Волинь - Самчук Улас Олексійович - Страница 5

Так розважає старий. Розважає, міркує та все головою покручує. Все воно, звідки не зайдеш, скрізь скупо.

Настя з Володьком пішли «до батьків», а звідти підуть на «вечірню» до монастиря. Матвій довго бавився з Хведотом, який дуже скидається на батька, «тільки такий крикун, як мати», а опісля лишив його самого в хаті, а сам пішов поле та садок оглянути.

Садок свій оглядає і рано, і ввечері, і завше, коли тільки має вільну хвилину. Знає його, як жид свою кишеню. Кожне деревце, кожний кущик, кожна врешті галузка йому знайомі. Все то його руки виплекали, все то виховали, все то обчистили, все то опорядили. Від світання до смеркання готовий він тут сидіти, але часу на те обмаль. Радо б і бджолу тут завів, та вона догляду потребує, а йому ніколи. Радіє десь глибоко в собі якоюсь особливою матвіївською радістю. Ніхто її не помічає, не помічав її, мабуть, і він сам, але радість та велика. Воно й радіти є чого.

Пригадати тільки, як то, будучи ще в гурті, зносив він з усіх усюдів дичечку до дичечки, шкілку зробив, тицяв їх там, заливав, оповивав — і от тепер полюбуйся. Пощепив сам (ото, він ще потребує там когось!), перевіз на хутір, із садівником монастирським порадився і посадив деревця по-людському. А сорти все які! Самі, можна сказати, найкращі: золоті, зелені та білі ренети. (Ці можуть довго лежати, гарно пахнуть і мають добрий збуток. Особливо зелені ренети). Опісля цеголки, цяківки червонобокі — солодкі, тарольки (ах, як пахнуть! А долежать часом до масляної). Виноградки. (Це не яблука, а щастя. Великі — півхунта кожне). Зорі, до-вгощепи. Це все сорти зимові. Літніх яблук Матвій не садив, бо «який з того толк»? Не продаси, а засушити не встигнеш. Отак сюди-туди, облетить, поб'ється, погниє… От ще райки з літніх, та й то ці вже більше осінні. Ці вже можна й продати. Папірівки добрі. Нічого сказати, але ніякого з них толку. Дві всього і має їх Матвій у своєму садку. Грушок; як то для себе — досить. Цукрівки, варшавки, попаді. Із зимових — хунтівки та бери. О, ці два сорти. Оце грушечки. За них можна часом грошики лупнути. Всього дерев понад сотню, вже от під овочами погнулись. «Своєї фрукти доволі вже, а це ж усього кілька років». Тут вже й шкілка при саді. Садок розростеться, і він засадить цілу підсонню десятину. Пригодиться колись.

Глянеш — око радіє. Все на місці. Все виплекане. Огорожа одна чого варта, найкращі лати у лебедському лісі вибирав, навколо вишнями обсадив. І затишно для саду, і корисно. Вишні вродять і продати навіть дещо можна буде.

Так то так. Але що то з тією дітворою буде? Четверо вже їх. А хто може заручити, що й ще одно не прибуде? Хоча Мавіеві й під п'ятдесят, та «баба» його сім літ молодша. Ну, по одній десятині кожному… Що то є? Починай, кожна дитино, спочатку ту каторгу, яку прожив твій батько.

Матвій зупиняється за садом і окидає зором Суміжну нивку лебедця Григорчука. Ходять поголоски, що він її продати хоче. Думка про неї вже не виходить з Матвієвої голови, хоча ціна її, мабуть, куслива… О, куслива. Рубельків круглих з п'ять сотень закотить. Але не купити її, це значить краще не жити. Де ж то видано. Під порогом, межа в межу. Поле вироблене, вигноєне, під сонцем.

І Матвій навіть пройшовся по тій, уже зябльованій нивці, розчавлюючи тяжким чоботом більші грудки, нібито те поле вже його. Порою навіть зупинявся, щоб підняти якусь дернюку і, витрусивши її із землі, викинути на межу. Земелька свіжа, пахуча. Бабине літо по скибах поснувалось.

І коли Матвій зійшов з Григорчукової нивки й уважно зайнявся підпорою одної гілляки на щепі, що занадто гнулася під тягою овочів, у той час його поздоровив здалека хрипливий баритон чоловічого голосу.

— Помайбі, дядьку Матвію!.. Матвій піднімає голову.

— Дай-бо здоров'я! — автоматично відповів Матвій і побачив на своїм полі Григорчука. Миттю шибнула у Матвія думка: «Ага. Приходить за поле балакати, а вдає, що тільки оглядати прийшов».

Григорчукові хотілося, щоб Матвій купив його поле з таких причин: по-перше, може йому ціною краще солити, ніж кому іншому, бо «це ж під порогом». По-друге, «краще мати діло з порядним господарем, бо гой і слова додержить, і грошей, хоч, може, готових і не має, то швидше роздобуде. Бо йому й у банку, й у жида, куди не кинеться, скорше, ніж другим дадуть».

Приходом Григорчука Матвій зрадів, але «при таких оказіях чоловік має степень свою знати та бути чуйним». Він сам було не раз збирався скочити до Григорчука, та не знав, як його краще того… А тут нагода сама допомагає.

Обидва зустрілись заклопотано, руку один одному подали і байдуже по-жидівськи потиснули та почали, як то, мовляв, з погоди… «аж випогодилось, а то ж таке лило», причому Матвій не забув заявити, що у нього «геть-чисто пшениця у копах замокла і поросла. Хоч бери та й на гній кидай. А це ж уся цьогорічна надія була. Скрутно цей рік прийдеться. О, скрутно».

— Що скрутно, то скрутно. Але якось то Бог дасть, — завертає назад Григорчук… — Воно те саме в цілій окрузі, куди не глянь. Шкоди ті сльоти «дівствітельно» наробили. Геть аж шапки в півколах позеленіли. У самого мене п'ятнадцять кіп, як золото, пшениці… ну просто, можна рахувати, зігнило. А дивно, чому отой Сидір отам свого вівса не забере? Чи то він хоче його вже заразом розкидати замість паренини, заорати та пшеницю сіяти?

— Хо-хо-хо!.. Мабуть. — Обидва коротко засміялись.

— Проходжу ото коло вашого саду і просто мене аж оскома бере… — починає Григорчук. (А це ж Матвієва слабка струна — садок. Ніби знає…) Ото садочок. Ну, я вам скажу. За пару років ви багач.

— По десять років мають оті… — похвалився Матвій.

— Дивна тут під садок земелька. Підсоння, — зауважив Григорчук.

— А як виробиш та погноїш, то росте нічого, — зм'якшував вартість земельки обережний Матвій.

— Пшеничка, знаєте, тут як родить. Ох, як тут пшеничка родить. Повірите чи ні, а оця моя десятина (тут є ще кілька сажнів лишніх, отам те заглубисько коло Харитонового рівчака, але то не рахується), їй-бо, вона… ви ж самі бачили, двадцять кіп пшениці дала. А яке зерно. Змокло… Ото-то тільки…

— Та ви і гною туди вперли, — не здавався Матвій.

— Зайво було. Я сам не розрахував. Вилягла все одно, а яка з поляглиці «польза». Я вам кажу, немає кращої, по-моєму, землі, як тут. Оця мастка глинковатка… Проти сонця. Це перва земля на пшеницю… Коли я був у москалях, то стояли ми над Волгою в казармах. В Саратовській це було губернії. Там також на пшеницю дуже зручна земля. Але то вже, відомо, кацапське оброблення. Вийде ото з тим гаком, отою западенною, як вони кажуть, сохою. Покопирсає… Тьфу! Стид — не робота. До того там оті суші. Страшні суші. А «почва», знаєте, не видержує суші. Твердіє, репає… Ото, знаєте, часом такі рівчаки порепають, що ой…

Це все оповідає Григорчук, коли обидва господарі ліньки, переступаючи ступ за ступом, ідуть до хати. Зайшли.

У хаті Хведот наробив тарараму. Повитягав усякої всячини на середину хати, понаставляв стільців, витягнув батькову шевську скриньку (бо Матвій і шевство знав. «Отак для своєї потреби»), наніс полін, дров і якусь, видно, фортецю будував.

Чоловіки сполохали його, і він, чимдужч, покинувши все — як стій, попер на піч і заліз у сам куток. А всі його причандали так і валяються серед хати.

— Отой шибеник… — каже Матвій, ховаючи все на своє місце, — Баба моя пішла до Дерманя, то ось, як бачите…

— А то, звісно, дітвора, — байдуже, сідаючи й оглядаючи скоріше стелю, ніж долівку, каже Григорчук. — Добру маєте хату… Но, пощо ви ото такі малі віконечка зробили?

— Ах, знаєте. Мене це завше непокоїть. Вікна дійсно замалі. Поласував ото, що пару карбованців дешевше обійдеться. Швагер мій на залізній дорозі служить, а коли я будувався, то воно відомо. Знаєте, як то кожна копійка дорога. А він одного разу каже: «Знаєте. Я маю готові, вирізані тахлі. Малі тільки». Подумав я, та й люди пораяли. Візьміть, кажуть. Що, що малі. І нічого не коштує, і в зимі при менших вікнах повітря у хаті не так стигне. Тепер ось каюсь… Є каяття, та нема вороття. Переробив би, але немає поки «средств» на це… На все потрібні «средства».