Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер - Страница 151

Ерагон відчував, що Сапфірі не надто сподобалась така перспектива, й, можливо, саме тому вона вирішила змінити тему:

«А скільки Елдунарі Галбаторікс тримає у своєму сховищі?» — спитала вона.

— Ми не знаємо точного числа, — відповів Оромис, — але думаємо, що їх щонайменше кілька сотень.

Почувши це, Сапфіра затремтіла всім тілом:

«Виходить, наша раса не стоїть на межі зникнення?»

Оромис промовчав, тому на Сапфірине запитання відповів Глаедр:

«Мала, — мовив він, неабияк злякавши Ерагона своїм звертанням, — навіть тоді, коли б уся земна куля була засипана Елдунарі, наша раса все одно була б приречена. Дракон, що живе в Елдунарі, — це ще й досі дракон, проте він не здатен розмножуватись».

В голові Ерагона неприємно запульсувала кров, і юнак відчув, як безмежно втомився під час чотириденної подорожі до Елесмери. Йому стало важко зосереджуватись на думках довше, ніж на кілька секунд, а потім вони взагалі кудись тікали від нього.

«Я не така дурна, — обурено відповіла Сапфіра, і кінчик її хвоста дрібно затремтів, — аби вважати, що Елдунарі можуть народити дитинчат. Просто мені приємно відчувати, що я не така самотня, як раніше здавалось… Можливо, наша раса й приречена, але на світі існує більше ніж четверо драконів, нехай навіть вони й не мають власної плоті».

— Твоя правда, — кивнув Оромис, — біда тільки, що всі вони такі ж в'язні Галбаторікса, як Мертаг і Торнак.

«А отже, ми будь-що-будь маємо звільнити і їх, і останнє яйце», — чмихнула Сапфіра.

— Це те, до чого ми будемо прагнути, — сказав Ерагон. — Адже ми — їхня єдина надія. — Потому він потер лоба великим пальцем правої руки й додав: — Але дещо все одно залишається для мене незбагненним.

— Що саме, Вершнику? — спитав Оромис.

— Якщо Галбаторікс забирає енергію в сердець, то як вони її поновлюють? — якусь мить Ерагон помовчав, намагаючись зрозуміліше сформулювати своє питання, а потім махнув рукою на ластівок, що літали в небі: — Адже кожне живе створіння їсть і п'є, аби поновити свої сили, навіть рослина. Їжа дає енергію, яка потрібна нашим тілам для того, щоб жити й користуватися магією, незалежно від того, чи розраховуємо ми на власні сили, накладаючи закляття, чи використовуєм сили інших істот. А як свою енергію поновлюють Елдунарі? У них бо ж немає ані кісток, ані м'язів, ані шкіри? І вони геть нічого не їдять, чи не так? Як вони тоді виживають?

Оромис посміхнувся, і його довгі ікла засяяли, ніби порцеляна:

— Завдяки магії. Якщо магію розуміти як маніпуляції енергією, то саме завдяки магії. Де саме Елдунарі беруть свою енергію, ще й досі лишається загадкою як для нас, так і для самих драконів. Словом, нікому ще не вдалося визначити її джерело. Можливо, вони користуються сонячною енергією, як це роблять рослини, або ж забирають життєві сили в тих істот, які перебувають поруч із ними. Але якою б не була відповідь на це питання, ельфи довели, що коли дракон помирає, а його свідомість оселяється в серці сердець, його сила стає такою, якою б вона ніколи не могла бути за життя дракона в тілі. До того ж наступні п'ять або сім років кількість енергії в серці сердець продовжує невпинно зростати, аж доки воно не стає надзвичайної сили. Кількість енергії, яку Елдунарі можуть в собі утримувати, залежить від розмірів серця. Отже, чим старшим є дракон, тим більше енергії може зберігатися в його Елдунарі.

Подумки повернувшись до битви з Мертагом і Торнаком, Вершник замислено мовив:

— Схоже на те, що Галбаторікс дав кілька Елдунарі Мертагу. Бо тільки цим я можу пояснити те, що він став такий сильний.

Оромис кивнув на знак згоди:

— Тобі пощастило, що Галбаторікс не подарував йому більше сердець, інакше б Мертаг, не напружуючись, переміг і тебе, і Арію, і решту чарівників варденів разом узятих.

Невдовзі Ерагон згадав те, що обидва рази, коли він та Сапфіра перетиналися з Мертагом і Торнаком, було таке враження, ніби розум ворожого Вершника складено зі свідомостей інших істот.

«Слухай, — сказав він Сапфірі, — пригадуєш, як під час поєдинку з Мертагом ми чули в його свідомості чужі голоси? Скоріше за все, то були Елдунарі… Але куди ж він їх поклав? Адже на Торнакові не було сідельних торб, та й на одязі Мертага я не помітив жодної кишені».

«Хтозна, — відповіла Сапфіра. — Але тепер я точно знаю, що Мертаг пов'язаний з Елдунарі. Згадай, як він казав про те, що легше буде вирвати твоє серце, ніж вирвати його серця. Саме серця, а не серце!»

«Ти маєш рацію, Сапфіро! Може, у такий спосіб він намагався попередити мене?» — Ерагон зручніше вмостився на стільці.

— А крім сердець Сапфіри та Глаедра, — спитав він трохи перегодом у ельфа, — існують іще якісь Елдунарі, непідвладні Галбаторіксові?

Оромис злегка поморщився:

— Цього ніхто не знає… Після занепаду Вершників Бром кілька разів вирушав у експедиції, поставивши собі за мету знайти ті Елдунарі, які не потрапили Галбаторіксові до рук, але щоразу повертався ні з чим. Я також досліджував простори Алагезії за допомогою своєї свідомості, проте жодного разу не натрапив на щось таке, що бодай трохи могло б нагадувати Елдунарі. До того ж усі вони були пораховані, адже, коли Галбаторікс і Морзан розпочали свої напади, жодне Елдунарі не зникло безслідно. Одним словом, нам не варто сподіватися на те, що десь в Алагезії можуть бути їхні запаси, які лежать собі та й чекають, доки ми їх не знайдемо.

Власне кажучи, Ерагон і не чекав якоїсь іншої відповіді, але все одно чути це було не надто приємно.

— Тоді я маю останнє запитання, Майстре, — мовив він, трохи помовчавши. — Кажуть, що коли Вершник або його дракон помирають, то той, хто залишився живим, дуже часто не знаходить собі місця й накладає на себе руки. А той, хто не робить цього, зазвичай божеволіє. Адже так?

«Саме так», — згодився Глаедр.

— А що сталося б тоді, якби дракон переніс їхню спільну свідомість до серця, а потім їхні тіла померли б?

Глаедр помовчав, трохи пововтузився, намагаючись вмоститися якомога зручніше. Нарешті золотий дракон обвив себе хвостом, а тоді відповів:

«Якщо тіло дракона помирало, а Вершник залишався живим, то вони оберталися на Індлварн. Такий перехід не надто приємний для дракона, але багато хто з нас пристосовувався до цієї зміни й надалі продовжував служити своєму Вершникові. Якщо ж помирав Вершник, а дракон уже не мав власного тіла, тоді він зазвичай просив когось знищити своє Елдунарі й вирушав слідом за своїм хазяїном у небуття. Але так робили далеко не всі. Декому з драконів і Вершників пощастило пережити втрату, й вони продовжували вірно служити нашому ордену ще багато-багато років своїм тілом або ж своїм серцем сердець».

«Нам треба поміркувати над цими важливими питаннями, Оромисе-ельдо», — мовила за мить Сапфіра.

Ерагон і собі кивнув, хоч нічого й не сказав, бо в його голові вирувало надто багато думок.

РУКИ ВОЇНА

Вдивляючись у безкраї простори неба, Ерагон смоктав солодку полуницю. Коли юнак упорався з ягодою, він поклав хвостика на тацю, а потім хотів був заговорити, проте Оромис його випередив:

— Що тепер, Ерагоне?

— Тобто? — не зовсім зрозумів юнак.

— Ми довго говорили з тобою про ті речі, які тебе дуже цікавили. То що тепер? Ви із Сапфірою залишитесь чи завтра ж покинете Елесмеру й полетите до варденів?

— Ми сподівалися, — відповів Ерагон, — що в нас буде час завершити навчання, але зараз не маємо можливості цього зробити. Проте є ще одна дещиця, про яку б мені хотілося спитати.

— Кажи, я слухаю.

— Майстре, я не розповів вам усе, що сталося зі мною тоді, коли ми були з Бромом у Тейрмі. — Потому Ерагон коротко переказав історію про те, як завітав до крамниці Анжели, як вона провіщала йому майбутнє, а Солембум дав одну загадкову пораду.

Оромис у задумі провів пальцем по верхній губі:

— Я чув про цю віщунку… Арія дуже часто згадувала її ім'я, сповіщаючи мене про варденів. Наскільки я зрозумів, Анжела має неабиякий хист з'являтися саме там, де відбуваються якісь важливі події.