Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер - Страница 174

Зосередженість Вершника похитнулася, і Варауг тут-таки спробував проникнути в його свідомість, полонити його… паралізувати… придушити його думки так, щоб Ерагон не зміг зробити нічого більше, як просто дивитися на Тінь із тупою безсилою люттю. Якесь украй неприємне поколювання пробігло по руках і ногах Вершника, коли ворожі духи струменіли крізь його тіло, не обминувши жодного нерва.

— О, твоє кільце сповнене світла! — вигукнув Варауг, і його очі розширились від задоволення. — Гарне світло! Воно живитиме нас дуже довго!..

Мабуть, він хотів сказати щось іще, та раптом заревів від люті — Арії вдалося схопити зап'ясток Тіні й крутонути його з такою силою, що він аж хруснув. Ельфійка вислизнула з обіймів Варауга ще до того, як він зміг зцілити себе. Якусь мить вона сиділа на підлозі, судомно хапаючи ротом повітря. Варауг хотів ударити її ногою, та ельфійка блискавично відскочила від нього й спробувала схопити свій меч.

Тим часом Ерагон увесь тремтів від напруги. Він пробував прогнати гнітючу свідомість Тіні.

Рука Арії нарешті-таки намацала руків'я меча. І тоді Тінь із криком кинулась на неї. Сплівшись у клубок, вони покотилися по підлозі. Але меч був у Арії. За мить ельфійка вдарила Варауга по голові руків'ям. Той обм'як, і Арія відскочила назад, спритно звівшись на ноги.

Якраз у цей час Ерагон таки звільнився від Варауга. Не думаючи про власну безпеку, Вершник пішов у наступ на свідомість Тіні. Тепер йому залежало тільки на тому, щоб затримати Тінь бодай на якийсь час.

Варауг звівся на коліно, та раптом похитнувсь — це Ерагон подвоїв свої зусилля.

— Убий його! — крикнув Вершник.

Арія зробила блискавичний випад. Її темне волосся майнуло в повітрі… Меч пройняв серце Тіні…

Варауг якось дивно відкрив рота… А потім він завив… Він вив так пронизливо, з таким відчаєм, що пластини скла в ліхтарі дрібно затремтіли… Тінь потягнулась до Арії, непевною ходою ступила до неї кілька кроків і завмерла. Її шкіра ще більше поблякла. Вона стала геть прозора, показавши десятки осяйних духів, ув'язнених усередині тіла. Ці духи пульсували, збільшувались, збільшувались, аж доки шкіра Варауга не луснула вздовж м'язів. Останнім потужним сплеском світла духи розірвали Тінь на шматки й миттю зникли, пройшовши крізь стіни так, наче камінь нічого для них не важив.

Серце Ерагона нарешті перестало калатати. Вершник ледь стояв на ногах, ніби який старезний дід. Він сяк-так дочвалав до Арії. Ельфійці теж було важко. Вона зіперлась на стілець, усе ще тримаючись рукою за горло. За якусь мить Арія закашлялась, сплюнувши на підлогу кров. Здавалось, вона не може вимовити жодного слова. Тоді Ерагон поклав їй руку на плече й мовив: «Вайзе хейл». Коли його енергія потекла до Арії, ноги Вершника підігнулися, і він мусив схопитися за стілець, щоб не впасти.

— Тобі краще? — тихо спитав юнак.

— Краще, — прошепотіла Арія й посміхнулась. Потім вона звела руку в той бік, де нещодавно був Варауг. — Ми таки вбили його… Ми вбили його, а самі живі, — її голос звучав здивовано: — Убити Тінь і вижити… таке мало кому вдавалось…

— Це тому, що вони билися поодинці, а ми — разом.

— Хіба?

— Так, ти добре допомогла мені у Фартхен Дурі, а я тобі тут.

— Можливо.

— Тепер я маю право називати тебе Убивцею Тіні.

— Нас обох…

Їхню розмову обірвав протяжний жалібний крик Сапфіри. Вона все ще стояла на колінах, а її кігті вп'ялись у кам'яну підлогу. «Він пішов! — сказала вона. — Пішов! Пішов назавжди!..»

— Сапфіро, що сталося? — скрикнула Арія.

Дракон мовчав. Тоді Арія запитально глянула на Ерагона.

Ерагон насилу вимовив ті слова, які нізащо не хотів вимовляти:

— Оромис і Глаедр загинули… Галбаторікс убив їх…

Арія похитнулась, немов її хто вдарив.

— Ах… — вона схопилась за спинку стільця так сильно, що кісточки її на руках побіліли. Сльози забриніли в її розкосих очах, покотились на щоки… — Ерагоне… — вона схилилась Вершникові на плече, а той мимовільним рухом ухопив ельфійку в обійми. Його очі теж стали вологі. Вершник стис зуби, щоб опанувати себе, бо вже готовий був невтішно плакати, мов дитина.

Так вони й стояли, втішаючи одне одного.

— Як це сталося? — ледь чутно спитала Арія.

— В Оромиса стався приступ, і поки він був безпорадний, Галбаторікс змусив Мертага… — голос Вершника здригнувся: — Я… я розкажу все тобі й Насуаді… Вона мусить знати… але я не хочу розповідати про це двічі…

Арія кивнула:

— Тоді ходімо.

СХІД СОНЦЯ

Ерагон і Арія, супроводжуючи леді Лорану, спускалися східцями вниз. Та не встигли вони ступити й кількох кроків, як побачили, що назустріч їм мчить Блодхгарм зі своїми ельфами.

— Убивце Тіні! Аріє! — скрикнула ельфійка із довгим чорним волоссям. — Ви поранені? Ми чули, як плакала Сапфіра, і подумали, що хтось із вас уже загинув.

Ерагон глянув на Арію. Його клятва, принесена королеві Ісланзаді, не дозволяла йому говорити про Оромиса чи Глаедра в присутності когось стороннього, наприклад леді Лорани. Такий дозвіл могла дати хіба що сама королева або Арія, або хтось інший, хто після Ісланзаді обійняв би трон Елесмери.

— Я звільняю тебе від клятви, Ерагоне, — сказала тоді Арія. — Звільняю вас обох. Говоріть…

Вершник трохи помовчав, а потім сумно мовив:

— Ні, ми не поранені… А от Оромис і Глаедр тільки-но загинули в битві над Джилідом…

Ельфи в один голос скрикнули. Вони хотіли знати, як це сталося, але Арія владно звела руку.

— Потім, — сказала вона. — Це не той час і не те місце, щоб говорити про наші справи. Довкола чужі солдати, і ми не знаємо, хто може нас підслухати. Сховайте свій сум у серця. А коли ми будемо в безпеці, — ельфійка помовчала й глянула на Ерагона, — я сама розкажу вам про всі обставини їхньої смерті.

— Нен оно веохната, Аріє Дротнінг, — пробурмотіли у відповідь ельфи.

— Ти чув мій поклик? — спитав Ерагон Блодхгарма.

— Чув, — сказав ельф, — і ми прийшли так швидко, як тільки змогли. На жаль, нам треба було пробивати собі дорогу.

Ерагон притис руку до грудей. Це був жест пошани в ельфів:

— Пробач, що я залишив тебе, Блодхгарме-ельдо. Запал битви забрав мій розум. Я був надто самовпевнений. І ми ледь не загинули через це.

— Тобі не треба вибачатись, Убивце Тіні. Ми також зробили сьогодні помилку. Та обіцяю: більше ми її не повторимо. Відтепер ми будемо на рівних битися поруч з тобою й варденами.

Усі разом, вони спустилися східцями у двір. Вардени вже вбили чи взяли в полон більшу частину гарнізону фортеці, і тільки дрібка вояків усе ще чинила опір. Та коли вони побачили, що леді Лорана йде під вартою варденів, то теж здалися. Сапфіра вже чекала на свого Вершника у дворі.

Ерагон із Сапфірою, Арією та леді Лораною недовго були самі. Уже за кілька хвилин до них підійшов Джормандер. Коротко розповівши йому про те, що сталося всередині вежі, друзі передали леді Лорану під його нагляд.

Джормандер уклонився.

— До ваших послуг, леді, — сказав він королеві, — ми будемо ставитись до вас із належною повагою та шаною, дарма, що зовсім недавно ми були ворогами.

— Дякую вам, — відповіла леді Лорана. — Мені дуже приємно чути це. Але зараз моя головна турбота — безпека моїх підданих. Чи не могла б я поговорити про це з вашим ватажком Насуадою?

— Гадаю, вона так само хоче поговорити з вами.

Перед тим як піти, леді Лорана на мить повернулась.

— Я надзвичайно вдячна тобі, ельфійко, і тобі, Вершнику дракона, — сказала вона, — за те, що ви вбили чудовисько, яке могло принести до Фейнстера сум і руїну. Доля розвела нас у різні боки, але це не означає, що я не захоплююсь вашою мужністю та вправністю. Може, ми більше ніколи не побачимось, тож я бажаю вам обом тільки щастя й добра.

— Нехай зірки сяють над вами, — відповіла Арія.

Час було рушати. Ерагон, Сапфіра та Арія в супроводі Блодхгарма та його ельфів пішли сірими вулицями Фейнстера в пошуках Насуади. За якийсь час вони й справді зустріли її. Насуада повільно їхала верхи на жеребці, уважно придивляючись, чи не дуже зруйноване місто.