Волинь - Самчук Улас Олексійович - Страница 82

— Ая, ая, — похитував головою галичанин. — Садочок маєте файний. Файний… І я сі також був посадив, та… — і махнув рукою.

— Матвііію! А клич там людей!

Це Настя з порога гукає. Матвій збільшує кроки. Він знає, нащо кликати. Коло копанки хтось хлюпається. Там дівчинка втікачів щось пере.

— Володьку! Кликни дівчинку. Ходіть з нами, дещо гарячого сьорбнем, — каже Матвій. — Тітко! Ходіть до хати…

— Еее, людоньки! Не можу з дітинов… А саму не лишу. Комарі так тнуть.

Настя меншу мисочку витирає, наливає повну юшки. Коли прибіг Володько, вона каже:

— Віднеси це тітці, дитино… Не розхлюпай. Він узяв. Ступав уважно й обережно. Миску держить обома руками за вінця. У руки пече. Приніс і поставив на землі.

Після побіг по хліб і ложку.

— О, кохана дитинонько! Ох, єк тобі дєкую… Та й мамці і таткові най Бог здоровєчко пішле… Горячого давно не ілам. Дві неділі в дорозі. Дай тобі Боже щастє й здоровлє. Параню!

Параню! Ходи, дитино, зі мнов їсти… Сама стільки не подужаю… — кликнула вона на свою дівчину.

Та присіла і обидві почали їсти. Газда їв у хаті з Матвієвою родиною. Хведот їсть на голу окремо. Володько не має де сісти за столом, тому їсть перед столом стоячи. На комінку світиться невеличка; третій номер, лампочка без гакла. На пінах ледь помітні балухаті тіні.

Сувора, невблаганна ніч навалилася на цілий мир. Земля вгрузла у її чорну глибінь. Заснули люди, звірі, рослини. Тиша сторожка, мов птах, таємно й підступно ховала останні хвилини «спокою», бо коли б хто, припавши вухом до землі, міг почути її тремтіння, ніби там десь хтось тяжкий і неухильний твердо ступав над народами й державами.

Сплять на хуторі Матвія. І тільки перша зірниця розлила пожежу над Жолобецьким лісом, а за городом запідпідьомкали перепілки, втікачі почали рухатись зі сну. Газда ладнав свою «фіру», газдиня вкладала дітей, щоб могли, їдучи, спати.

І коли Володько встав, двір був порожній. Лиш у тому місці, де стояли коні, парував ще свіжий гній.

— Куди вони поїхали, тату?

— Хто знає. «У глуб» десь…

Голос Матвія непевний. Він ввесь у обіймах якогось внутрішнього неспокою. Часто, вийшовши ранком, він грізно подивлявся туди, де сонце заходить.

Шляхом їдуть і ідуть «фіри». Люди у солом'яних капелюхах привітливо і щиро здоровлять: «Слава Йсу Христу». Матвій спочатку не знав, як відповідати. — «Дай Боже і вам здоров'я», казав. Після навчився. — «Навіки Слава!» — промовляв.

По селі гострий наказ прийшов: вся молодь «до окопів». Кожна родина мусить дати одного робітника. Мають їхати закріпляти границю. Там десь коло Радзивилова треба вкопати в землю кількамільйонову руску армію.

Шарварок великий по селі. Жнива на носі. Хліб поріс, мов очерет. Бракує робочих рук, а тут і тих, що є, відривають.

Матвій шле Василя. Настя велику торбу харчів «рихтує». Пече коржі, різники сала в капустяне листя загортає.

На вулиці чекають підводи. Велика юрба дівок і парубків-підлітків пішки вибирається за село. Жарти, сміх, дотепи. Молодь весело вирушає з села.

Від Василя знов прийшла чутка. «Жив і здоров», як і завжди, тільки ще з більшим підкресленням просить посилки. Просить сухарів, «бо їсти зовсім не імєєм чево».

Одарка напекла для нього мазурків з петльованої нулівки на маслі та яйцях… Зі сльозами на очах віддавала Єлисеєві пакуночок. Той іде на пошту… Але чи «получить» він все? Хто те знає. То ж у тій Германії, кажуть, брукву сушену на потеруху труть і з того хліб печуть. Як же «вони» «йому» такі мазурки пропустять.

Наступили жнива. Пашня поросла вище голови, а зерно, якого навіть старі люди від прадавна не пам'ятають. Жито буйне, як ліс. Колосся — п'ядінь ціла. Пшениця лягла від тягару. Овес аж дзвонить. Навіть молоденький Матвіїв садочок наївно вродив і нелітні яблуньки дали плоди зовсім подібні на всякі інші — плоди раннього юнацтва.

Матвій брав цього літа над міру. Поле, мов лютий пан, скувало кайданами по руках і ногах своїх рабів. І тільки сонце здійметься, тільки роса дозволить класти покіс — родина вся, нлече в плече, при праці.

— Шляхом все «фіри» йдуть.

— Людоньки, людоньки! Нащо ви все тото робите? Ой, пустять його козаки з димом, ой, пустять.

— Ну, хай пустять, а на полі не сміє клякнути. Умер би чоловік, дивлячись, що такий хліб на полі гине…

Не вірив Матвій, щоб «наші» отак себе осоромили, щоб край цей чудесний мадярві на поталу дали. Він вже думу привабливу пестив, що надходить нарешті час, коли можна буде зняти з плеч своїх тягарі боргів, бути чистим, свобідним з своїм куснем хліба у своїй хаті.

Часом у неділю збирав бабню на нараду. Збирав усю ту «погань», якої колись «терпіти не міг», і розгортав перед ними плани. Мовляв, зародило, ціна кругла на пашню пішла, сипнемо пудами зерна і заплатимо готівкою — на ось, мовляв, на стіл купу тисячок, зібраних нами на наших ланах.

Бабам та рада «по нутру». Їх гордість господинь досягла найвищого місця. Чоловіків нема… Дарма! Вся честь на них ляже. Ті «кров лили», а ці землю тисячками сплачували, до пуття привели. Це можна буде ціле життя чоловікам «у вічі цвіркати».

По двох неділях вернувся від окопів басиль. Чорний, з опаленою на носі шкірою, що лущилась, з довгим вилинялим волоссям. Володько розпитує його, як там йому поводилось, але Василь оповідає неохоче.

— От другий раз сам підеш і побачиш. Як накормлять тебе чаєм з цегляним хлібом, — не бійсь, не захочеш танцювати.

Спали у нашвидку збудованих будах. Працювали ввесь час у лісі. Заробив чотирнадцять рублів, але додому тільки половину приніс. Все на харчі пішло, бо «казьонного» мало.

Дома озимина вже зібрана. Треба набивати грабки під ячмінь та овес. По полях їздять інженерні щось міряють. Кажуть, і тут будуть копати окопи.

Шлях став дуже гамірним. День і ніч зо сходу і заходу їхали підводи. З заходу «галиціяни», зо сходу київці, подільці. Цих гнали «до окопів» на цілі місяці. З'явилися якісь чужі жовті, косоокі люди. Привезли юрби китайців, татарів, киргизів. Все це дешева, слухняна, невибаглива робоча сила. На сотні кілометрів у ширину розгорнулася праця — закріплення запілля. Здовж Ікви рили глибоченні викопи, клали дерев'яні дороги, робили мости.

По дорогах, по селах, на полях і лісах безконечні біженецькі табори. Звідки вони? Де тих людей стільки набралося? Сірі, понурі, заклопотані, перелякані. Небо захмарилось, розпочалася сльота, дороги розбилися. Над лісами дим здіймається. Під кожною деревиною, ніби комахи, метушаться змоклі люди. По полях блукає худоба. Расові, виплекані дбайливо господинею, корови падали серед дороги і ніякі скарги, благання і плачі не в силі були звести їх на ноги.

Все посувалося далі на схід. А зо сходу знов хвиля за хвилею котяться навали людей. Безконечні потяги везли «гарматне м'ясо». Дорогами сотні верстов гнали отари сірих степових волів «на порції». Прищулені «солдатіки-нєхлюдкі» у подертих шинелях день по день підганяють худобу, пасуть, де попало, на селянських полях.

А фронт все ближче підсувався до границь велетенської імперії. У запіллю безлад і сутужна праця. Чути впертий спротив, напруження, але все-таки гнулася, трощилась лінія фронту і якась неймовірна сила своєю дужою долонею свавільно відгортала багатомільйонну армію з її володінь.

І дивувалися люди тій потусторонній силі. Хто там? Яка Божа кара? Що вони, зі сталі куті, безсмертні? Як виглядає той могутній борець, що гне карк непереможному велетневі?

Ох, як гостро, кантато ставали перед Володьком ці питання. Хведот. Що йому? Він приймає усі події — дні, ночі, години — просто, безпосередньо, без впливу власної на це волі і без спротиву. Але Володько… Цей виходить на поле, зжате житнисько, що на ньому засівалося висипане зерно (батько не вправився вчасно ззяблювати), дивитися з пригірка на шлях, всіяний возами, худобою, людьми, і дума його, мов молодий орел, знімається над усім — високо, високо, щоб звідтіль з недосяжної головокружної висоти обняти страшну, небувалу дію, що відограється на його очах. І він не нарікає на час. Ні. Навпаки. Йому здається, що тільки йому судилося бачити драму, якої відгуки лунатимуть у майбутньому цілі віки, тисячоліття. Йому здається також, що всі ті люди там на шляху, там на двірцях, там на залізницях і нарешті, там — на грані життя і смерті, де впадають» брати, батьки, — що всі вони навмисне створені для нього, для його цікавості, для його ненаситнього бажання великих переживань.