Волинь - Самчук Улас Олексійович - Страница 201

Володько мовчав. Ішли дорогою в напрямку до Сергія. Зрівнявшись з дяківською садибою, з-під Григоркової брами хтось неголосно покликав Володька.

— Хто там? — сказав Сергій.

— А тобі нащо знати? — почувся знов голос. Там було темно й не видно, хто говорить. Голос дівочий… Володько подумав, що це напевне Наталка.

— Я йду, — сказав він. Попрощався й відійшов. Але помилився. Кликала його Вірка Григоркова. Вона повела Володька в сад, і там побачив Ганку. Сиділа на перелазі, загорнута в хустку, й мовчала. Вірка одразу відійшла. Навмисне лишила їх самих. Це Володькові неприємно. Та ж він зовсім не знає, що має казати цій дівчині. Зовсім не знає. А казати щось треба.

— Нічого, Володьку, — проговорила дівчина. — Я нічого. Я тебе не буду держати. Я… — але вона не договорила, не видержала, вибухнула плачем, зірвалась і хотіла кудись бігти. Володько схопив її за руку. Вона шарпалась і все казала:

— Пусти! Пусти! Ой, пусти мене!

— Ганко! Отямся! Прошу тебе! Нащо ж ти мене кликала? Вона сіла знов на перелазі, тяжко хлипала, втирала очі хустиною, що тримала в лівій руці. Володько все повторяв:

— Ганко. Отямся. Ну, що хоч' сказати?

— Ти… зна… єш, — хлипала вона, мов мала дитина. Володькові зробилось її шкода. Підступив до неї ближче, обняв і пригорнув. Вона не боронилась.

— Ганнусю! — сказав він тихо й ніжно. — Не плач, люба! — гладив її рукою по волоссю. Вона все-таки плакала, хлипала, тримала хустину біля очей. У саду зовсім темно, й Володько не може бачити її. Потім вона встала.

— Ходім, — ледве чутно проговорила. — Проведи мене. Володько її провів. Мовчали. Вона сказала йому все своїми сльозами. Він, зрештою, розумів її мову, але як міг відповісти. Нема відповіді. І, аж прощаючись, запитав її:

— Будеш ходити на проби? Вона довго не відповідала.

— Не буду. Не можу з нею… Не хочу її бачити… — сказала по часі.

— Але ж вона нічого не винна. Винен я.

— Вона знала, що ти ходиш зо мною…

Володько почував себе дійсно погано. У ньому боролось дві сили: добра й зла. Він хотів би віддати себе цій дівчині, а з другого боку, не міг. Одночасно мусить вмовити її, щоб ходила на проби. Що може на неї вплинути? Підлесливість, брехня? Брр! Йому бридко, що в його чисте, справді велике й справді святе почуття мусить вноситись цей бруд. Він не шукав Наталки. Він не хотів зраджувати Ганку. Це прийшло само від себе. Це було гарне й він не міг відгорнути від себе його. Нічого, що перечило б його сумлінню, не знаходив у своєму поступованні.

По часі Володько відкидає підлесливість.

— Ганко, — сказав він звичайним, спокійним голосом. — Май розум. Сталося. Я не хотів так, але так сталося. Ну, що тепер? Будемо топитися чи вішатися? Розпочали виставу. Мусимо її кінчити. Ти ж сама знаєш… Подумай і скажи: підеш чи ні? Ти була завжди розумна дівчина. Вірю, що зісталась такою й тепер…

На цьому скінчилося. Вона сказала, що подумає. Розпрощались, і Володько пішов у темноту.

Йшов швидко під гору. На горі зупинився й подивився на протилежний бік. Нічого не видно, але думка Володька була там «під черешнями». Можливо, й вона тепер там. Дуже можливо, чи не піти? Ні. Вже пізно. Це було б божевілля…

Зайшов натомість до Сергія. Той вже спав у клуні. Збудив його.

— Хто? — спросоння крикнув Сергій.

— Не лякайся. Я! — сказав Володько. — Вже спиш? Чуєш мене?

— Ну? Що хоч'? Де ти був? У мене була Наталка…

— Була? — Володько схопився. Мало не викрикнув. — Я хотів сказати, щоб ти завтра пішов і вмовив Ілька…

— Не треба, — сказав Сергій. — Наталка казала, що все одно буде ходити. Була зовсім спокійна й поважна. Думала, що ти прийдеш.

Голос Сергіїв хрипкий і заспаний. Темно. Недобре пахне мерва. За стіною шелестить листя горіха.

Володько пішов додому.

IX

Цієї ночі, мабуть, Володько все обдумав і вирішив. Довго не спав, довго ходив по саду, довго думав. Ніч спокійна. Молоді дерева навкруги. Ліг над ранок і заснув міцно.

Рано його не будили, бо неділя. Спав, скільки хотів. Встав, був підсилений. Його костисте, змарніле обличчя відсвіжилося. Добре помився холодною водою й поголився.

Матвія не було дома. Був у церкві. Хведот і Василина в полі, біля худоби. Настя порається по господарству. Коли Володько увійшов до хати, вона довго мовчала. «Мабуть, гнівається, — думає Володько. — Всі встали, тільки він спить….» Потім Настя заговорила:

— По цілому селі ходять про тебе чутки… — казала непевно.

— Хай собі ходять, — сказав байдуже Володько. Мати бачила, що він не хоче про це говорити, й замовкла. Володько знав, які чутки, і вони його не цікавили. Йому все одно. Ось тільки треба виставу докінчити.

Потім Володько пішов з дому. Зайшов, як звичайно в неділю, до Левинських. Відвідав пана Гліба й Ольгу. Олег ще в школі.

Пан Гліб був зайнятий, але Ольга, як звичайно, радо з ним розмовляла. Стан її не погіршився й не поліпшився. Здебільша лежить у кріслі-гойдалці де-небудь на соняшному місці, читає або, закривши очі, думає. Обличчя її все таке ж повне. Вона зовсім не загоряє. Шкіра блідувата, суха, хоч часто на чолі з'являються дрібненькі краплинки поту.

— Ну, як ваша вистава? — питала вона Володька… — Всі ми під враженням вистави… Навіть Галя. Ач, як змінилося від минулого року. То було все ми, а тепер роблять інші, а ми збоку. Один Роман там… Але він не має що робити… А вчора він оповідав про вас. (Володько спустив голову). Гарна та дівчина? Ні. Я не так хотіла сказати… Чи цікава? Гарна, то гарна… Бачила її не раз у церкві…

— Як кому, — відповів Володько. — Мені цікава.

— Але вона виходить заміж.

— Так.

Ольга поважно, байдуже дивилася перед собою. Потім повільно казала:

— «Не всі тії та сади цвітуть, що весною розцвітаються…» Чи не правда? А вам гріх, що ви її зводите…

— Тяжко вам це пояснити, — сказав Володько. Дивився вбік. Виминав її погляду. — Ви самі казали колись, що треба любити.

— Певно. Але любити вільну…

— Люблю те, що можу… Люблю не для втіхи. Люблю, бо бачу в ній те, за чим тужив… Але життя життям. Можете казати, що це гріх. Бог цього напевно не скаже.

— Ну… Можливо. Ми цього не знаємо… Це дійсно Божа річ: любов, кохання, щастя, нещастя… Життя і смерть… Все йде, минає… Приходить щось нове. Але жити треба відважно. Навіть перед смертю.

Потім прийшов обід. Володько залишився обідати. За обідом пан Гліб оповідав за інспекторську візитацію школи. Мав добрий настрій, через те оповідав зі сміхом…

— Дивний народ. Насильно пруться, щоб їх любити, — сказала між іншим Галя. Вона говорить по-московськи. Питання ці її не цікавлять. Вона зайнята зовсім іншим. Саша має намір від'їхати, й це її хвилює.

Обід тягнеться довго. По обіді Володько йде в село. Була гарна погода. У читальні почали збиратись учасники вистави. Прийшли всі. Настрій трохи натягнутий, але нічого. Проба пройшла добре. Після проби вирішили остаточно день вистави. Далі тягнути не можна. На цьому особливо настоював Володько. Вистава в наступну неділю.

Вечором у дібрі на подвір'ї Юхима заграли музики. Парубки та дівчата пішли туди. Володько пішов також. Мав добрий настрій, без огляду на вчорашній вечір. Всі дівчата дивились на нього з незатаєною цікавістю. Мабуть, ціле село знає, що сталося вчора в читальні.

Наталки на музиках не було. Не було також Ганки. Володько перетанцював кілька разів з тією самою Віркою, що вчора ввечері покликала його біля Григоркової брами. Це маленька, гарна, чорна, мов циганка, дівчина, їй, видно, подобається, що Володько з нею танцює. Вона оповідає йому, що казала їй Ганка.

— Казала, що дуже вас любить. Знаєте? А ще казала, що Наталці не подарує. Дурна, кажу їй. Що вона винна. Ні?

Музики грають польку. Пари швидко крутяться. Тут майже всі видатніші хлопці. Йон також тут. Він ходить, піднявши голову. Так само й танцює. Здається, і тут він сердитий. Сердито крутить дівчиною й міцно притупує великими, вичищеними чобітьми. «Комуніст», — думає Володько. Після танцю біля Йона гуртується кілька хлопців. Вони тримають себе зухвало. Мають в собі щось Йонівське. Вони відрізняються від решти хлопців, хоч, крім Володька, ніхто того не помічає.