Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер - Страница 157

Ельфи, які зібралися на галявині, мовчки поглядали вслід Вершникові й дракону, і їхні колючі погляди змусили їх пришвидшити кроки. Ніхто з лісових мешканців так і не вимовив жодного слова, а в їхніх очах був такий вираз, ніби вони спостерігали за дикими й небезпечними тваринами, які увірвалися до їхньої домівки.

«Якщо Галбаторікс не вб'є нас першим, — мовила Сапфіра, випустивши крізь ніздрі хмаринку диму, — то, гадаю, ми можемо про це пошкодувати…»

РОЗУМ ПОНАД МЕТАЛ

— Де ви це знайшли? — спитала Рунон, коли Ерагон зайшов до дворика її будинку й поклав шматок руди на землю біля її ніг.

Вершник у кількох словах розповів про Солембума та про дерево Меноа. Вислухавши юнака, Рунон присіла біля руди й погладила її шорстку поверхню. Пальці жінки обережно торкнулись металевих прожилок, розсипаних, мов мереживо, по поверхні каменя.

— Ви або дуже сміливі, або дуже дурні, щоб отак випробовувати дерево Меноа. Воно не належить до тих, з ким можна жартувати…

«А там вистачить металу для меча?» — спитала Сапфіра.

— Звісно. Навіть для кількох мечів, якщо ти маєш належний досвід, — відповіла на те Рунон, зводячись на повен зріст. Жінка-ельфійка глянула на свою кузню, яка була в самісінькому центрі дворика, а потім сплеснула в долоні. Її очі сяяли від захвату й бажання.

— То ти кажеш, що тобі потрібен меч, Убивце Тіні? Ну що ж! Тоді почнімо! Я дам тобі такий меч, якого ще зроду не бачили в Алагезії!

— А як же твоя клятва? — здивовано спитав Ерагон.

— Не думай про неї… Коли вам треба повернутись до варденів?

— Та, правду кажучи, ми повинні були вирушити того ж дня, як прибули.

На обличчі Рунон з'явилась задума:

— Тоді мені доведеться скористатися магією… На те, щоб зробити це своїми руками, треба витратити не один тиждень. Але в такому разі ви з Блискучою Лускою повинні мені допомогти.

Ерагон на знак згоди кивнув головою.

— Сьогодні ми будемо працювати без відпочинку, — продовжила Рунон, — та, обіцяю тобі, Убивце Тіні, уже до завтрашнього ранку ти матимеш свого меча.

Жінка знову присіла, легко, немовби граючись, підняла каменюку із землі й віднесла її на лаву. Тим часом Ерагон зняв сорочку, щоб не зіпсувати її під час роботи. Рунон дала йому замість неї трохи тіснуватий жилет, а також фартух, зроблений із тканини, яка була невразлива для вогню. На самій Рунон було таке саме вбрання.

— А де ж рукавиці? — спитав Ерагон.

— Рукавиці? — посміхнулась жінка. — Ні, Вершнику! Рукавицями користуються тільки незграбні ковалі…

Вона ще раз роззирнулась і попрямувала до низенької, схожої на грот кімнати, яка була розташована всередині стовбура одного з дерев. У кімнаті стояли мішки з вугіллям, а також лежали купи якоїсь білуватої цегли. З допомогою закляття Ерагон та Рунон підняли кілька сотень цеглин і перенесли їх до кузні. Потім вони так само перенесли й мішки з вугіллям, кожен із яких був завбільшки з людину.

Тепер, коли всі ці матеріали опинились на місці, можна було розпочинати побудову плавильні. Це була доволі складна будівля, а оскільки Рунон не хотіла витрачати надто багато магії, то її споруждення тривало доволі довго. Спочатку вони викопали прямокутну яму приблизно п'ять футів завглибшки, потім заповнили її шарами піску, гравію, глини, вугілля та попелу, а потім ще й влаштували кілька каналів, щоб відводити вологу, яка могла знизити температуру плавильного вогню. Коли яму було заповнено врівень із землею, вони заходилися зводити нагорі цегляний лоток. А насамкінець Рунон принесла зі свого будинку пару роздувальних міхів, які вони й прикріпили до отворів унизу лотка.

Тепер можна було зробили перерву, щоб попити й попоїсти трохи хліба та сиру.

Перепочинок тривав недовго. Уже за кілька хвилин Рунон кинула в лоток оберемок не дуже товстих гілляк і прошепотіла якесь слово. Спалахнув вогонь. Коли ж він добре розгорівся, жінка поклала туди кілька дубових полін. Ледь не годину вона чаклувала біля вогню, плекаючи його з такою турботою, з якою садівник плекає свої троянди. Нарешті дерево прогоріло, утворивши рівний шар жару. Рунон була задоволена.

— Пора, — кивнула вона Ерагонові.

За цією командою Вершник узяв шмат руди й обережно опустив його на лоток. Було доволі гаряче, тож Ерагон швиденько відсмикнув руку й відійшов трохи назад. За якийсь час, неначе зграя світлячків, угору здійнявся цілий сніп золотавих іскор. Тепер можна було покласти жар ще й поверх руди.

Коли все було готове, Ерагон струсив пилюку з долонь, узявся за ручки одного з міхів і почав його роздувати. Рунон робила те саме з другого боку плавильні. Потужний потік свіжого повітря робив вогонь усе сильнішим і сильнішим. Полум'я аж танцювало в плавильні, кидаючи мерехтливі сполохи на луску Сапфіри. Дракон присів за кілька ярдів від свого Вершника, і його очі були немов прикуті до самісінького серця вогню.

«Я могла б допомогти вам, — сказала Сапфіра. — Усього якась хвилинка — і руда була б розплавлена».

— Звісно, — відповіла Рунон. — Але якщо розплавити руду надто швидко, тоді метал не поєднається з вугіллям і не стане твердим і досить гнучким для меча. Побережи свій вогонь, драконе. Він нам іще знадобиться.

Тим часом Ерагон був уже мокрий від поту, його оголені руки аж сяяли у світлі вогню, а Рунон усе підкидала й підкидала жар у плавильню.

Ця робота була така монотонна, що Вершник, здається, потроху почав втрачати відчуття часу. Постійне гудіння вогню, одноманітний скрип ручок міхів, свист повітря та ще присутність Сапфіри були єдиними речами, які він зараз помічав. Тому він аж здригнувся, коли Рунон сказала:

— Ну що ж, здається, цього буде досить. Облиш свої міхи.

Ерагон витер чоло. Тепер можна було кинути жар із плавильні в наповнене водою барило — повітря сповнилось шипінням і їдким запахом.

Нарешті вони побачили на дні лотка осяйну калюжку розтопленого білого металу. Вона була чиста-чиста — ані шлаку, ані якихось домішок. Рунон обережно накрила метал дюймовим шаром білого попелу, а потім поставила свою лопату біля плавильні й присіла на лавку.

— Що тепер? — спитав Ерагон, умощуючись поруч.

— Тепер будемо чекати.

— Чого чекати?

Рунон показала на небо, де світло призахідного сонця фарбувало хмарини в червоний, пурпуровий і золотистий кольори.

— Зачекаємо, доки стемніє. Коли працюєш з металом, треба правильно оцінювати його колір. До того ж цьому металові потрібен час, щоб охолонути. Він має бути м'який і легко набувати потрібної форми.

Рунон розв'язала шнурок, який утримував її волосся, потім знову зібрала волосся в пучок.

— А поки в нас є час, — сказала вона, — давай краще поговоримо про твій меч… Як ти б'єшся: однією рукою чи двома?

Ерагон якусь мить подумав:

— Та по-всякому буває. Якщо в мене є вибір, тоді я тримаю меч в одній руці, а щит — у другій. Але так бувало далеко не завжди. На жаль, мені часто доводилось битись і без щита. Тоді, звісно ж, краще тримати руків'я обома руками, щоб можна було завдати більш потужного удару. Головка в Зарока була досить широка, щоб я міг ухопитись, коли треба, і лівою рукою, а от рівчачки навколо рубіна заважали, бо не давали мені змоги міцно триматись. Було б краще мати трохи довше руків'я.

— Наскільки я розумію, ти хочеш мати справжній дворучний меч? — спитала Рунон.

Ерагон заперечно похитав головою:

— Та ні, такий меч надто великий, щоб битися ним, скажімо, у приміщенні.

— Це залежить від розмірів руків'я й леза. Та загалом ти правий. Отже, тобі був би більше до душі меч у півтори руки?

У пам'яті Ерагона промайнув образ першого Мертагового меча, і він посміхнувся. «А чом би й ні?» — подумав Вершник.

— Так, гадаю, меч у півтори руки був би те, що треба.

— А лезо… Наскільки довгим воно має бути?

— Мені здається, не довшим, ніж у Зарока.

— Гм… Ти б хотів пряме чи вигнуте?

— Пряме.

— А як щодо гарди?

— Нехай буде звичайна.