Волинь - Самчук Улас Олексійович - Страница 206

Щастя Володькове і на цей раз йому не сприяло. Засапаний і впотілий, він прибіг майже під станцію майже саме тоді, коли невеликий потяг Рівне-Львів, зі старим чорним паротягом, який розкидав по полях шмати чорного диму, відірвався від станції і прочмихав сливе перед самим його носом, щоб десь там далі за горбами розчинитися в просторі.

Дуже невелика це втіха. Наступний такий саме потяг, що має сполучення до його фатального Крем'янця, відійде звідсіль аж по дванадцятій годині ночі, а прибуде до Крем'янця десь біля шостої рано. Володько, розуміється, лютий до краю, він вже без поспіху дійшов до станції, знайшов її почекальню, сів на найближчій, вичовганій лавиці, розгорнув пакуночок з їжею — хліб із салом, що йому загорнула у шматину дядина, їв повільно і оглядав порожню, невелику залу з її спорожнілим в куті буфетом, за яким молода панночка, з великою чорною родимкою на щоці, збирала посуд. На передній стіні зали висів портрет Пілсудського у сірому військовому одязі і мацєювці з орликом, а трохи далі від нього, над буфетом, такий самий портрет президента Войцеховського з вусиками у цивільному одязі. На бічній стіні зліва вивішено кілька оголошень, а між ними також плакат корабельної лінії «Кюнард», який закликав їхати до якоїсь незнаної і далекої Канади; Великі, червоні на синьому тлі кораблі, а над ними зграя білих альбатросів. Ними можна відплисти за океан і взагалі кудись далеко поза межі цієї невеселої дійсності.

Години чекання, як звичайно і як завжди, дуже ліниві і проходять вони дуже повільно. Володько сидів, нудився, думав свої турботні думки, виходив надвір, йшов куряною дорогою геть туди далі аж до поля, оглядав довкілля, приліг було під кущем бузини з наміром заснути… Але сон не квапився на очі. Його розганяли і проганяли далі ті самі настирливі думки… Так багато є про що думати, він такий ще молодий, його умови тут такі безвиглядні, його майбутнє таке невиразне. Гнітить і болить тупим болем поневолення чужого, ворожого займання. Ніяких надій, ніколи ніякого вдоволення, вічна туга за повнотою самого себе…

Довго і барвисте заходило сонце, довго тягнулось смеркання. Біля десятої години вечора до станції почали стягатись люди. Переважно селянські жінки, босі, з великими за плечима клунками. Це ж післязавтра «Вшестя», і вони напевно їдуть до Почаєва на прощу. А все-таки їдуть. Як і колись, як і давно, як і завжди, І моляться. Переважно старі, спрацьовані, добрячі бабусі. Голова кожної пов'язана старосвітською, ритуальною пов'язкою з великої тернової хустки.

З часом їх прибувало все більше і більше… Засіли всі лави почекальні, а не хватило місця на лавах — щось розстеляли і сідали де лиш було місце на брудній бетоновій долівці, їх босі худі ноги виднілися скрізь по залі. Сиділи мовчазно або потиху між собою гомоніли.

Ще далеко перед дванадцятою годиною всі бабусі заворушилися, вставали і юрбою виходили на перон. Стояли там збиті гуртами довго і терпеливо, а коли по дванадцятій годині з гуркотом прибув потяг, бабусі з клунками на плечах пішли в наступ на вагони, чіплялися за поруччя східців і силою втискалися у вузькі двері переділів, їх сила не дуже велика, їм нелегко здолати труднощі такої операції, одначе всі вони настирливо, крок за кроком, здобували собі місце і заповнили сливе всі вагони.

Потяг рушає і поволі їде далі. У Дубні Володько висідає і довго чекає на пересадку до Крем'янця… Бабусі їхали далі до Почаївської Рудні. О шостій рано Володько все-таки висідав на останній зупинці Крем'янець-Дубенська Рогачка.

Земля прагнула дощу, а його не було. Безхмарне, чисте небо і яскраве, сліпуче сонце. Дорога вкрита грубою верствою куряви. Підводи збивають її хмарами, що повільно осідають по полях. Жита саме квітнуть. Кожне їх стебло стоїть тихо, ніби у щось заслухалось. Пшениця вибиває колос. З полів раз по раз випурхують такі і інші птахи. П'яні, крикливі жайворонки висять у небі, таємнича і скромна перепілка зненацька вкрадливо визирне на межі, зирне туди й сюди і знову пірне у гущавину збіжжя. Жита, пшениці, знов жита. Отам далі темно-зелена купа дерев. Невеликий, застиглий хуторець — біла хата, сіра клуня, кудлатий, як вівця, вишняк. Лінива, поплямлена маковим цвітом, долина, таємничий, закритий величезною черешнею, ярок. А поміж цим — на схід і захід дорога. Знана, як старий на покуті образ.

Тією дорогою вертався зі своєї подорожі Володько. Обвітрений, обпалений, втомлений. Курява підфарбувала його шапку, одяг і взуття на сіре. У правиці мав кострубатий кий… І коли сонце застигло над Башковецьким лісом — він підходив до свого села.

Воно… І ще, і ще раз воно. Зачароване царство його мороки. Завжди переходив його зі спрагою на устах, а цього; разу особливо. І не пішов одразу на другий його кінець до свого дому, а завернув у суточки до Сергія.

Чи застане бодай дома? Є! Застане!

— Дай Боже! — голос його, ніби після тяжкого перепою; сів тяжко на лаву біля столу, відкинув на бік шапку.

— І де ти в дідька пропадав? — питав Сергій.

— Давай бодай води! Але свіжої! Проклята пилюга! — відповів на це Володько.

Сергій подав йому велику, мідяну, з гарматної гільзи, кварту, Володько перейняв її по середині палькатою рукою і перехилив над устами. Пив жадібно. Краплі води спадали на запорошену пазуху, під підборіддям моргало адамове яблуко.

Випив воду до дна, відірвав від уст кварту, хвилину потримав її в руці, глянув по хаті, тупнув ногою і поставив кварту на стіл. Поставив твердо, із серцем.

— Де пропадав, питаєш? Не повіриш. Гонився за хмарою. І не догнав, І буде кара… А-а-а! Чорт з ними! Плюю я на цілу ту їх ойчизну. Дай ще води!

Сергій подав… Дивився здивовано на Володька, не зовсім його розумів…

— Як то? — запитав він, а його тонкі уста з молодим пушком на верхній губі болісно всміхалися.

— То ж пашпорти! А чи пригадуєш, як два роки тому їх нам видавали? Як ми днями стояли у чергах? Отам біля староства… У Крем'янці. Тепер вони на сміття. Вимагають інших. А чи коли хто нам казав, що їх треба міняти? — казав Володько. Слова виривались так, що мусів кричати… І при цьому викричав Сергієві цілу свою макабричну пригоду. І так дихав, ніби боровся з биком. — Ну, а що тут? — хотів змінити мову.

— Нічого, — буркнув Сергій… І одразу додав: — То ж на Зелені свята у Наталки весілля.

Володько відчув, що його чимсь дошкульним шмагнули через голову… Вийняв з кишені зім'яту і нечисту, як помисли злодія, хустину, витер чоло, уста… Тоді встав…

— Треба йти, — сказав напружено, ніби боявся звалитися… — П'ять днів не був дома. Може, проведеш?

Сергій безсловесно насунув свою заяложену кашкетку і обидва вийшли. Йшли мовчазно. По якомусь часі, вже на вулиці, Володько порушив мовчанку:

— Знаєш? Йду! Рішився! Будь-що-будь! — І після короткої перерви додав: — Але ти не думай, що я тікаю. Ні. Так не думай. Просто піду… Мені тут тісно… А ще по хвилині мовчанки продовжував:

— Потребую світу… Простору… Знання. Мені треба вчитись… Шукати якогось права… Якоїсь правди. Місця! Йшов я оце і думав… Дуже невесело думав.

Сергій, можливо, ще ніколи не бачив Володька з таким настроєм… Розумів його мову, бо ж вони не раз про це говорили, але до цього часу не брав її аж так поважно. Мало чого люди не говорять. Він був проти такого рішення, не бажав стратити такого товариша, одначе на цей раз відчував, що перечити тут було б зайво. Не мав аргументів… Намагався перевести розмову на інше… Нагадав, що і Ганка пішла зі села, кудись «на міщани», до тітки чи щось таке… А потім перейшли на Йона. Збирає біля себе хлопців і щось затіває — невідомо поки що.

— Хай збирає і хай затіває, — зі серцем казав Володько.

— Хочуть ніби перебрати читальню, — вів своє Сергій.

— Хай.

— Йон проти церкви.

— Бо знайшов віру, а церква безвірна. Кар'єристи, інтригани… Візьми той наш Крем'янець. Самі брати Борецькі чого варті… А та єпископська пані Радченко… А весь той славетний причт церковний. А Йон… Душа, жадоба, суцільна людина і він шукає повноти. Ти ж знаєш: коли одна віра вигоряє, її заповняє інша. Відчуваю, що і ми тут роздвоєні… Навіть я сам. Я ще лиш шукаю себе… І свого місця. Відчуваю, що я половина чогось, а міцні люди є цілість. Ось, як мій батько.