Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер - Страница 128

Невдовзі волання двоногих стало ще гучнішим, тож Сапфіра й собі почала дратуватися. Вона міцно притисла пазури до кам'яної глиби, на якій вилежувалась, і зі скреготом зробила на ній кілька довгих подряпин.

«Порахую до тридцяти трьох, — подумала вона, — і якщо вони не заткнуть пельки… нехай молять свого бога, щоб те, через що вони здійняли цей шарварок, було варте того, щоб порушувати спокій дочки вітру!..»

Коли дракон подумки вимовив цифру двадцять сім, двоногі раптом змовкли. «Ну нарешті!» — з полегшенням зітхнула Сапфіра й почала вмощуватись якомога зручніше, щоб знову поринути в сон.

Та щойно вона заплющила очі, як здалеку долинув брязкіт металу, а потім тупотіння, яке з кожною секундою ставало все ближчим і ближчим. Сапфіра знову покуштувала язиком повітря, проте відчула лиш запах темношкірих ельфів, який би вона ніколи ні з чим не сплутала, адже ті, вештаючись за нею весь час, уже встигли добряче їй набриднути.

«Що там іще?» — подумки спитала вона сама себе й стала міркувати, з якою силою варто їй зараз гаркнути, щоб усі перелякались і залишили її в спокої.

Дракон розплющив одне око — до його каменюки наближалась Насуада разом зі своїми шістьма охоронцями. Підійшовши ближче, дівчина наказала охоронцям залишитись разом із Блодхгармом та рештою ельфів, що влаштували кілька навчальних боїв на невеличкому клаптику трави. А потім Насуада спритно видерлася на камінь:

— Вітаю тебе, Сапфіро!

Дівчина була вбрана в червону сукню, що яскравою плямою вирізнялася на тлі зеленого листя яблуні, яка височіла позаду неї.

Сапфіра тим часом лише запитально закліпала очима, не маючи жодного бажання відповідати на її привітання словами. Але дівчина була так поглинута своїми роздумами, що, здавалось, геть цього не помітила. За мить вона підійшла майже впритул до Сапфіриної морди.

— Сапфіро, — прошепотіла Насуада, — мені конче треба поговорити з тобою наодинці, але я не знаю, як це зробити, адже ти можеш увійти до моєї свідомості, а от я до твоєї — ні. Слухай… Спробуй-но залишатись усередині мене, а я подумки прокажу те, що маю сказати. Раптом ти мене почуєш?

«Звісно ж, я можу це зробити, — відповів дракон, — але ніколи не зроблю без твого дозволу».

«Так, я тебе цілком розумію», — сказала Насуада.

Спочатку Сапфіра не відчула нічого, крім незв'язних образів та емоцій дівчини: шибениця з порожнім зашморгом, кров на землі, спотворені обличчя, жах, втома та ще якась сила, що керувала всім, ніби підводна течія.

«Пробач, — мовила Насуада, — у мене був надзвичайно важкий ранок. Якщо мої думки зайдуть надто далеко, то, будь ласка, все одно залишайся зі мною».

Сапфіра знову закліпала очима. «А що саме так потривожило варденів? — спитала вона. — Я прокинулася від того, що почула якийсь неймовірний гамір. А потім повз мене, ніби переполохані зайці, один за одним стали гасати посланці».

Міцно стиснувши губи, Насуада відвернулась від дракона й склала долоні човником, а колір її думок став схожий на грозову хмару. За якийсь час дівчина мовила: «Один із варденів, воїн на ім'я Ортмунд, минулої ночі прокрався до табору ургалів й убив трьох із них, коли ті мирно спочивали біля вогнища. Ургали не змогли впіймати зухвалого вбивцю, але зараз він сам вештається нашим табором і скрізь вихваляється своїм, як він каже, героїчним учинком».

«Але навіщо він це зробив? — здивовано спитала Сапфіра. — Ургали вбили його родину?»

Дівчина заперечно похитала головою: «Я б дуже хотіла, аби все було саме так… Адже ургали добре знають, що таке помста, і тоді їхній гнів не був би таким скаженим. Але ось саме тут і криється загадка: Ортмунд ненавидить ургалів тільки за те, що вони ургали. Вони не зробили нічого поганого ані йому, ані його рідним, та він усе одно люто ненавидить ургалів. Принаймні саме так мені здалося після того, як я з ним оце поговорила».

«І що ж ти збираєшся робити?»

Насуада глянула на Сапфіру.

«Його повісять, — сумно сказала вона, — адже він скоїв страшний злочин. Коли я прийняла ургалів до повстанського війська, то попередила всіх варденів, що кожного, хто нападе на ургала, буде покарано так, ніби він напав на брата по крові. І я не можу порушити своєї обіцянки».

«То ти шкодуєш, що її дала?»

«Ні. Мої люди мають знати, що я каратиму за такі злочини. Інакше вони повстали б проти ургалів того самого дня, коли я і Нар Гарцхвог підписали нашу угоду. І тепер я маю стратити того божевільного зухвальця, бо будуть нові вбивства… А потім ургалам урветься терпець, й обидві наші раси вчепляться одна одній в горлянки, замість того, щоб разом битися проти Галбаторікса. Ортмунд має спокутувати свою провину смертю. У цьому немає жодних сумнівів. Але я боюся, що це дуже сильно не сподобається варденам. Я не пошкодувала власного тіла, щоб завоювати їхню довіру, але тепер вони почнуть мене ненавидіти, бо я повішу одного з їхніх братів… Вони зневажатимуть мене за те, що я ціную життя ургала так само, як і життя людини. — Насуада безсило опустила руки й стала нервово смикати рукава своєї сукні. — І я б не сказала, що мені це подобається дужче, ніж їм. Я щосили прагну ставитись до ургалів відкрито й чесно, як це зробив би мій батько, проте не можу забути того, скільки повстанських життів вони забрали в битві під Фартхен Дуром. Я не можу забути страшних історій, які чула в дитинстві… історій про те, як ургали кожної ночі спускаються з гір і вбивають людей у їхніх ліжках. Вони ж бо завжди були для мене чудовиськами, яких я боялась, а ось тепер мені довелося поєднати долю свого народу з їхньою долею. Я весь час вагаюся, Сапфіро, і вже не впевнена, що прийняла правильне рішення».

«Ти людина, — мовила на те Сапфіра, — і завжди залишатимешся людиною. Проте на тебе не мають тиснути забобони твоєї раси, ти мусиш бути вищою за них. Згадай історію, і ти побачиш, що для Алагезії найбільше зробили ті правителі, які намагалися об'єднати всі раси. Вони зневажали ненависть і лють, намагаючись жити в мирі та злагоді з тими, хто раніше був їхніми ворогами. Ніде правди діти, ти можеш ставитись до ургалів із недовірою, адже вони на неї заслуговують, але пам'ятай, що колись гноми ненавиділи драконів ще дужче, ніж люди ургалів. Дракони ж свого часу взагалі ледь не винищили расу ельфів. Але то було давно, а зараз усе інакше, адже люди наважились забути колишні образи й посіяли зерно дружби там, де воно ніколи раніше не сходило».

Насуада притислась лобом до драконової щоки. «Ти дуже мудра, Сапфіро», — прошепотіла дівчина.

Сапфіра звела голову з лап і торкнулась Насуадиного чола кінчиком морди: «Я говорю лиш те, що думаю. І якщо мої слова справді мудрі, то можеш скористатися ними, проте… Мені здається, що ти й без мене здатна знайти вихід із цієї складної ситуації. Згодна, страта Ортмунда стане для варденів прикрою несподіванкою, та навряд чи вона зможе похитнути їхню відданість. До того ж, я цілком упевнена в тому, що ти зумієш їх заспокоїти».

«Ну що ж, — мовила Насуада, витираючи пальцями кутики очей. — Мабуть, мені доведеться це зробити. — Потому вона посміхнулась, і її обличчя проясніло: — Але я прийшла до тебе зовсім не через того Ортмунда. Щойно зі мною зв'язався Ерагон. Він попрохав, щоб ти негайно вилітала до Фартхен Дура. Гноми…»

Дівчина не встигла договорити, бо Сапфіра вигнула шию, радісно заревіла й випустила в небо цілий стовп вогню. Насуада відскочила на кілька кроків і застигла на місці. Очевидно, вона аж ніяк не чекала, що радість дракона буде такою бурхливою. А дракон тим часом зірвався на ноги, потрусив головою, ніби щойно виліз із лісового озера, і змахнув крилами, готовий вирушити до Фартхен Дура хоч зараз.

До Насуади підбігли її охоронці, проте вона зупинила їх помахом руки й закашлялась через їдкий дим, хмаринка якого зависла в неї над головою.

«Мене дуже тішить твій ентузіазм, Сапфіро, але…»

«Що? Ерагон поранений?» — Сапфіра схвильовано закліпала очима, коли Насуада на мить завагалась.

«Та ні. Він живий і здоровий, — відповіла нарешті дівчина. — Але вчора з ним трапилась одна не зовсім приємна історія…»