Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер - Страница 16

Урешті-решт, Ерагон відпустив Катріну.

— Я завершив, — мовив він.

— Ти щось знайшов? — прошепотіла дівчина, обхопивши свої плечі руками, і її чоло вкрилось зморшками від напруги. На якусь мить у камері запала мовчанка.

— Нічого, крім твоїх власних думок. Ти вільна від будь-яких заклять.

— Авжеж вільна, — вигукнув Роран і обняв її.

За мить вони всі разом вийшли з камери. Махнувши рукою вбік чарівного ліхтарика, Ерагон сказав: «Брізінгр, шієт таутр», і той опустився з-під стелі. Тепер він став розмірено погойдуватись над його головою, ніби листочок на хвилях озера.

Тоді друзі поквапилися назад крізь мереживо тунелів, щоб якнайшвидше потрапити до печери, з якої все почалося. Проходячи повз слизький камінь, Ерагон уважно роззирався навсібіч і водночас промовляв закляття, аби захистити Катріну, якщо на них несподівано нападе другий разак.

З-за його спини долинали уривки розмови двох закоханих: «Я кохаю тебе… Хорст та решта в безпеці… Завжди… Тебе… Так… Так… Так…». Їм було так добре вдвох, що в Ерагоновому серці озвався тупий біль самотності.

Коли друзі були приблизно за десять ярдів від основної печери й уже могли розрізняти шлях у блідому світлі, Ерагон загасив магічний ліхтарик, але, пройшовши кілька футів, несподівано наштовхнувся на Катріну. Та притислась до стіни тунелю й затулила обличчя руками.

— Я не можу. Дуже яскраве світло, моїм очам боляче.

Роран швидко став перед нею, затуливши собою світло.

— Коли ти востаннє була на поверхні?

— Я не знаю, — збентежилась Катріна. — Я не знаю! Відтоді, як вони притягли мене сюди, я жодного разу не бачила сонячного світла. Роране, я сліпну? — вона шморгнула носиком і розплакалась.

Така поведінка Катріни неабияк здивувала Ерагона. Він пам'ятав її дуже сильною й витривалою дівчиною. Але ж вона багато тижнів просиділа в темряві, і їй щохвилини загрожувала небезпека. «Я б теж був сам не свій, якби опинився на її місці», — подумав Ерагон.

— Заспокойся, з тобою все гаразд. Просто тобі слід знову призвичаїтись до сонця, — мовив Роран, гладячи її по волоссю. — Не хвилюйся, усе буде добре… Тепер ти в безпеці, Катріно. У безпеці. Чуєш мене?

— Чую.

Ерагонові страшенно не хотілося псувати сорочку, яку йому подарували ельфи, але він усе ж таки відірвав від неї шматок і дав його Катріні:

— Зав'яжи ним очі. І не бійся, крізь нього ти досить добре бачитимеш, аби не впасти.

Катріна чемно подякувала й зробила так, як він сказав.

За мить трійко друзів опинилися в освітленій сонцем печері. Залита кров'ю, вона смерділа ще дужче, ніж раніше. А крім того, до загального смороду додавався ще й сморід мертвого летрблака. На виході одного з бічних тунелів на друзів чекала Сапфіра. Побачивши її, Катріна зойкнула й учепилась у Рорана.

Ерагон глянув на дівчину:

— Катріно, дозволь тебе познайомити із Сапфірою. Я її Вершник. До речі, вона все розуміє, тож можеш із нею поговорити.

— Це велика честь для мене, о драконе, — насилу спромоглася вимовити Катріна й навіть зігнула коліна, намагаючись зробити реверанс.

Сапфіра й собі схилила голову, а потім розвернулась до Ерагона. «Я оглянула гніздо летрблаків, — мовила вона, — але все, що я там знайшла, це тільки кісточки, кісточки й іще раз кісточки, разом із тими, що пахнуть свіжим м'ясом. Напевно, вночі разаки з'їли тих бідолашних рабів».

«Я дуже хотів їх урятувати».

«Знаю, але в цій війні ми не можемо захистити геть усіх».

Трохи поміркувавши, Ерагон махнув убік Сапфіри:

— Швидше залазьте на неї. А я приєднаюсь до вас за мить.

Катріна страшенно розгубилася й ошелешено глянула на Рорана, який тут-таки поспішив її заспокоїти:

— Усе гаразд, ми прилетіли сюди на Сапфірі.

Закохана пара обійшла мертвого летрблака й наблизилась до Сапфіри, яка лягла на живіт, щоб їм було зручніше на неї залазити. Склавши руки й зробивши приступку, Роран підняв Катріну, і вона перелізла через ліву лапу Сапфіри. Потім дівчина дісталась до стремена й, використовуючи його як драбину, вилізла й умостилась Сапфірі на спині. З легкістю гірського козла Роран швидко перестрибнув з одного виступу на інший і вже за мить опинився біля своєї коханої.

Перетнувши печеру слідом за ними, Ерагон пильно оглянув Сапфіру — усі її подряпини, порізи, синці й колоті рани. Він також проник до її свідомості, аби відчути те, що відчувала вона.

«Заради всіх святих, — сказала Сапфіра, — давай ти зробиш це тоді, коли ми будемо в безпеці. Не хвилюйся, я не помру від втрати крові».

«Ти ж сама знаєш, що це не зовсім так, — сказав їй у відповідь юнак. — У тебе внутрішня кровотеча, і якщо я її не спиню, то ти постраждаєш від ускладнень, які я не зможу вилікувати, а тоді ми ніколи не повернемось до варденів. Не сперечайся, ти все одно не переконаєш мене в тому, що я неправий».

Ерагонові знадобилося всього кілька хвилин, щоб вилікувати Сапфіру, але її рани були доволі глибокі, тож самих заклять було мало. Юнакові довелося використати майже всю силу пояса Белотха Мудрого, а після того ще й енергію Сапфіри. А коли він переходив від більших ран до менших, Сапфіра починала дратуватись і просила його відчепитися від неї. Однак Ерагон уперто ігнорував усі її протести.

Закінчивши лікування, Ерагон виглядав дуже стомленим і, показавши на ті місця, де Сапфіру поранили летрблаки, мовив: «Ти маєш попрохати Арію або ще когось із ельфів, щоб вони перевірили мою роботу. Я зробив усе, що міг, та, можливо, чогось не помітив».

«Я дуже втішена тим, що ти про мене так піклуєшся, але тут не зовсім підходяще місце для того, щоб показувати доброту свого серця. Летімо звідси якнайшвидше!»

«Авжеж. Час вирушати».

І Ерагон, зробивши кілька кроків назад, попрямував до тунелю.

— Мерщій! — крикнув Роран. — Поквапся!

«Ерагоне!» — гукнула Сапфіра.

Ерагон лиш похитав головою:

— Ні. Я залишусь тут.

— Ти… — хотів був крикнути Роран, але його голос заглушило скажене гарчання Сапфіри. Вона чимдуж ударила хвостом об стіну печери й увігнала пазурі в землю з такою силою, що її кістки й довколишнє каміння застогнали, ніби в передсмертній агонії.

— Слухайте! — крикнув Ерагон. — Один із разаків іще й досі на волі. До того ж уявіть собі, скільки всього цікавого може бути в Хелгрінді: документи, зілля, інформація про дії Імперії — ці речі можуть нам допомогти! А крім того, разаки могли заховати там свої яйця. Якщо це й справді так, то я маю знищити їх до того, як Галбаторікс зможе ними скористатися.

Після цього Ерагон звернувся тільки до Сапфіри: «Розумієш, я не можу вбити Слоуна, я не можу дозволити Роранові або Катріні бачити його, я не можу дозволити, щоб він помер з голоду у своїй камері або щоб люди Галбаторікса знову його ув'язнили. Мені дуже шкода, але з ним я маю розібратися сам».

— А як же ти виберешся з Імперії? — спитав Роран.

— Я бігтиму. Адже тепер я швидкий, ніби ельф. Ти ж сам знаєш.

Тим часом кінчик Сапфіриного хвоста несподівано смикнувся, і це було єдине попередження перед тим, як вона стрибнула до Ерагона, випустивши свої довгі кігті. Проте юнак устиг упасти й закотитися до тунелю, перш ніж лапи Сапфіри просвистіли на тому місці, де він стояв.

Дракон спинився перед самісіньким входом до тунелю й розчаровано заревів, оскільки не міг пролізти у вузький прохід. Його тіло затулило майже все світло, а стеля в тунелі затремтіла, коли Сапфіра стала кремсати зубами й лапами каміння, сподіваючись, що зможе розширити вхід. Та все було намарне. Зрозумівши це, Сапфіра ще раз загарчала, й Ерагон, з острахом поглядаючи на її пащеку з велетенськими, завбільшки з руку, зубами, на мить збагнув, як почувається заєць, коли вовк намагається розкопати його нору.

«Гангра!» — крикнув він.

«Ні!» — Сапфіра поклала голову на землю й пронизливо застогнала, а її очі сповнилися жалю.

«Гангра! Я люблю тебе, Сапфіро, але ти маєш піти».

Вона відійшла на кілька ярдів від тунелю й принюхалась до нього, нявкнувши, ніби кішка: «Малий…»