Волинь - Самчук Улас Олексійович - Страница 230

Тривало півгодини. У мене на чолі виступив піт. Дядько все-таки підписав… Обтер два рази руку и підписав».

«Уривок з розмови чорноокого Степана. (Не є членом кооперативу, неграмотний, п'є в Габеля, курить махорку й б'є жінку). — Шкода? А на чорта вона мені? Хай там вчать і по-турецьки. Мене з мужика не згадять!

На його обличчі багато віків неграмотності. Залізна тупота. Я все-таки вирвав його три хрестики на декларації. До волості також піде. Як всі підуть — піде… Фу! Втомився! Тридцять сім декларацій! Те саме в Сергія».

«9 і 10 травня. (Пишу одинадцятого). Дві біди: протокол поліції за декларації й «вуйт». На останньому треба зупинитись. Приїхав у суботу… Жовта, нова бричка, гніді, з калаталами, коні. Зупинився в нового старости.

Цього дня падав дощ і гриміло. Я трохи мав можливість відпочити. Зайшов до Левинських і заграв з Романом партію шахів. Він мене три рази обіграв. Потім прибіг десятник… Задиханий. — А я, — каже, — за вами по цілому селу ганяю… Вуйт! Вас кличе вуйт!

Йду. Роман каже: віднеси до читальні шахи. Я взяв шахи й думаю занести по дорозі до читальні. Але читальня закрита. Йду з шахами перед «світлі» вуйтові очі.

У старости велика, нова хата. Кухня, кімната… У кухні смажиться ковбаса. Входжу до кімнати. Повно народу. За столом «його величність» вуйт. Направо й наліво дядьки. На столі білі й гніді пляшки. Вуйт червоний, мов місяць під мороз. Побачив мене… Встав… Насупив брови… — Володимир Довбенко? — суворо, — Пустіть! — Дядьки дали йому дорогу. Вийшов… Заложив руки за спину, похилився до переду… — То це ти? — А очі жмуряться, і губи кривляться. — Я! — сказав я й відступив, — Бандите! — хрипливо, п'яно вереснув. Перейшов на московську мову, — Як з'являєшся? — Вирвав від мене шахи й вдарив ними в землю.

Це тривало. Я не знав, що робити. Дядьки дивилися п'яними очима… мовчали… посміхалися… поважніли… знов посміхалися. Вони видавались мені ідіотами. Я сам. Я тут сам. Навкруги п'яні й ідіоти. Я рванувся наперед, але мене схопили за руки. Я, мабуть, увесь палав, бо чув, що уста мої швидко висихають і очі горять. Вуйт мене арештував. Два наші десятники посадили мене на лаві біля мисника. Вуйт ходив по хаті, кричав, тупав, йому дослівно бризкала слина. Я сидів на лаві й з-під лоба дивився. Груди мої швидко піднімалися. Я задихався від люті й образи.

Потім вуйт роздумав.

— Пустіть його! Тут для нього повістка. На! Маєш заплатити тридцять злотих…

Дав мені «наказ платничий» з суду за золото. Для цього він мене викликав, але забувся. Мене пустили. Ідіоти, що дивились на мене, зітхнули вільніше. Вони були перелякані й здивовані. Я вийшов до кухні й випадково поглянув на стіл. Там стояла тарілка ковбаси й трохи далі лежала свіжа пошта. По звичці сягнув по неї. О! Далі писати тяжко… Там був журнал, до якого перед місяцями я вислав листа. Розгорнув… Володимир Довбенко. Це написано друкованими літерами в двох місцях товстим, чорним шрифтом. Журнал мені не належить. Він належить нашому молодому священикові, але я забрав його й стрімголов побіг. Мені хотілося скорше зникнути… Трохи далі від вуйта, від ідіотів. Десь заховатися й… Признаюсь. На очах моїх тремтіли справжні сльози. Хай мене Бог скарає, коли кажу неправду: я вже не пам'ятаю, коли плакав, але тепер не видержав.

Потім я перегортав журнал. Стара, зі світової війни картина. Німці вперше пускають трійливі гази. А під нею стаття. На другій сторінці заставка й під нею моє ім'я. Кому б це показати? Батькові, чи матері, чи братові, чи сестрі? Їм всім не скаже це нічого. Це стверджую: я сам! А все-таки дуже тут самотній. У руках моїх моя новела й наказ заплатити тридцять злотих… До всього новий протокол і за ним нова кара… Треба знайти слова, щоб сказати це батькові. А все-таки… Я щасливий… О Боже, як дякую тобі, що я борюсь. Я побіг через сад до копанки стежкою, перестрибнув два рази, туди й назад, через зарослу травою борозну, схватив галузку яблуні й кілька разів поцілував. Вуйта забув зовсім.

Цілу ту ніч я не міг заснути.

День другий. Десятого. Дуже гарний, соняшний ранок і дуже погані події. Вуйт зібрав «сход». Йому прийшла в голову фантазія закрити наш кооператив і читальню. Для того змушував людей підписувати «приговор», що вони не бажають мати в селі такої установи. Пан Рона звернув йому увагу, що це не залежить від підписів, а від суду. Був сердитий, але підписи все-таки збирав. З тієї хмари не буде дощу.

Я був під враженням своєї новели. Показав у читальні Роні. Він мені гратулював. Потім сказав, що хоче мати авторський примірник. Пригадав, що и я не дістав такого примірника. Але завтра йду до Крем'янця й куплю.

…І одинадцятого. Прийшов тільки що з Крем'янця… Швидко занотовую події. Позичив у Сергія два злоти й купив журнали. Два примірники. Роні и собі. Хотів ще Лазякові, але він вже має. Він мені гратулював. Решта людей в книгарні, у «Просвіті», хоч знали, що я молодий автор, не звернули на це уваги. Я на них також не звернув уваги. Зате ціла моя увага скупчена на Лазюкові, Це людина. Решта… Ет, все одно…

Мусив сказати батькові за тридцять злотих і новий протокол. Мовчав, але це для мене було ще гірше, ніж коли б він говорив. Новелу показав також, але… Що може після того вона значити?

Ага! Бачив Ганку. Вона знов у тітки на міщанах. Я показав їй свою новелу. Розібрала моє ім'я і прізвище й не вірила, що то я написав. Зараз біжу до Наталки. Мушу їй також показати. Цікаво, що скаже…».

«15 травня. Знов подія. Помер о. Клавдій. З цього приводу батько перервав роботу біля хати. Ми всі були на похороні. Сонце, зелень, вінки. Похорон правили кілька священиків. Я спостерігав батька. Він вже давно не був такий особливий. Він любив о. Клавдія. Занотовую кілька своїх похоронних думок.

Признаюся, іноді я переставав вірити в безсмертя душі й позагробове життя. Але перед обличчям небуття не хотілося допустити, що розумне, досконале єство Людина вмирає й на цьому кінець. Це було б мало. Бог не мусив би тоді стільки вкладати в людину.

Увійти в землю й в землю обернутись. Можливо, що раєм є не небо, а земля. В її надрах перероджуються не тільки наші тіла, а й наші душі. Тож земля вирощує овочі, що кормлять тіло. Тож земля родить у нас найкращі думки… І нарешті, вона забирає нас до себе, коли ми нікому не потрібні. Вона турботливо огортає нас своїми суворими обіймами й поволі оберне нас у свою подобу. Ми перестаємо бути трупом, стратимо свій вигляд і запах, обернемось у щось живе — у квітку, у стеблину трави, у колосок жита, у яблуко на дереві. Воістину все чудово створено. Воїстину Великий Бог! Воїстину є душа, безсмертна й розумна…

З похорону вертався з паном Глібом. Оповів мені, що шкільний інспекторат заслав йому додатково декларації за державну мову. Але ж минув термін, сказав я. Нічого, відповів пан Гліб. Я вже вислав декларації назад. З підписами? Так. А «вуйт», а ствердження? Нічого того не треба. Навіть не треба мати шкільних дітей. Тільки двадцять декларацій…

А я все ще під враженням своєї новели. Пан Гліб читав, але не захопився. Я розумію…».

«23. V. Субота. У Василя на Ронівському були «зводини». Зводили хату. Мій батько дуже радів. Він уперше за останні роки випив кілька чарок горілки. «Хай буде, що буде… Знаю, що одлежу, але раз так…» — і випив. Дядько Єлисей співав. Він запитав малого хлопця, що придивлявся на зводинах: «А знаєш, хто була княжна Тмутараканська?» Хлопчина здивовано подивився… Потім йому зробилось ніяково. «Не бійсь, не бійсь… Рости здоров! Можливо, і ти ще будеш генералом…» Дивак той дядько… Я його люблю.

Зі зводин пішов просто до Наталки… Вона згадувала за Ілька. Казала, що довго його не було, а то зненацька з'явився, побув дома, говорив з батьком, переспав у клуні й знов кудись подався…».

«29 травня (тільки уривки). Вчора було Вшестя. Я запріг коні й ми їздили до Жолобок на празник. Я, Сергій, Антін, Кіндрат, Демид і Роман. Співали…

Вечором тренінг… Готуємось до першого матчу…»

«ЗО. V. (також уривки). …Учора не встиг записати… Знову нещастя. Кооператив обкрадено вдруге… На вулиці військова й сільська варта… Саме вартував Сергій і Никон. Сергія чомусь арештовано.