Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер - Страница 12

У глибинах Хелгрінда весь час відлунював шепіт якихось невідомих істот, що вовтузились у темній печерній воді. До нього додавалось розмірене дихання Сапфіри, яке здавалося втричі гучнішим у склепінні порожньої печери.

Проте найрізкішою була суміш запахів, які її сповнювали. Переважав запах холодного каміння, однак Ерагон вловив також запах вологи та плісняви й чогось іще, чогось значно гіршого. То був нудотний запах м'яса, яке вже почало розкладатися.

Розв'язавши останні кілька шнурівок, Ерагон перекинув праву ногу через Сапфірину спину й приготувався стрибати на землю. Роран зробив те саме з протилежного боку.

Але перш ніж Ерагон розтис руки, до його слуху долинув багатоголосий брязкіт, так, ніби хтось бив по камінню сотнею молотків. За мить звук повторився.

Ерагон і Сапфіра майже водночас повернулися в той бік, звідки він долинав.

І тієї ж миті з вузького проходу вийшла величезна звивиста постать. Вона мала дуже страшні очі — чорні, вибалушені й без вій. Її дзьоб був футів із сім завдовжки, а крила нагадували крила кажана. Голе м'язисте тіло й гострі, ніби залізні, пазурі цієї істоти справляли приголомшливе враження.

Сапфіра тут-таки вигнулась, аби уникнути атаки летрблаків, проте марно. Істота врізалась у її правий бік із силою й швидкістю лавини.

Різкий удар змусив дракона похитнутись, і юнак вилетів із сідла, приземлившись спиною на купу каміння й ледь не розбивши собі голови. На мить повітря покинуло його легені, він скрутився й запанікував, відчуваючи, що ані руки, ані ноги зовсім не слухаються його.

«Ерагоне!» — крикнула Сапфіра.

Її голос був страшенно схвильований, і це змусило Ерагона взяти себе в руки. До нього миттю повернулось життя, й він став навпомацки шукати свою палицю. А знайшовши її, юнак вставив гострий шип у найближчу розщелину й, хитаючись, насилу звівся на ноги. Перед його очима в химерному танкові мерехтіли сотні червоних плям.

Усе сталося так несподівано, що Ерагон спочатку навіть розгубився.

Сапфіра та летрблака борсались у печері, завдаючи одне одному таких потужних ударів, що їх навряд чи витримав би найміцніший камінь. Зважаючи на це, навколо мав би бути страшенний гуркіт, та Ерагон зовсім нічого не чув. Він тільки відчував вібрацію під ногами, коли дві велетенські істоти кидалися з одного боку в інший, загрожуючи розчавити всіх, хто трапиться їм на шляху.

За мить із щелеп Сапфіри вирвалось блакитне полум'я, таке гаряче, що в ньому б розтопився навіть метал. Однак вогонь, оповивши летрблака з ніг до голови, не завдав йому жодної шкоди. Тим часом чудовисько вдарило Сапфіру по шиї й змусило її відступати й захищатися.

Спливло всього кілька секунд, і з вузького проходу швидко, ніби стріла, вилетів іще один летрблака. Він атакував Сапфіру з флангу, а потім, роззявивши свого вузького дзьоба, так жахливо заверещав, що в Ерагона аж волосся стало дибки й похололо в животі. Юнак страшенно розгубився, оскільки він чув тільки цей неймовірний вереск, тимчасом як усі інші звуки вперто оминали його слух.

Тепер, коли обидва летрблаки були тут, у печері стояв такий сморід, ніби хтось кинув протухле м'ясо до барила з нечистотами й залишив усе це бродити на цілий тиждень під спекотним літнім сонцем.

Ерагон міцно стис щелепи, побоюючись, що його зараз знудить. За кілька кроків від нього, під стіною печери, скрутившись, лежав Роран. За якусь мить він здійняв руку, став на коліна й урешті-решт таки звівся на повен зріст. Його очі були скляними, і він рухався, ніби п'яний.

У цей час із найближчого тунелю, вихід якого був якраз за спиною Рорана, вийшло двоє разаків. У руках вони тримали довгі старовинні мечі. На відміну від своїх пращурів, молоді разаки були дуже схожі на людей. Усе їхнє тіло, з голови до ніг, вкривав чорний кістяний панцир, хоча його було дуже важко розгледіти, бо навіть тут, у Хелгрінді, разаки не знімали із себе темних балахонів та плащів.

Їхні рухи були такими блискавичними й різкими, що часом вони починали нагадувати велетенських комах.

Так чи так, Ерагон ще й досі не міг відчути ані їх, ані летрблаків. «Можливо, вони теж тільки ілюзія?» — промайнуло в нього в голові. Та де там, ворожа плоть, яку Сапфіра видирала своїми пазурами, була більш ніж реальною. І тоді Ерагон збагнув, що разаки все-таки вміли маскуватися від людської свідомості, так само, як павуки маскуються від мух. Адже люди були всього-навсього їхніми жертвами. «Так ось чому вони так успішно полювали на чарівників і Вершників, коли ті не користувалися магією», — зрозумів юнак.

— Чорт забирай! — Ерагон міг би й далі вправлятись у прокльонах, проте на це не було часу. Він добре пам'ятав слова Брома, який казав, що при денному світлі разаки не такі спритні, як уночі. Сам Бром дуже добре знався на своїх ворогах і вигадав проти них безліч заклять, однак основною зброєю залишалась усе ж таки швидкість, і саме за допомогою неї Ерагон, Роран і Сапфіра зараз могли врятувати своє життя, а також визволити Катріну.

Звівши над головою праву руку й крикнувши «Брізінгр!», Ерагон жбурнув у разаків вогненну кулю. Утім хитрі чудовиська ухилились, і куля розбилася об кам'яну підлогу, вибухнувши снопом іскор. Це закляття було зовсім дитячим, тож не могло завдати разакам та летрблакам великої шкоди, якби Галбаторікс захистив їх своєю магією. Однак Ерагон був дуже задоволений. Він відвернув увагу ворогів і вмить опинився біля брата, притиснувшись своєю спиною до його спини.

— Затримай їх хоч на хвильку! — гукнув він, сподіваючись, що Роран його почує. Невідомо, чи почув його Роран, проте він усе ж таки закрився щитом і звів догори молот, приготувавшись до бою.

Перед початком бою Ерагон захистив Сапфіру закляттям, що мало послаблювати удари летрблаків, однак тих ударів було так багато, що поступово закляття перестало діяти. Без нього летрблаки розідрали драконові стегна. Подряпини були довгі, проте неглибокі. Натомість Сапфіра неабияк потерпала від їхніх гострих дзьобів, що залишали на її тілі, хоч і невеличкі, але дуже глибокі рани. Сапфіра теж не залишилась у боргу й обідрала одному летрблакові ребра, а іншому відшматувала три фути хвоста. На превеликий подив Ерагона, кров у летрблака була металевого блакитно-зеленуватого кольору й дуже нагадувала наліт, що утворюється на старій міді.

Тим часом бій тривав. Летрблаки трішки відступили й кружляли довкола Сапфіри, вичікуючи, доки вона стомиться, щоб можна було вбити її страшними ударами своїх дзьобів.

Правду кажучи, луска Сапфіри була значно міцнішою за панцирі летрблаків, та й ікла її були куди небезпечнішою зброєю в ближньому бою, ніж їхні дзьоби, проте відбиватися від двох чудовиськ одночасно ставало дедалі сутужніше, тим паче, що низька стеля не дозволяла їй літати, ба навіть стрибати. Тому Ерагон дуже боявся, що летрблаки можуть її покалічити, перш ніж вона їх переможе.

І тоді, набравши повні легені повітря, Ерагон приготувався вимовити одне-єдине закляття, що містило в собі кожну з дванадцяти технік убивства, яких його навчив Оромис. Потому юнак обережно вимовив усі слова, так, що коли б Галбаторікс наклав на них захисні закляття, то він миттю б зміг зупинити потік магії. Інакше вона могла забрала всі його сили, й він би помер.

І він недарма був таким обачним. Промовивши закляття, Ерагон не без подиву зрозумів, що магія не завдала летрблакові жодної шкоди. Проте він не втрачав надії й хотів спробувати ще одне закляття — звичайнісінький проклін на смерть, оскільки Галбаторікс міг просто про нього забути.

Та в цей час Ерагон почув позаду Роранів крик і став розрізняти деякі інші звуки — ось меч ударився об щит, ось брязнула кольчуга й пролунав схожий на дзвіночок брязкіт меча, що збив шолом Рорана.

Ерагон став чути значно краще.

Разаки атакували знову й знову, проте щоразу їхня зброя або відскакувала від обладунків Рорана, або проходила за міліметр від нього, як би швидко вони нею не розмахували. Роран був надто повільний, щоб нападати, однак його спритності цілком вистачало для того, щоб разаки не могли завдати йому шкоди. Вони роздратовано шипіли й поливали його щонайбруднішою лайкою, яка здавалась іще більш брудною через те, що їхні тверді щелепи клацали й спотворювали слова.