Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер - Страница 169

Ерагон міцніше стиснув Брізінгр:

— Чого тобі?

— Нам потрібна твоя допомога, Убивце Тіні! І твоя теж, Сапфіро!..

Не зволікаючи ані миті, Вершник та його дракон рушили за воїном через Фейнстер. За якийсь час вони вже прибули до великого кам'яного будинку. Перед ним сиділо кілька десятків варденів, скоцюрбившись за низькою стіною. Було видно, що вони відчули неабияке полегшення, коли побачили Ерагона й Сапфіру.

— Тримайтесь подалі від будинку! — крикнув один із варденів. — Там повно солдатів, і їхні луки націлені на нас.

Ерагон і Сапфіра зупинились. Тим часом воїн, який їх привів, сказав:

— Ми не можемо викурити їх звідти. Двері та вікна заблоковані, і нам несила пробити собі дорогу під градом стріл.

Ерагон подивився на Сапфіру: «Я піду…»

«Чекай, — відповіла вона, — я сама цим займусь». Не сказавши більше ні слова, Сапфіра підстрибнула в повітря й розпростерла крила.

Коли дракон приземлився на дах, будинок здригнувся так, що з нього повилітали вікна. Вершник та інші воїни з жахом дивились на те, як Сапфіра вп'ялася кінчиками кігтів у кам'яні виступи, рикнула від натуги й розірвала споруду. Переляканих солдатів, що зачаїлись усередині, вона вбивала так, як тер'єр убиває нікчемних щурів.

За кілька хвилин Сапфіра вже повернулась до Ерагона. Вардени, до смерті перелякані її люттю, намагались триматися від неї якомога далі. Але драконові було байдуже. Він спокійно вмостися біля Вершника й почав вилизувати лапи, зминаючи кров зі своєї луски.

«Знаєш, я дуже радий, що ми не вороги. Я тобі вже казав про це?» — трохи помовчавши, спитав Ерагон.

«Ні, але це дуже мило з твого боку».

Солдати боронили своє місто так завзято, що Ерагон не міг надивуватись. Вони відступали тільки тоді, коли іншого виходу вже не було.

Та навіть відступаючи, оборонці пробували хоч якось затримати просування варденів. Через цей відчайдушний опір вардени так і не дісталися до західної частини міста, де стояв замок. Тим часом настав світанок і перші слабенькі промені світла вже почали потроху розливатись у небі.

Той замок був непересічною спорудою — високий, квадратний, обрамлений численними маленькими вежами різної висоти. А його дах був зроблений зі сланцю, тож нападники не мали змоги підпалити його. Перед замком був чималий двір, де стояло декілька низьких допоміжних споруд і чотири катапульти. Усе це було обнесене грубою зовнішньою стіною, над якою здіймалися невисокі вежі. Сотні солдатів стояли на стінах. Не менше було їх і у дворі. До цього двору по землі можна було пройти тільки крізь широку арку в зовнішній стіні, перекриту масивною залізною решіткою й товстими дубовими дверима.

Декілька тисяч варденів стояли притиснуті до стіни. Вони мали намір пробити ворота за допомогою тарана, який уже встигли принести від головної брами міста, або ж перелізти через стіни за допомогою так званих кішок, а також драбин, хоч оборонці весь час відштовхували їх від стін. Стріли з шипінням сотнями проносились над стінами туди й сюди. Переваги не було на жодному боці.

«Брама!» — сказав Ерагон, показуючи рукою.

Сапфіра миттю кинулась униз й обдала стіну над решіткою потужним струменем вогню, а потім сіла на вершину стіни, обережно струснувши із себе Ерагона.

«Іди, — сказала Сапфіра, — а я займуся катапультами, поки вони не почали жбурляти каміння у варденів».

«Будь обережна».

«Це вони хай бережуться!» Сапфіра грізно загарчала на воїнів зі списами, які з'юрмилися довкола катапульт… Добра половина з них тут-таки в паніці повернулася й почала тікати.

Стіна була надто висока для Ерагона, щоб просто так зістрибнути з неї на вулицю. Тоді Сапфіра опустила хвоста вниз, звісивши його між зубцями стіни. Ерагон не став марнувати часу. Він швиденько вклав Брізінгр у піхви й почав злазити вниз, стаючи на шипи дракона, немов на щаблі драбини. Незабаром Вершник уже дістався кінчика хвоста. Тоді він відпустив його й стрибнув униз. До землі залишалося футів двадцять. Щоб трохи зменшити силу удару, Ерагон перекинувся в повітрі й за якусь мить уже приземлився серед юрби варденів.

— Вітаю тебе, Убивце Тіні, — сказав Блодхгарм, виринаючи з натовпу разом з іншими одинадцятьма ельфами.

— І я тебе вітаю, — Ерагон знову оголив Брізінгр: — А чому це ви ще й досі не відкрили ворота для варденів?

— Ці кляті ворота, Убивце Тіні, захищені багатьма закляттями. Знадобиться чимало сил, щоб зламати їх. Ми з товаришами тут для того, щоб захистити тебе й Сапфіру. Але ми не зможемо виконати наш обов'язок, якщо будемо витрачати сили на інші завдання.

Ці слова неабияк роздратували Ерагона.

— А що, Блодхгарме, — не надто ввічливим тоном сказав він, — хіба буде краще, якщо ми із Сапфірою самі це зробимо? Ти гадаєш, що тоді наше життя буде в повній безпеці?

Якусь мить ельф мовчки дивився на Ерагона своїми жовтими непроникними очима, та нарешті злегка схилив голову:

— Гаразд, Убивце Тіні, ми відкриємо ворота.

— Ні, ні, не треба, — відповів на те Ерагон. — Ліпше чекайте тут.

Доклавши чималих зусиль, він пробився крізь густу юрбу до перших рядів варденів і підійшов до опущеної решітки.

— Відійдіть! — щосили крикнув Вершник воякам, які стояли поруч. Варденів не треба було довго вмовляти. Вони хутенько розступились, утворивши відкриту місцину футів із двадцять завширшки. Спис, запущений із балісти, відскочив від охоронних заклять Вершника й покотився вниз по боковій вулиці. Тим часом Сапфіра заревіла десь усередині двору. Уже за мить вардени почули, як у дворі зчинився справжній шарварок: тріщало дерево, лопались напнуті мотузки… Тоді Ерагон, ухопивши меч обома руками, підняв його над головою.

— Брізінгр! — вигукнув Вершник.

Лезо меча спалахнуло блакитним вогнем — воїни позаду Ерагона зойкнули від подиву. Вершник ступив уперед і вдарив по одному з прутів решітки. Сліпучий спалах освітив стіну й прилеглі будівлі, коли меч розітнув товстий шмат металу. А крім того, Ерагон не міг не помітити, що Брізінгр ушкодив закляття, які захищали решітку. Він задоволено посміхнувся. Закляття проти дії магії, якими Рунон наснажила Брізінгр, були й справді неперевершені.

Швидкими й упевненими ударами Ерагон швидко прорубав у решітці чималу діру й трохи відійшов назад, чекаючи, доки шмат решітки з гучним брязкотом не випав на бруківку. Тоді він пройшов крізь решітку й наблизився до дубових дверей, розташованих трохи далі в стіні. Вершник спрямував Брізінгр у крихітну щілинку між стулками дверей, із силою наліг на меч і штовхнув лезо досередини. Вогонь, який сяяв навколо леза, став іще сильніший, проходячи крізь товстелезне дерево так само легко, як звичайний ніж проходить крізь свіжий хліб. Дим хмарою огорнув і сам меч, і Вершника, в якого запекло в горлі, а з очей покотились сльози.

Повільно провівши мечем угору, Ерагон пропалив широкий дерев'яний засув, який гримав стулки зсередини. І тільки-но Вершник відчув, що лезо Брізінгра не знаходить опору, він вийняв меч назад і загасив вогонь. А тоді вхопився за палаючий край дверей і потужним ривком потягнув їх на себе. Одна стулка дверей почала поволі відкриватися, а друга відкрилась ніби сама по собі, хоча за мить Ерагон побачив, що то Сапфіра підштовхнула її зсередини. Дракон сидів праворуч від входу й дивився на свого Вершника сяючими сапфіровими очима. Позад нього лежали чотири зруйновані катапульти.

Поки вардени юрбою вривалися у двір, наповнюючи вранішнє повітря гучними бойовими криками, Ерагон повільно підійшов до Сапфіри. Він був до краю знесилений, а тому поклав руку на пояс Белотха Мудрого й узяв трохи енергії з дванадцяти діамантів. Юнак запропонував зробити так само й Сапфірі, яка теж важко дихала, але вона відмовилась.

«Бережи для себе, — сказав дракон. — Там її не так уже й багато. А крім того, одне-єдине, що мені зараз насправді потрібне, так це харчі й ціла ніч сну».

Ерагон прихилився до Сапфіри — його очі мимохіть заплющувались. «Скоро… — сказав він, — скоро все це закінчиться».