Волинь - Самчук Улас Олексійович - Страница 88

Цю метушню ніс Матвій у черепі, у душі, у очах. Він брав півпудову сокиру і тесав буду. Таки, мабуть, піде. Земля тримає його страшними, цупкими обіймами, але війна сильніша землі. Одяг, посуд, худоба, свиня з восьма біленькими поросюками, годований вепрук, зграя чубатих курок, широкодзьобих качок….

Куди з тим? Все вижени в поле, нажени: гижа, гиля! — і хай сіється по широкій землі. Хай іде лісами і множиться.

Буда вийшла справжня матвіївська. Настя, як побачила, руками сплеснула.

— Та куди такий тягар повезеш? А мішечок муки, мішечок круп, боденька сала, дрантя всяке….

Матвій до солдатні йде, гне спину, яка нікому, крім праці, не гнулася:

— Купіть, на милость, веприка. Годований, сала на п'ядь буде. Що вже дасте — добре.

Дванадцять рублів втицьнули за веприка… Забили обухом, тулуба забрали, а кишки собаки розтягли. І добре, що так. Добре, що хоч дванадцять дали. Інші солдати одні півники поїдали. Що ж, коли на такій трудовій землі домашнього птаха, ніби воріння, розвивалося.

Василь різав поросята. Баняк холодниці зіпсувся і не було ні одного голодного пса, який би на таке поласував. Гармидер навкруги, огні, дим, дощ… Дядькові одному шкапи пристали. Скривив рота, вагався, що скидати — жінку чи міх з мукою. Чорт з мукою, а жінки жалко. Розв'язав мішисько і сипнув муку на ріденьку грязь дороги. Вітер дещо підняв, але дрібний дощик зразу ж уйняв мучну хуртовину.

— Вйо! — Шкапа одна не йде. Впала, чортова тварина, і лежить… Просто в муці!..

— Вйо! Вйо, згоріла б ти ясним огнем!

Шкапа лежить і постогнує. На дядька лють, мов чорна хмара, найшла. Обернув пужално держалном. Бемц, бемц по ребрах. Тільки ногами засовала. У дядька піна ротом виплюснулась. Плигнув на віз… Якісь миски, якісь горшки, якась діжечка, все те випурхувало з буди і розліталося на скалки, ще не доторкнувшись землі.

З'явився якийсь москалик. Зійшлися люди. Нагай затанцював по спині тварини, полосував її вздовж і впоперек. Нарешті люди кілками підважили, поставили-таки на ноги, витягнули з багна колеса, що вгрузли по самі маточини, пхали воза, а віз шкапу. Дядько поплужився далі «вглуб Росії».

Обоз не рушє. Віз у клуні готовий — честь честю — стоїть. Колеса в битий шлях вгрузають. Купа вівса також лежить. Не продав Матвій ні одного пуда. Гармати день і ніч виграють. Часом брязкотять скоростріли і, видається, десь отут за башковецьким «казьонним» лісом.

Матвія їжа не бере. Сон десь зник. У думці покошена і мокра конюшина, що лежить в копицях на полі. А повна така, головчаста — пудів п'ятнадцять-двадцять було б, по десять рублів пуд.

Метушливі люди вибиратись квапляться.

— Ось, кажуть, перетнуть нам дорогу в Шумську на греблі і баста. І так по три дні стоять втікачі, поки через греблю переповзуть… А коли ще натиснули б.

— Хочете, то вибирайтесь, а мені дайте чисту годину, — сердито відповідав Матвій. Баби не одважуються самі рушити. Хай вже «він» наперед. А той «він» сидів, мов камінь і ніяка війна не зрушить його. Кілька дядьків з Тилявки не видержало і знялося. Виповзли на шлях і поряхалися в напрямі жолобецького лісу. Матвій провадив їх очима і мовчав. Що їм казати. А їх хати, вже другого дня, стояли вилущені, мов порожній стрючок. На місці дверей і вікон одні нори, а всередині, ніби буревій бушував.

Кажуть, завтра чи коли там, козаки від Івана з тамтого кінця село підпалять і люд, мов блощиці, викурять. Хай. Хай палять. Все одно.

У Матвієвій хатинці двадцять «денщиків». У печі палає огонь, смажаться кури, поросята… Двері навстежінь відчинені, долівка, мов на дорозі. Сам господар не сидів у хаті. Ходив і ходив. І коли сили спадали, приходив, брав мовчки в кулак дещо «покомлати» і відходив до клуні, до свого. вівса, до своєї машини, яку щойно два роки тому купив. Там і жив, мов горобець у стрісі.

Володько також купку марок за кури та всякі прислуги зібрав. Були сині, з «Миколою другим», зелені з «першим». Солдати якось до двора пішли і мішок яблук приперли. Висипали серед подвір'я і хто хотів, їв. Розказували, що там твориться.

Володько ніколи у дворі не був, бачив здалека велику садибу, покої. Бачив часом паничів, що з зализаними головами «спацерували» селом. Але близько не підходив, нічого спільного з ними не мав і чомусь не любив того… Не чув до них того, що, бувало, в Дермані до учнів семінарії. Ті також «чисто ходили», блискучі «козирки» кашкетів, блискучі халяви мали, але Володько сам хотів «таким бути». Нічого ліпшого не було, як бути учнем-Паничем? Ні. Прийде тобі.

— А, скажіте, пожалства… Что ет' такое? — показує на жито.

Не знає, що таке жито, а жиє ж у селі. Тьху! Руки які у них… Пальці, мов шкляні. Коли б здушив — розсипалися б… Дівки губи до червоного мажуть…

Тепер слухав, що «там» твориться, і собі пішов. Подивитись.

Сад гарний, великий. Яблуні гнуться від овочу. Скрізь, де не глянь, солдати. До яблунь поприв'язували коней. Яблука спадають просто під копита і тут чавляться.

У покоях уже всьому кінець. Лиш білі папірчики, що летять з вирваних вікон та дверей, пурхають від вітру по клумбах квітів. У палісаднику обтрощена пальма і пара кактусів. Володько відломив і собі одну цікаву, невидану, подібну на пір'їну гілку з пальми.

Після не без остраху всередину вступив. Там солдати, баби, діти. Якісь розбиті бебехи. Пух розвіяний по помості. Вирвані з одвірків двері лежать під порогом і по них топчуться.

У просторій кімнаті дзеркальна стіна. Перед нею москаль у мокрій шинелі — вус фертом, шапка на потилиці чудом засіла. Володько і свою непоказну постать перший раз на цілий зріст побачив. От чоботи, ті самі, які у батька виканючив, надто у грязюці. Аж злякався, коли глянув, Що вони на помості, колись, мабуть, навіть лакованому, стоять. А очі які смішні. Чуприна, як щітка, якою замітають. Шморгнув носом і пішов далі.

З протилежних дверей виліз ще москаль. У руках його сокира.

— Ти што, мать твою розтаку, как баришня, рило свойо расматріваєш! Вот єво!

Бах, бах! Вправо, вліво! Обух торкнувся дзеркала і те, мов розбита вода, хлюпнулось на всі боки. Бренькнули кусники шкла, а москаль кашкета збив на потилицю, ліву руку в бік упер, у правій сокира — стоїть гордо, ніби переможець великий.

Один Володько, мабуть, здивувався, решта все, що входило і виходило, більше бачило. Той, що розглядав «своє рило», до фортепіана підсів і взяв кілька акордів. Фортепіано заревіло і заповнило простір дикими згуками.

— Какой-то-сукін син сапагамі по клавішах топтался, — з серцем вирвалось у музики.

— А ти рєж! — кричить на нього той з сокирою. — Раскамарінскаво!

Той брязнув щось розгульне. Солдат сокиру за пояс заткнув, плюнув на руки так, ніби з тим сплювком усе серце виплювать хотів, і тупнув кілька незграбних присядок.

Десь взялися дівки. Закрутились шинелі, спідниці. Чоботи гупотять по помості і розкидають закарваші болота, фортепіано одчайдушне реве, пики барвою наливаються і білі зуби мигають, мов блискавки.

І зненацька музика урвав. Розкручені пари фургалом вертілись далі. Зупинились і стихли, коли «розкамарінский» попід стелею розвіявся, а на місце його розлилася розлога та повільна мелодія.

Володько не розуміє того всього, але задубіло стоїть і цілою істотою вникає в оточення. Ось музика буриться, піднімається на височінь. Чує вітер, що б'ється об скелі і квилить злим духом. Чує густоту мороку і вихор, що бушує в ньому, оточуючи бліду пляму сонця, яке ледь проривається через хмари. Чоботи, носи, очі червоні, чорні, сині… Чуби, що мають від вітру… Жмут сяйва, що хлеще у прижмурені очі й освічує велику, насторч розбиту брову.

Все преться і преться перед очима, мов змора. І коли влетів з нагаєм офіцер і різким голосом ревнув: «Смірнааа!» — у Володька все ще більше змішалося в голові і він витиснувся через розтрощене вікно під капіж, де лежала розчовпана купа вазонів.

З дверей покоїв бомбами вириваються вояки, баби, діти. Деякі несуть на плечах знак брудного нагая. Але все чомусь регочуться. Видно, були вдоволені.