позбутися своїх нічних жахіть.

Обганяючи Вершника, по небу, ніби прудкі океанські риби, промчала зграя шпаків. У Паланкарській долині дуже часто бувало так, що шпаки поверталися з теплих країв такими гігантськими зграями, які, ніби хмара, затуляли сонце й обертали погожий день на ніч. І хоча зграйка, яку помітив Ерагон, була зовсім невеличкою, вона все одно нагадала йому довгі вечори вдома, коли він сидів на ґанку й пив із Герроу та Рораном запашний м'ятний чай, споглядаючи, як над його головою розсікає небесний простір безліч птахів. Поринувши у спогади, він зупинився й сів на камінь, щоб перешнурувати свої черевики.

Погода змінилася. Стало прохолодно, й сірі плями на заході говорили про те, що невдовзі може початись гроза. Рослинність у цій місцині була соковита — навколо росли мох, очерети й густі зарості зеленої трави. За кілька миль від Вершника височіли п'ять пагорбів, на одному з яких розкинувся старий гай із велетенських дубів. Крізь їхні віковічні крони Ерагон помітив стіни давно покинутої, напівзруйнованої будівлі, яку звела якась із рас Алагезії.

Юнак зацікавлено гмукнув і вирішив влаштуватись на сніданок посеред тих загадкових руїн, адже там, напевно, водилось багато дичини, до того ж, дослідивши рештки будівлі, він зможе дізнатися, де саме зараз перебуває.

Для того, щоб добігти до підніжжя першого пагорба, Вершникові знадобилась година. Там він знайшов стару розбиту дорогу, подекуди вимощену квадратним камінням. Уже звідси було видно, що споруда не нагадувала будівлі жодної зі знайомих йому рас — людей, ельфів чи гномів.

Гігантські дуби милостиво прийняли мандрівника в обійми свого затінку й захистили його від сонця. Земля під його ногами нарешті стала рівною, й Ерагон вийшов на велику галявину, де височіла напівзруйнована вежа. Її нижня частина була широка та ребриста, ніби стовбур дерева. Далі споруда вужчала й здіймалась у небо на тридцять футів, завершуючись гострою рваною лінією. Горішня частина вежі лежала на землі, розсипавшись на безліч шматків.

Юнак був у захваті, оскільки йому здалося, що він знайшов ельфійський аванпост, споруджений задовго до занепаду Вершників. Жодна інша раса не могла та й не зуміла б звести такої споруди.

На мить відволікшись від споглядання вежі, Ерагон помітив на іншому боці галявини город, на якому обробляв грядку гороху самотній згорблений чоловік. Його обличчя приховувала тінь, а сіра довжелезна борода звисала до самісіньких колін, ніби пучок нечесаної вовни. Не підводячи голови, незнайомець промовив:

— То що, допоможеш мені з цим горохом чи ні? Ця їжа для тебе, якщо вона, звісна річ, тобі потрібна.

Ерагон на мить розгубився, не знаючи, що його робити, але потім подумав: «І чому я маю боятись цього старого пустельника?»

Ступивши на город, він сказав:

— Я Берган… Берган, син Герроу.

— Тенга, син Інгвара, — мовив чоловік у відповідь.

Коли юнак поклав свою саморобну торбу на землю, у ній брязнули його обладунки. Кілька годин вони мовчки працювали разом із Тенгою. І хоч Ерагон чудово розумів, що йому не можна тут дуже довго залишатись, ця проста робота дуже припала йому до душі, оскільки відволікала від сумних і страшних думок. Обробляючи горох, Вершник об'єднався зі свідомістю багатьох живих істот, які були на галявині, й ця ідилія розливалась по його тілу приємним теплом.

Коли вони очистили грядку гороху від портулаку й кульбаб, Ерагон попрямував за Тенгою до вузьких дверей у вежі. Зайшовши досередини, вони опинились у просторій кімнаті, що слугувала кухнею та їдальнею. Посеред кімнати здіймалися гвинтові сходи, що вели на другий поверх. Скрізь, навіть на підлозі, лежало безліч книжок, сувоїв і пергаментів.

Тенга махнув рукою вбік вогнища, і невеличка купка сухого гілля миттю спалахнула. Побачивши це, Ерагон увесь напружився й приготувався боротись із Тенгою як магією, так і зброєю, якщо в тому буде потреба.

Проте стариган, здається, не звернув на його збентеження жодної уваги й став метушитись по кухні, збираючи кухлі, тарілки, ножі та різні недоїдки, аби приготувати з них сніданок. Порпаючись на кухні, він увесь час щось белькотів собі під носа.

Схвильований Ерагон усівся на порожнього стільця, що стояв найближче до нього. «Він не скористався прадавньою мовою, — подумав юнак. — І навіть якби він вимовив закляття подумки, то ризикував би померти. Але навіщо йому так ризикувати, для того щоб запалити вогонь і приготувати сніданок?»

Оромис повсякчас утовкмачував Ерагону, що слова — це засіб, за допомогою якого можна було контролювати магію. Створення заклять без слів, поєднуючи магічну дію з думками, було дуже небезпечним. Воно годне було дати зовсім інший результат, оскільки до думок могли долучитися емоції, чий вплив міг бути просто непередбачуваний.

Юнак уважно оглянув кімнату, сподіваючись побачити те, що допомогло б йому зрозуміти, ким насправді був її господар. Неподалік від себе він помітив пергамент із рядками прадавньої мови. Придивившись уважніше, Ерагон зрозумів, що це перелік справжніх імен, дуже схожий на ті, з якими він познайомився в Елесмері. Кожен чарівник ладен був віддати все на світі, щоб отримати їх, оскільки завдяки цьому можна було вивчити безліч нових заклять і додавати до своїх власних ті магічні слова, які винайшли інші чарівники. Проте дістати таку збірку коштувало неабияких зусиль, адже їх було дуже мало, а ті чарівники, що все ж таки володіли ними, нізащо б не розлучились із ними з власної волі. Ясна річ, Ерагон дуже здивувався, зрозумівши, що Тенга був власником однієї з таких збірок. І, схоже, стариган не так уже нею й дорожив, оскільки вона лежала серед купи інших пергаментів, що стосувалися безлічі наук, починаючи з історії й закінчуючи математикою, астрономією та ботанікою.

За мить Тенга поставив перед юнаком кухоль елю й тарілку з хлібом, сиром та шматком холодного м'ясного пирога.

— Щиро дякую, — мовив Ерагон, підсуваючи до себе їжу.

Але Тенга не звернув на нього жодної уваги й усівся біля вогнища, схрестивши ноги. Снідаючи, він весь час продовжував щось бурмотіти собі в бороду.

Ерагон з'їв геть усе, що було на тарілці, й жадібно, майже залпом, осушив кухоль смачнющого елю. Тенга тим часом уже майже закінчив снідати, тож Ерагон не стримався й спитав:

— Цю вежу збудували ельфи?

Тенга здивовано оглянув Ерагона з голови до ніг, ніби не сподівався, що той може щось на цьому розумітися.

— Так, Едур Ітіндра збудували хитрі ельфи.

— А що ти тут робиш? Ти зовсім сам чи…

— Я шукаю відповідь! — несподівано сказав Тенга, урвавши юнака. — Ключ до закритих дверей, секрет дерев і рослин. Вогонь, тепло, блискавка… Багато хто не знає навіть самого питання й живе в темряві. Дехто знає питання, але боїться почути відповідь на нього. Та що там казати, протягом багатьох тисячоліть ми жили, як… дикуни! Але я поставлю на цьому крапку й виведу людей до світла, і всі дякуватимуть мені за мою добру справу.

— А що саме ти шукаєш?

Обличчя Тенги враз спохмурніло, і він сказав:

— То ти теж не знаєш питання? Я гадав, що ти розумніший. Мабуть, я помилився. Зрештою, схоже, ти все ж таки знаєш, що таке пошуки, адже й сам шукаєш… Шукаєш іншу відповідь, але все одно шукаєш. І в твоєму серці палає такий самий вогонь, як і в моєму. Хто ще, як не самотній мандрівник, може збагнути те, від чого ми маємо відректись, щоб знайти відповідь?

— Відповідь на що?

— На питання, яке ми обрали.

«Та він справжній безумець», — подумав Ерагон і роззирнувся навкруги, шукаючи щось таке, чим можна було б відволікти Тенгу від його маячні. Урешті-решт погляд юнака зупинився на кількох маленьких дерев'яних статуетках у формі краплі, що вишикувались на підвіконні.

— Дуже красиві, — мовив він, тицьнувши на статуетки пальцем. — А хто їх зробив?

— Це зробила вона… перш ніж пішла. Вона завжди робила якісь штуки… — Тенга випростався й приклав кінчик вказівного пальця лівої руки до першої зі статуеток. — Ось хвостата білка, що може хитатися. Вона така розумна й прудка, що часом мені здається, ніби вона з мене глузує. — Його палець торкнувся наступної статуетки. — А ось дикий вепр, чиї ікла можуть легко розпанахати… А ось ворон із…